Лікарня, в котрій нікого не існує. Неділя. Тут немає нікого, окрім сірих метеликів, шурхотящих маленькі вірші. Така тиша, пронизлива тиша - хлопчик Зірко дивився опустошено на звичайні йому струмені зеленого світла під потолком. Стіни ледве дишали - скоро сніданок. Зірко запустив руку в волося, повне зірок, сплутаючі і так сплутані думки. Хочеться помалювати та помріяти. Мрія - це ж дуже важливо для нас, людей - чи не так? Особливо, напевно, для тих, хто занадто багато спілкується з шаткими ліхтарями. Що таке воно - мрія? Чи є мрія у метеликів - чи може, зірок? У хлопчика мрія була - не мовчати. Щось сказати. Щось дуже важливе дуже кому-то. Але кому? Він і сам не знав. Зірко лежав і мріяв, що саме важливе він скаже - про зірки, про малюнки, про щастя... Про все в одному слові. Дуже коротко і просто - але щоб бути почутим, щоб це було важливо. Складно це все - життя. Ми всі по життю хворіємо. Хлопчик, наприклад, захворів на казки - він так багато казкував, що маленькі метелики унесли його сюди, в лікарню. Вони кружляли, кружляли - щось шепотіли на зеленої мові, щось думками мрійлися... Зірко спам'ятав, як прийшов лікар, чарівник - він запам'ятав тільки очі і голос.
- Добре, добре. Добре.
- А що добре? Що? - спитав хлопчик в лікаря. У ввдповідь тот посміхнувся і подарував йому паперову зірку. Вона була маленька, крихка - хлопчик поклав її в кишеню піжами, коли медсестра-лошадка підкрипляла до нього капельницю.
Іноді здається, що все життя - сплошний абсурд. Причому, не казковий - а якийсь дивний, невзрачний, як ящерка або варене яйце. Навіщо це все, якщо все це - абсурд? Думки - абсурд, мрії - абсурд... Хвороба - абсурд, лікар - абсурд... Навіщо хлопчику паперова зірка?
Зірко майже порфднився з крапельницею - єдина, кому він міг довіряти. Вона мовчазлива, тиха, і ніколи не переьивала думок Зірко - не підганяла, не кормила супом... правда, паперових зірок також не дарувала.
Ви не подумайте, це не був сумний чи поганий день - і лікарня була не зла. Просто в кожної казці, це знає Зірко - є боротьба со злом, де завжди перемогає добро. Але хт зло, а хто добро? Єдине що схоже на казку - це чарівник-лікар з чарівними руками і паперовими зірками в рукавах.
Сніданок - золотавий супчик з чарівним укропчиком. Вода, повна маленької сили і думок, завжди наповнювали осрбливої енергієї. Хлопчик пив, спостерігаючи за хмарливими бульбашками, граючийся у п'ятнашки. Така любов, що аж мило... навіть очі засльозилися. Краси відчай і кохання...
Після сніданку хлопчик взяв окуляри, блокнот, олівець, і шматочок дзеркала - він йшов прогулятися в парк біля лікарні. Двері скрипнули - тиша...
Сонце посміхнулося, гладке і біле, як апельсин. Осінь. Трохи прохолодно. Але Зірко не боявся холоду - його руки завжди були золодними від смаку улюблених казок. Він побачив худенького яблучного кота біля ноги - швиденько намалював малютку, як він ходить, збоку набок перекатується. Дістав йому шматочок сосиски, припасений спеціально доя нього. Той радісно по фруктовому замуркотів... смішнявий який. Красивий. Потім Зірко намалював глиняну синичку - та звила гніздо собі на кам'яному забутому фонтанчику... Зірко малював пластелинові квіти - жовті, сині, червоні, зелені... Чудові виходили малюнки. Красиві.
Потемнішило. Похолоднішило. Осінь - сонце сховалось за хмарки. Зірко скукожився в крапочку, змерз. Він захотів намалювати останній малюнок, просто так - щоб не було так холодно. Він намалював очі, руки і голос лікаря-чарівника, подумав сам про себе: "В кожній казці є свій чарівник... В кожній казці горяче добро перемогає холод хвороб"
Стоїло йому домалювати, як з за хмарок виглянуло сонце і окутало теплим світлом малюнки. Зірко посміхнувся - яке кумедне співпадіння... майже як у казці. А потім домвлював в куточку зірку...
Таке тепле світло окутало його, примарило...
- Ви проснулися? - це чарівник стоїть над постіллю і розглядає Зірко.
- Я малював... - пробурмотів хлопчик.
- Я бачив - у вас чарівні малюнки. Ви справжній чарівник. - потім лікарняниц чарівник подивився в вікно - Паперове сонце, здається, вже йде в сон. Осінь, що зробиш.
- Люблю осінь, - сказав полусонно Зірко. Здається, це було саме важливе, що він міг сказати...