Я вже десять хвилин прямую за наглядачем по нескінчених коридорах, і все ніяк не можу зрозуміти:
Хто!
Бляха!
Міг до мене прийти?!
І ще через десять хвилин коли я зрозуміла що ці коридори так швидко не закінчаться, недовго думаючи я вирішила покопатися в минулому і вирішити хто ж цей загадковий гість.
Я вирішила починати із самого початку свого темного минуло, тому почала зі смерті батька. Він помер коли мені було тринадцять після чого на наступний день я вирішила піти з дому оскільки там стало занадто небезпечно, мандрувала я десь тиждень після чого мене знайшла жінка похилого віку, на той момент коли вона мене найшла я спала на вулиці літнього королівства. Після декількох хвилин спілкування, виявилось що цю жінку звати Аманта і вона має для мене роботу за яку буде платити житлом та їжею. Наскільки я помʼятою у мене не було іншого виходу і я особо не відзначалася інтелектом тому я погодилася. Потім виявилося що Аманта куртизанка у неї є свій бордель в який вона мене й потягнула, а як дурепа попалася на її гачок за що і платила наступні десять років.
Поки одного дня……
— Прийшли, — гукнув наглядач.
І через декілька секунд переді мною відчинилися невеликі двері з заліза, а за ними простора кімната повністю пуста, якщо тільки не враховувати одного столика та двох стільців які знаходяться прямо по середині кімнати. От тільки я не побачила більше нікого.
А де ж гість?
Мої питання розвіялись після того, як я ввійшла в кімнату, оскільки там ліниво прислонявшись до стіни стояв красивий чоловік одягнутий у все чорне, з каштановим волоссям зачесане на бік та гострими як кинджал чорними очима.
Переставши його розглядати я спохмурніла.
Я його не знаю!
Ніколи не зустрічала, у мене хороша памʼять на людей.
— Дозволь представитися, — промовив він жорстоким та дуже владним голосом, мені здається я його десь вже чула, це дуже особливий голос…..
Не встигла я і закінчити свою думку як він продовжив — Демʼян Конаріс пʼятий принц королівства зими але можна просто Дем.
Що?!
Принц?!
Я декілька секунд просто дивилася на нього, але коли прийшла в себе заговорила:
— Ви напевно мене з кимось переплутали, — промовила я та почала повертатись назад в коридор, але не встигши пройти й пари кроків як він зловив мою руку та розвернувши мене лицем до себе промовив:
— Ні мені здається я шукаю саме вас — у його голосі чулася нотка веселощів що мене неабияк розізлило, тому я вирвала руку з його хватки та попрямувала до свого стільця.
— І навіщо ж я вам знадобилася.
Він неспішно підійшов до столу та відповів:
— Я б хотів скласти з тобою договір.
— Договір?
— Так, договір.
— А який саме?
— Досить простий та вигідний для нас обох.
— Ну…. буде щось по типу більше інформації?
— Так почнімо із твоєї частини, ти маєш допомогти мені зайняти трон двору зими….
— Я?!
— Так ти!
— Вибачте мені за таке запитання, але чим я можу вам допомогти?
— Ну…. для того, щоб зайняти трон потрібно зробити багато чого що не можна робити принцу….
— Брудна робота.
— Так, що ж, а в замін після того, як я сяду на трон ти будеш вільна.
— Вільна?
— Так тобі більше не прийдеться сидіти в цьому місці, — сказав він з акцентом татового ізбалованого синочка, але щось тут не так на його лиці зовсім не відраза, а швидше розуміння.
І тоді я зрозуміла у нього занадто багато масок сьогодні він вибрав цю завтра іншу, можливо з нього вийде не такий і поганий король.
— Гаразд пропозиція досить не погана, але є одне але ви не зможете мене витягнути, звідси не виходять.
— Це можеш довірити мені.
— На жаль ваша високосте я не довіряю нікому, а тим паче вам.
Він усміхнувся та схилив голову на бік ще раз оглядаючи мене.
— Чесно признатися я думав ви будите більш поступливі Ізі.
— Не називайте мене так, — прогарчала я, у моєму голосі чувся не тільки гнів, а і погроза.
— Або що?
Серйозно в нас що тут дитячий садок? — подумала я, але в голос промовила інше:
— Або вам не світить ніякий договір.
Він хмикнув та промовив:
— Ви ж знаєте що мені не складе великих зусиль знайти іншу людину для цієї роботи.
— Але ви ж все одно ще тут.
Я усміхнулася своєю найбільш хитрою усмішкою та не дочекавшись його відповіді продовжила:
— Я погоджуюсь на ваші умови та приймаю договір, але знайте одне ви берете на себе дуже вилитий ризик.
— І чому ж? — запитав він врешті-решт знявши свою маску.
— Тому, що я не можу обіцяти що не заріжу вас уві сні.
Він усміхнувся ще ширше показуючи що не боїться мене, а даремно я перша людина яку потрібно остерігатися.
Через декілька хвилин я вийшла в коридор та мені знову наділи наручники.
Я за стогнала від досади, а вже й забула як з ними не зручно!
Повернувшись у свою камеру я просто хвилин десять дивилася в стіну убиваючи час, як тут почувся вибух та на підлозі моєї камери зʼявились тріщини.
Що, чорт візьми, відбувається?!