Я перевела погляд від цих прекрасних очей, йому за спину та помітила що Макс все ще спостерігає за нами. Я звузила очі що зразу помітив Демʼян та озирнувся назад щоб подивитись що мене так насторожило. Після він знову подивився мені в очі та як я думаю зробив якісь висновки які мені ніколи не зрозуміти. Та потягнув мене за руку в коридор, який наскільки я знала вів до королівських покоїв.

   — Тобі хіба не потрібно залишитись з учасниками? — спитала я через декілька хвилин ходьби нескінченними коридорами.

   — Потрібно, — погодився він, та кинув на мене через плече погляд який я не зрозуміла і продовжив. — Але нам потрібно поговорити тому вони почекають.

Він усміхнувся своєю усмішкою молодшого принца яку я за весь цей час який провели з ним встигла зненавидіти. Оскільки вона майстерно приховувала його справжній характер.

   Я відвела від нього погляд, намагаючись зконцентруватись на інтерʼєрі, який захоплював мене все більше з кожним кроком. А особливо мене захоплювали квіти які знаходились в позолочених вазах біля стін. Через швидкий темп яким ми йшли мені було важко зрозуміти які це квіти, але мені здалось що це пуансетія або як її ще називають різдвяна зірка. Її яскраво червоні бутони прекрасно підходили до чорних стін та червоних килимів, що заставило мене усміхнутись. Пізніше ми проходили повз великі панорамні вікна з яких відкривався краєвид на ліс неподалік. На вулиці падав рясний сніг від чого я була дуже щаслива, як фейрі яка все своє життя прожила в королівстві весни, де весь час світило сонце.

   Я так захоплено спостерігала за снігом що не помітила як ми прийшли. Всупереч тому, що коридори були дуже довгими оскільки ми добирались понад десять хвилин. Я розуміла чому палац сконструйовано саме так, все дуже просто, це  заради безпеки королівських осіб які зупиняться в цих покоях. Також я помітила достатньо багато дверцят які були замасковані під стіни та напевно відповідали за аварійний вихід в разі потреби.

   — Дами перші, — солодко промовив Дем, на що я закотила очі, але зайшла всередину лагідно усміхнувшись декільком фейрі які охороняли вхід.

   І мою увагу знову ж такі привернув неймовірний інтерʼєр. Велике ліжко застелене шовковими простирадлами чорного кольору які ідеально підходили до меблів з темного дуба.

    — Звідки ти знаєш одного з моїх радників? — запитав Дем, підійшовши ближче поставивши руки на стегна.

   — Радників? — перепитала я, та відштовхнувши його від себе на безпечну відстань на що він забурчав. Я підійшла до тумби неподалік на якій знаходився коньяк та налила у дві склянки простягнувши одну Демʼяну. Оскільки відчувала що я не перенесу цю розмову, ну принаймні тверезою.

   — Макс,— відповів він взявши у мене коньяк. — Звідки ти знаєш Макса?

   Я ледь не подавилась коньяком, на що він усміхнувся.

   — Це довга історія.

   — Нічого у нас багато часу, — легковажно промовив він, та запропонував мені сісти біля нього на ліжко.

   — Хіба в тебе не має інших справ? — я прийняла його пропозицію та приземлилась на ліжко в декількох метрах від нього.

   — Я їх відкладу, — він підійшов та сів біля мене. — Звичайно якщо історія буде того коштувати.   

   — А якщо вона не буде того коштувати? — запитала я, хоча насправді хотіла задати зовсім інше запитання.Чому це нагадувало гру в шахи?

   — Тоді думаю мені прийдеться тебе покарати, за дурну трату мого часу, — він хитро мені посміхнувся. Чому тут раптом стало так жарко?

   Я зробила глибокий вдих та спробувала заспокоїтись, у мене завжди виходило контролювати свої емоції. Що ж тоді зі мною не так зараз? Одним махом осушивши решту склянки, я вирішила що краще розпочати свою розповідь.

   — З чого ж почати....

   — Почни з самого початку, — Я здивовано на нього поглянула. — Мені просто цікаво що тебе підштовхнуло стати вбивцею.

   — "Підштовхнуло" це не те слово яке підходить, — я зняла всі маски які були на мені до цього моменту готуючись повністю відкритись йому, навіть якщо пізніше я про це пошкодую.

   — І чому ж?

   — Тому що у мене просто не було іншого вибору!

   — Завжди є вибір.

   — Не завжди.

Він кинув на мене саркастичний погляд, який я просто проігнорувала.

   — Знаєш... напевно мені буде легше показати.

   Я простягнула йому рук для того, щоб показати свої спогади за допомогою дотику. На що він підняв брови. Мені перехопило подих, ну невже йому обовʼязково бути таким сексуальним? Але я знайшла в собі сили, щоб закотити очі та відігнати ці думки якомога далі. 

   — Просто дай руку.

   — Можливо я боюсь що ти її відкусиш.

   — Ха-ха-ха дуже смішно, — він тільки усміхнувся в відповідь на мій сарказм та з недовірою (ніби я і справді могла йому її відкусити) все-таки простягнув руку. Як тільки я відчула тепло його руки я спробувала згадати події які відбувались багато років назад, розуміючи що це напевно ні до чого хорошого не приведе. 

    І от ми вже не сиділи в Дема на ліжку, а перебували в місці де була сильна злива, через яку було ледь видно місцевість та я всерівно розгледіла крихітне тільце маленької дівчинки яка лежала неподалік скрутившись калачиком під будинком в невеличкому селищі на території літнього королівства. Повз неї проходили люди та фейрі й ніхто не підійшов, щоб допомогти їй. І тоді вона згадала що цей день не аби як вплинув на її життя, оскільки із цієї ситуації вона винесла важливий життєвий урок, ніхто ніколи не допоможе тобі крім тебе самої. Я відчула як моєю щокою покотилась сльоза, але швидко взяла себе в руки згадавши що біля мене стоїть Демʼян. Я кинула на нього швидкий погляд та помітила що в його очах розуміння, від чого мені стало цікаво які невидимі шрами ховає він? 

   Я вже хотіла про це запитати, але до дівчинки підійшла струнка та худорлява пані з чорнявим волоссям в яскраво червоному пальті, її вигляд не аби як вирізнявся з натовпу.

   — Хто вона? — запитав Демʼян. 

   — Зараз побачиш, — наші голоси звучали хрипко та приглушено, напевно через те що моя магія ще не повністю відновилась після сторічного увʼязнення в вʼязниці. І мені було важко утримувати нас обох в моїх спогадах.

    Я подивилася на Демʼяна який уважно спостерігав за жінкою яка нахилилась над дівчинкою, він виглядав так ніби був готовий її розірвати голими руками. Я усвідомила що про мене давно так ніхто не дбав від чого в тілі розлилося приємне тепло. Я продовжувала зачаровано на нього дивитися до поки жінка не заговорила.

   — Привіт, і що така маленька дівчинка як ти тут робить сама так пізно? — якщо чесно це виглядало як початок сцени з вбивством.

   — А на що схоже? — відповіла дівчинка напрочуд хрипким голосом. 

   — Я бачу ти за словом в кишеню не лізеш, — їдка посмішка скривила губи пані. — Але не хвилюйся я й не таким язичкам раду давала.  

Після цього жінка простягну струнку руку в чорній мережевій рукавичці та прошепотіла щось чого я не розчула через лопотіння дощу.  Здається там було щось по типу  " Якщо ти підеш зі мною я зможу дати тобі краще майбутнє й бла-бла-бла". Ну а дівчинка звісно ж прийняла пропозицію та піднявшись пішла з пані в червоному. 

   Пізніше виявилось що ту пані звали Аманта і вона керувала одним із борделів в літньому королівстві. І з того моменту почалися найгірші 10 роки в моєму житті, до поки одного дня в наш начебто не примітний заклад завітав гість якого звали Джей Барн. Також відомого як вбивця в білому, його так прозвали через те що він завжди вдягався в біле коли йшов забрати чиєсь життя. Багато вбивць рахують це справжньою відвагою, але, як на мене, тут попахує фанатизмом. "Точно фанатизм" - почула я голос Дем'яна який пролунав в моїй голові. "Здається ми відійшли від теми" - відповіла я. 

   Джей викупив мене з борделю та взяв у свою академію, де я і навчилася ремесла вбивці. Там ми з Максом і познайомились. Я глибоко вдихнула та витягла нас з моєї голови. Розплющивши очі я подивилась на Демʼяна який виглядав дуже злим на себе, і ось я зрозуміла  що сталося. Я поглянула на коняк який лежав на  тумбі біля ліжка, а біля неї стояв недоторканий стакан з коньяком, який належав Дему. 

   — Ну а далі думаю ти й сам знаєш. — промовила я і швидким кроком вийшла з кімнати, попрямувавши коридором до своєї спальні. Через декілька хвилин й не помітивши я вже підійшла до своїх дверей, зайшовши всередину я сильно грюкнула дверима та сповзла на підлогу. Просидівши деякий час в мовчанці я зрозуміла декілька речей: 

По перше здається я тільки що дозволила якомусь ідіоту обвести мене навкруг пальця. 

По друге я дозволила отруїти себе соком папороті-довіри*  підмішаним в коняк.

По третє я так точно не в формі якщо дозволи обманути себе так просто. 

Ще декілька хвилин позлившись на себе я підійшла до шафи та як тільки я потягнулась до ручки дверцят...  "ВИБАЧ" - знову цей голос який пролунав всередині моєї свідомості. Цього разу я його проігнорувала, нехай наш принц витворяє що завгодно від нині це мене не хвилює. Я відкрила дверцята шафи та витягла  звідти високі черевики та чорний обтислий комбінезон зі зручними пасами для кинджалів на стегнах. Я швидко одяглася, завʼязала високий хвіст та прикріпивши кинджали. Я спритно вилізла з вікна стрибнувши з другого поверху на землю. Переконавшись що поблизу немає охорони побігла по садовій доріжці прямо до паркану. Який я з легкістю перелізла та швидким кроком попрямувала до вогнів міста попереду. 

---------------------------

Папороть-довіри – рослина, сік якої змушує людину почуватись в безпеці по відношенні до іншої людини, а, бо ж місця при тому не відчуваючи ні фізично, ні морального дискомфорту.