Вірші
Невідомі долі
Білі краплинки в небі кружляли.
Падали всі одним полотном,
Чому смуток вони навівали?
Зжимаючи серце крижаним кулаком.
Вітер їх гойдав поволі,
І ніс в лісну глибину;
Де невідомі долі,
Де не знайти історію просту.
Знайдеш там горе,
Заметене в снігу.
Життя байдуже,
Підстрелену лисицю руду.
Певно жити вона не хотіла,
І радіти земному життю.
Марно дітей залишила
Тепер вічно лишишся в снігу.
2
0
313
Небо голубе нед нами
Небо голубе над нами.
Чисте мов кришталь.
Воно весить віка,
Простилається у даль.
Земним холодним днем,
Та іншими порами.
Незважаючи на сморід і дим
Воно лишається голубим.
Рідко хмару вітер пожине,
Як листок по морі.
Та хмара пропливе
В самотності та горі.
Чи знайде в небесному океані
Родину свою?.
Не уступить темряві!
Встоїть в годину лиху!.
Небо полотно безмежне,
Подих перехоплює.
Явно не людське -
Підпис досконалості на нім є.
4
0
308
Осінь казкова пора
Осінь казкова пора.
Прохолода в небі літає.
Ти тепла, як весна,
І серце, як вогонь палає.
Рік прочекала мене.
Безліч горя зазнала
Я кохаю тебе!
Ти мабуть це й так знала.
Міцно притискаю до себе.
Скучив жах, як сильно.
Крижане повітря принесе
Мить поцілунку твого.
4
0
288
Небо плаче гірко
Небо плаче гірко.
Коли бачить безаконня людське.
Люди скажуть: «всерівно».
Воно важко зітхне.
Змушене дивитися постійно,
Як відкидають від себе все.
Вчать як потрібно.
Змінитись не хоче ні одне.
Право людини, як їй жити.
Чого дотримуватись, а чого ні,
Але за все прийдеться заплатити,
І для чого ти жив? відповісти.
5
0
207
Сенс
Марно шукати,
І прагнути нових вершин.
Краще душу свою врятувати,
Краще любих веселих днин.
Мати певність у «завтра»,
Знати що жив не дарма,
Або, що ціль якась, але була.
Без цілі нічого нема.
Жити для себе,
Радіти послугам світським.
Подумай: «а воно тобі треба?»
Усі так чи інакше помрем.
І хто зна що буде далі?
Де і куди попадем.
Без сенсу в житті,
Ми світла все рівно не знайдем.
4
0
200
Небесна битва
1
День яскравий та привітний.
Сонце радує усіх теплом,
Вітерець прохолодний і легкий,
Проходиться містом.
Знав би хто, як його дістало,
Радість на обляччях людських,
Як задушно йому стало
В стінах і вулицях міських.
Ні піднятися вище,
До небес чистих і легких.
Хвилею пробігтись. Опустився нижче,
А тут раз і стих.
— Ні! — крикнув він. — Досить з мене приниження цього.
Я вільний та могутній херувим
Найвище будь - кого.
Незбираюся бути тихим
І служити на добро.
Візьму й піду лихом
На людське житло.
Тут думка пробіглась скоро,
Її розглянути він встиг,
А що, як влаштувати їм того,
Щоб піти війною на них.
Було вирішено так зробити,
І вітер радий був
Що нарешті зможе сили проявити
Взяв і вище замахнув.
Подув сильніше вітер.
Холодний та лютий загуляв.
Побіг вище повз хмар,
До друзів яких знав.
2
. На самий верх вітер дістався
Вище хмар та гір,
І тут грім страшенний роздався,
Руйнуючи спокій і мир.
Непосидючий вояка спинився
Кольнув страх його.
Перед грізним старцем поникся,
Боязко оглядаючи того.
Могутній Грім стояв перед ним
Злісно блимнув він очима
Мов запитуючи: «Ким,
В цю посланний годину?»
У вітра слів нема.
Бурмочачи щось собі самому,
Його біда,
Що не може мовити і слова.
Та тут з'явилася вона!
Дочка Грому Блискавиця.
Понівна яскрава та вродлива,
І прудка молодиця.
— Татечку, годі вам сердитись
Краще підіть до Грози
Її сповістіть,
А за одне Ливню скажіть.
Грім підозріло оглянув дочку.
Вона погляд відвела,
До Вітра фігуру свою,
І до нього підійшла.
Коли Грім прийняв пораду
І пішов,
Вірет використав нагоду
І до Блискавиці підійшов.
Обійняв міцно.
Вона палко поцілувала
І от навіщо
Вона його в себе закохала?.
— Чому ти прийшов?
Хвилююче запитала.
Вітер промовчав,
А вона вже знала.
— Не треба проти них йти.
Чуєш, лиши.
Краще байдуже споглядати
Чим себе губит...
— Годі! — гримнув він.
— Я вільний херувим,
І не стерплю міських стін,
І бридким запахом людським.
Сумно голову вона схилила
І з волею його змирилась.
— Тоді йдемо. — мовила.
Зажурилась її душа.
...
3
0
211
