- Анно, доброго ранку! - торкаючись губами моєї щоки, тихо прошепотів Річард. - Вибач, я вчора пізно повернувся, а ти вже спала.
- Привіт. Ти мені нічого не хочеш сказати? - Встаючи з ліжка, запитала я.
- Всьому свій час. Не дивись на мене таким поглядом. Ось твоя кава. Сніданок на кухні, я все приготував для вас. Я повернуся за пару годин. - Одягаючи светр, виправдовувався Річард.
- Гаразд. Але…- Я хотіла продовжити ставити запитання, та зачинив двері, Річард пішов.
Я спантеличена, тримала гарячу каву в руках та намагалася її не розлити. Поспіхом зробила кілька ковтків, необережно обпекла верхню губу. Ранок розпочався не так я планувала. Оговтавшись, вирішила знайти вчорашню книжку та мої спроби були марними - її ніде не було. Безлад в кімнаті свідчив про мій неврівноважений стан. Накинув халат, я спустилась на перший поверх.
- Доброго ранку, мамо! - Сказав Женя.
- Так... Доброго ранку, моє щастя! - Гублячись у словах, я намагаюся зрозуміти, що відбувається. - Женя! Не знаєш, куди знову поїхав Річард?
- Він мені не говорив. Та кудись поспішав дуже. А це дивно. - сидячи на дивані, син читав книгу.
- Річард останнім часом мене дивує. Чи це мені так здається? - Присівши біля сина, я продовжувала хвилюватися.
- Мамо, ти чого? Ти так хотіла сюди приїхати. Але ти сумуєш весь час. - Женя обійняв мене.
- Моє ж ти сонце! Я так би хотіла, щоб було все по-іншому, синку. Пробач нам дорослих... - мені не хотілося показувати сину свою стурбованість. - Я намагаюся бути тобі гарною матір'ю.
- Не кажи дурниць. Я тебе люблю. І не можна плакати. - Поправляючи моє волосся, заспокоював мене Женя. Не дивлячись на юний вік він поводить як себе, як дорослий чоловік. Він вміє посміхатися зеленими очима, як це робив Павло. Це додає мені сил для життя.
- Дякую тобі за всю любов і силу, що ти мені даруєш. - Я все сильніше пригорнула до себе сина. Він допоміг зняти напруженість.
- Нам залишили приготовлений сніданок. Пропоную піти на кухню і з’їсти його. Ти згоден?
- Якщо це фірмові круасани з прошуто, що готує Річард, то я з’їм усі.- Женя підскочив з дивана і босими ногами побіг на кухню.
Поснідавши, ми вирішили прогулятися разом. Одягнувши теплі речі, ми стояли на ґанку. Старі дерев'яні поручні потемніли від часу. Кожен крок супроводжувався легким скрипом, який намагався розповісти всю історію існування цього будинку. Вітер вщух і небо було майже безхмарним, що відображалося у спокійній поверхні озера. Вода мала ніжно-блакитний колір і надиво прозорою. Спів птахів розносився відлунням.
- Пам’ятаєш ти розповідала, що дідусь рибалив. - Женя підійшов ближче до водойми.
- Так, у нього це добре виходило. Він і нас намагався навчити. - віддаляючись від будинку, ми продовжували розмову. - Ще тут жив пес "Лорд". В залі висить фото з ним. Ми часто ходили на прогулянку, після якої він мостився перед дверима та засинав, його весь час доводилося переступати. Він був класним другом.
Син уважно слухав мої розповіді, які я намагалася розповісти детальніше. Дивлячись на нього, постійно ловлю себе на думці, що він до біса схожий на батька. Він його ідеальна копія. В певний момент мені здалося, що поряд іде Павло. Як мені перестати бути егоїстичною? Минуло стільки років, та я відмовляюся вірити у смерть коханого. Я часто замкнута в собі, а натомість мала б перемикатися та більше часу приділяти коханим людям, що поряд. Вони не заслуговують на таке ставлення. Мені потрібно навчитися жити заново.
Сонце підіймалося все вище, пронизуючи своїм теплом ранкове повітря. Весна до підніжжя гір в цьому році прийшла рано. Тут свій особливий клімат, все зеленіло раніше ніж в інших місцях. Зелені пагони проростали з-під шарухи, витягуючи листочки до сонця. Я завжди сумувала за цими місцями. Син дивлячись, як я розглядаю все довкола, не наважувався мене турбувати, тому йшов поряд мовчки. Та напевне задовгою була наша пауза тому він запитав:
- Я хотів дізнатися, де могила тата?
- Підемо разом знайдемо. Гаразд? - За фальшивою посмішкою, я маскувала сльози та ковтала їх із кожним сказаним словом. - Я там ще не була. Та знаю це місце чудово. Край землі, де небо торкається вершин…
- Я говорив з Річардом, він мені розповів, як загинув тато. Була війна. Мій батько герой!
- Так, він наш герой. А герої не вмирають! - Мене переповнювало почуття гордості за юного чоловіка. Павло може пишатися своїм сином.
Поряд з будинком припаркувалася машина, це був Річард. Дістаючи з багажника пакети з продуктами, він нам махнув рукою і сказав:
- Привіт сім'я!
- Доброго ранку! - Привітався Женя.
- Як ваш настрій? - Запитав Річард.
- Все чудово. - Підходячи до машини, відповіла я за всіх.- Ми ранок розпочали з прогулянки.
- Ви молодці. Пропоную разом влаштувати обід. Я прикупив їжі в місцевому магазині. Вибір тут не великий. Щось та й приготуємо. Анно, що скажеш? - запитав чоловік.
- Так. Ми не відмовимося від сімейного обіду. Разом все приготуємо, - продовжила я розмову.
- Давай, я допоможу - взявши частину пакунків, Женя допоміг занести все в дім.
Надворі стало ще приємніше, спільним рішенням було накрити стіл на терасі. Ми знайшли в коморі барбекю, хлопці її відчистили від бруду і взялися готувати стейки. Моя місія полягала в сервіруванні столу та приготуванні салату. Знайшовши вінтажні келихи, я запропонувала випити вина. Річард погодився на мою пропозицію. Хлопці смажили м’ясо, приємно спостерігати як чоловік навчає сина робити все правильно. Він весь час наголошував, що в цій справді головне не поспішати. Женя не називає його батьком. З самого дитинства син знає, що у нього є батько Павло, та він до безтями любить Річарда. Сьогодні я можу впевнено сказати, що він найнадійніший чоловік у моєму житті, попри всі обставини він завжди поряд. Мені пощастило його зустріти на життєвому шляху. Вони моя сім’я і я мушу зібрати в собі всю любов і віддати їм, бо вони заслуговують. Ми вирішили продовжити розмову, розпочату зранку з сином.
- Мама, пам’ятаєш, ми говорили про тата? - нагадав мені Євген.
- Ми хочемо поїхати до місця, де похований...
- Я зрозумів, люба. - зупинив мене Річард, зрозумівши що я можу заплакати. - Без питань. Потрібно знайти відповідну машину, наша там не проїде. Через весняні дощі гірська місцевість непрохідна.
- Дякую тобі за підтримку - Я обійняла чоловіка.
- Не варто відкладати. Я зателефоную стосовно прокату позашляховика. Завтра обіцяли без дощів і сьогоднішній сонячний день підсушить дорогу в гори. - Взявши телефон, чоловік пішов телефонувати стосовно оренди.
Я теж взяла телефон, та вирішила перевірити повідомлення. Мені давно не писала Олена. Варто відправити їй кілька речень і розповісти як ми влаштувалися. Через різницю в часі, вона відповідає пізніше. Ми довгий час жили в різних країнах, але продовжили підтримувати зв’язок та допомагати одне одній.І, як не дивно, я вдячна Ігорю, завдяки його зв’язкам, нам вдалося безпечно покинути країну. Та я не могла продовжувати з ним спілкування. Його паранойя стосовно мене нікуди не зникла. Війна надзвичайно скомплектувала наше життя та принесла незаплановані зміни, які навряд чи було можливо передбачити. Багато з нас були змушені залишити рідні місця у пошуках безпеки. Це стало справжнім випробуванням і для мене, бо я втратила найцінніше - коханого чоловіка. Час минув, та я досі пам’ятаю гучні вибухи, стрільбу, відчай та паніку - яка стала реальністю для нас. Найбільше в моїй пам’яті закарбувався звук сирен, яку вмикали під час обстрілів. Ночами буває мені сняться сни де війна досі триває.
Відкривши шафу, я шукала теплий одяг для поїздки в гори. З самого ранку я була розгубленою. Весь час думаю про Павла, для мене він досі живий. Багато хто вважає це божевільним. Моє серце відмовляються вірити в його смерть і це стало основою моєї примарної надії на диво. Я відчула, як морозний подих вітру відчинив вікно і задів вазу на підвіконні, вона впала на підлогу та розбилася, потривоживши тишу. Збираючи розбиті шматки скла асоціювала їх з собою. Я така ж вразлива та крихка. У мене затремтіли руки і я випадково поранила палець. Відчувши біль я прийшла до тями. Ми можемо загоїти тілесні рани, натомість душевні залишаються ятрити далі.
- Мамо, ти готова? - Зайшовши до кімнати, запитав син.
- Так. я майже готова. - взявши речі, я підійшла до Жені, поцілувавши його.
- Ми приготували сніданок. Тепер я вмію смажити млинці. - радів та вихвалявся Женя.
- Не може бути!? Ти мене приємно дивуєш. - я щиро раділа за сина.
- Я тільки вчуся. Не все виходить відразу, але Річард мені допомагає. - Женя простягнув мені руку, і ми разом спустилися на кухню. За столом сидів Річард, помішуючи каву.
- Щось ви довго. Женя сьогодні гарно працював на кухні - результат найсмачніші млинці зі сливовим джемом. Як кухар, скажу у тебе, хлопче талант! - чоловік рекламував смаколики.
- Пробачте. - Присівши поруч, я подала тарілку для млинців, продовжила розмову. - Спробуємо ваш кулінарний шедевр.
- Ну як?- чекав від мене реакції син.
- Мм… це неймовірно смачно. Що я можу сказати, хочу їсти їх щоранку.
- Ти попав, малий!- Річард погладив хлопця по голові, піднявши його волосся. Женя виглядав кумедно замурзавшись джемом.
- Річард, не хочеш мені нічого сказати? - дивлячись пильно у вічі, я натякала, що мала бажання поговорити відверто.
- Я не зрозумів твого питання?- наливаючи мені в чашку каву, він удав, що не розуміє моїх натяків.
- Твоя дивна поведінка мене турбує. Ти щось приховуєш від нас і вже давно? - Мене дратувала його холоднокровність.
Женя, доїдаючи сніданок, дивився на нас і боявся втручатися в суперечку. Зрозумівши, що доросла розмова його не стосується, він пішов мити посуд.
- Анно, ти даремно накручуєш себе. Пропоную додати до кави бальзамчика, він на травах і має заспокійливий ефект. Ой, лікувальний! - Річард подав мені напій і посміхнувся.
- Ти таки знущаєшся з мене. Я чудово знаю, що маю проблеми. Та це не смішно. - Я зрозуміла, що розмови в нас не вийде.
Мої старання були марними. Річард неодноразово доводив, що його важко роздратувати. За спільне життя не пригадаю, що він кричав на мене. А кажуть, що італійці запальні. Його потрібно внести до червоної книги, як вид що вимирає. Я часто заздрю його стальній витримці. Мені б такі нерви.
- Машину знайшли. - Тримаючи в руках телефон, Річард тихо прочитав повідомлення. Мені здалося, що він не дуже був радий.
- Гарна новина.- я глянула на чоловіка і побачила смуток в його очах.
- Машину подадуть через кілька хвилин. Ви готові? - запитав він.
- Так, ми завжди готові. - Я підійшла до чоловіка і поцілувала його. - У тебе окуляри запітніли. Давай я їх протру.
- Дякую, люба, тобі за все. - обійнявши мене міцно, продовжив розмову. - Виходьте та почекайте мене надворі. Мені дещо потрібно взяти.
Сидячи на задньому сидінні, я в руках тримала свічки. Син пригорнуся до мене, як кошеня. Я розуміла, в яке місце ми прямуємо, і він теж. Річард сидів за кермом і деякий час мовчав. Сьогодні в його очах я бачила те, чого не спостерігала раніше, а що зрозуміти не могла. У дзеркалі заднього виду, я ловила його погляд і він був сумним. Коли Річард розумів, що дивлюся на нього, він мені посміхався. Його спроба показати, що все гаразд виглядала дивною.
Шлях був нелегким, через погодні умови та гірську місцевість. Місцями дорогу розмило дощами та здавалося, що не проїдемо, та майстерність Річарда довела протилежне. Ми підіймалися все вище серпантином. В горах погода відрізняється від тої, що у підніжжя. Тут завжди холодніше, та відчуваєш перепад атмосферного тиску. Хмари стають густішими й більше схожі на туман, та кутають густою ковдрою все довкола. Дорога закінчилася, далі непрохідне бездоріжжя. Ми вийшли з машини, далі довелося йти пішки.
- Анно, йдіть уперед. Я закрию машину і вас наздожену. - сказав Річард, оглядаючи авто - Перевірю праве колесо, здається воно спустило.
- Ми можемо допомогти торбі та почекати. - Запропонував Женя.
- Ви йдіть. Вам необхідно побути наодинці. Я підійду за кілька хвилин. Гаразд? - Наполегливо переконував нас Річард.
- Ти впевнений? Тоді ми пішли. - Взявши за руку сина, ми попрямували до вершини.
- Так! Ідіть вже. - коротко відповів Річард.
- Мамо, тобі не холодно? Вітер не дуже теплий. - ідучи поряд, запитав Женя.
- Ні. А от ти чому шапку не одягнув? - Сказала я.
- Усе нормально, вуха не відпадуть. - Відповів син, потираючи вуха руками.
- Ну, дивись. Усе-таки я погана мати. Повинна була взяти шапку. Про що я думала? - Виправдовувалася перед сином.
Ми рухалися вгору. Нам відкривалися нові краєвиди. Кілька хвилин ми йшли, мовчки, занурившись у свої думки.
- Мам... Тут така справа... Візьми, це тобі. - Невпевнено, син простягнув мені конверт.
- Що це? - Здивувалася я не конверту, а тому, що він у Жені.
- Я бачила цей лист у Річарда. Це він його передав?
- Так! Він попросив мене це зробити. Я не знаю, що це… - розгублено виправдовувався син.
- Ми прийшли. - Сказала я та завмерла.
Туман огорнув вершину. Його густота здається майже непроникною, і лише хрест, стоячи на межі неба та землі, пробивався крізь вуаль. Він як привид то зникав у тумані, то знову з'являвся. Я, зробивши кілька кроків уперед - зупинилася. Заплющивши очі, я притиснула до грудей лист і подумки малювала у своїй свідомості силует Павла. Я жадібно тримала у своїй свідомості його образ, серце від хвилювання забриніло ще частіше і мені здалося що він реально поряд. А потім він розчинився в тумані маревом.
- Мені, напевно, варто присісти. - Через кілька хвилин мовчання, сказала я для себе.
- Навіть не знаю куди. - почувши мої слова, Женя почав шукати де мені можна сісти. - Ось є дерево, що впало. Сідай!
- Дякую! - Мені страшно наважитися відкривати лист. Руки тремтіли від хвилювання. Я обережно дістала аркуш та розгорнула. В очах все розпливається від хвилювання. Почерк був мені знайомий.
"Анно, якщо ти тримаєш цей аркуш паперу в руках, це означає, що час настав. Прошу мене пробачити завчасно. Ти маєш право злитися на мене та пам'ятай, що я кохаю тебе з першого дня нашої зустрічі й це почуття я заберу з собою. Я навчився приймати тебе такою, яка ти є: ти не можеш відповісти на мої почуття так, як я б хотів. З часом я прийняв цю реальність і навчився жити з цим. Я ділив свою любов навпіл і цього мені було достатньо. Я не міг тобі допомогти в найголовнішому - забути. І якщо чесно, бажання такого й не було. Не було сил дивитися, як ти ночами крізь сон кликала Павла і плакала. Моментами я заздрив вашим почуттям, які не згасали навіть після таких трагічних подій. Ми разом пройшли випробування на всі можливі почуття. Ти з часом усе зрозумієш і якщо зможеш - пробач. Кілька років поспіль я шукав Павла, після того, як сказали, що він загинув, а тіла так і не знайшли. Довго шукав, думав кинути цю справу. Але дивлячись на тебе, я не мав права здаватися. І ось три роки тому, я дізнаюся про одного чоловіка, якого звільнили з полону. Наважився поїхати, сказавши тобі, що у справах. Вибач за обман. Я прямував до шпиталю, не знаючи до кого. Моє останнє рішення, якщо після стількох років я не знаходжу Павла, то припиню пошуки. Але небеса почули твої молитви, Анно! Це був він. Найстрашнішим у цій ситуації, що Павло цього не знав. Як сказали лікарі, це наслідки поранень. Звичайно, він мене не впізнав і не мав бажання зі мною навіть говорити. Лікарі не давали жодних гарантій, що до нього повернеться пам'ять. Але ми вирішили ризикнути. Ти час від часу запитувала, де поділися твої особисті речі. Вони не загубилися при переїздах, як я тебе запевняв. Тепер ти все розумієш. Ми змогли зробити неможливе і повернути Павла в реальний світ і головне - відновити пам'ять. Ви батьки чудового хлопця, хоча я вважаю Женю і своїм сином. Я вдячний долі, що ти колись приїхавши до Бергамо, зайшла у моє кафе. Роки, які ми прожили разом, я заберу з собою. Я відпускаю тебе. Це вимушений крок. Так він болючий для нас усіх. Не ображайся на мене, згадуй лише найкраще, що було між нами.
Річард” Під ногами провалилась земля. Через стільки років дізнатися, що Павло живий. Щастя, страх, сум, хвилювання - все це змішалося в одну незрозумілу масу емоцій, яку важко було збагнути. Сльози побігли по щоках, кожна краплина як окремий відблиск переживань падали на лист, що я тримала в руках. Холодом по тілу пройшов біль - аркуш паперу вислизнув з рук і впав на землю. Кожен вдих, кожний ковток повітря, жадана утіха для тіла, що тремтіло. Я спробувала зібрати думки, але в голові панував хаос. Моє серце билося з такою нестримною швидкістю, наче хотіло вибратися з грудей. Його ритм був таким потужним, що я відчувала його пульсацію в усьому тілі. Водночас моя реакція на вибух емоцій паралізувала мене. Через кілька хвилин я прийшла до тями. З-поміж всієї болючої суміші емоцій з’явилася надія на повернення втраченого кохання, але разом з надією зароджується страх перед невідомим майбутнім. Що мені робити з частиною життя, яке я прожила без Павла? Я підняла лист і притиснула його до грудей. Мене чекає важкий шлях у цьому заплутаному лабіринті почуттів і невідомих подій.
Павла Розуміючи, що син став свідком болючого моменту, пригорнула до себе. Він мужньо все витримує та розуміє, і головне він підтримує мене. Я глянула на нього та підвелася. Зробивши кілька кроків, я зрівнялася з хрестом. Він символізує багато речей: віру, жертву та силу. А от чим він є для мене? Страхом. Дерев'яний хрест покритий росою ніби плакав. Я торкнулася рукою і відчула холод. Мене ніби пронизало струмом від кінчиків пальців до самого серця і страх, що я відчувала став ще сильніше в мені пульсувати.
- Мамо, ти як? Усе нормально чи не дуже? - Переживаючи, запитав Женя.
- Майже. Якщо можна, так сказати. - я намагалася зібрати слова у речення.
- Я нічого не зрозумів. - Дивлячись на мене переляканим поглядом, хвилювався син.
- Спробую... Ти хлопець дорослий, маєш право почути правду. Читаючи ось цей лист я дізналася, що твій батько живий.
- Не зрозумів… - не впевнено промовив Женя.
- Не дивись на мене так. Я теж не розумію, як таке може бути? - Намагалася виправдатися перед сином.
Важко пояснити дитині речі, які дорослі люди не можуть збагнути. Я розгубилася, від отриманої інформації, а як йому сприймати неочікуваний перебіг подій. Він ріс знаючи, що його батько загинув. Потрібен час, щоб Женя зміг впоратися з такою несподіваною інформацією та адаптуватися до нових обставин.
- Мам... Подивися, будь ласка, назад. - Тримаючи мене за руки, прошепотів Женя.
Моє серце защемило. Інтуїція підказувала, що за моєю спиною стоїть Павло. Страх розганяв по тілу адреналін і ніби струмом пронизував кожну клітину. Секунда перетворилася на вічність, коли перед моїми очима промайнули кадри нашого спільного життя. Свідомість складала кольорову мозаїку зі спогадів. Я боюся поворухнутися, щоб не сполохати примарні видіння. Син зрозумів, що я не наважуся, тому взяв ініціативу у свої руки: розвернув мене. Я боялася розплющити очі.
- Анно! - сказав Павло.
Почувши такий жаданий голос, я відкрила очі. Навпроти, за кілька кроків, стояв він, спираючись на тростину. Посивілий і з незвичною для мене бородою дивився на мене коханий чоловік. Він змінився. Час і війна залишили на ньому відбиток. Його очі, які колись були повні життя, тепер носили тягар втрат та страждань. Невпевнено наважилися зробити кілька кроків.
- Я повернувся! - Підійшовши до нас ближче, сказав невпевненим голосом Павло.
- Як довго. - Торкаючись тремтячою рукою його обличчя, я не могла повірити. - Я так довго на тебе чекала.
- Тихо. Я поруч. - Ніжно торкаючись рукою моєї руки, Павло мене заспокоював. Від його дотику мене пронизало струмом. Долоні спітніли від хвилювання, і не було сил стримувати в собі почуття. Підійшовши ще ближче, я поклавши йому голову на плече, розчинилася в обіймах.
- Я чекала на тебе. Ти не міраж. Тобі личить борода. Так не звично. - Повільно піднявши руку до його обличчя, я торкнулась бороди. Він посміхнувся і його похмурі риси розчинилися вмить.
- Справді? Вона добре приховує шрами. Вибач мені, що я не зміг бути з вами. І ти мені пробач, сину, я не був тобі батьком. Ви маєте повне право вчинити як завгодно, і я прийму ваше рішення... Так сталося, що ми розлучилися. Але повір, якщо є хоч найменша можливість бути разом, я хочу отримати цей шанс. - Подивившись на нас сумним поглядом і опустивши очі, сказав Павло.
Женя, спостерігаючи за нашою нерішучою. Він чудово розумів, що ця зустріч внесе зміни й у його життя. Що насправді відчував син, я не знаю. Та впевнено можу сказати, судячи з його погляду, що він був розгублений та водночас щасливий. Цей шлях ми маємо пройти разом, тому взявши нас за руки, сказав:
- Може, підемо додому? Холодно тут. Я без шапки.
- Я не простежила, а він забув. Вуха таки замерзли. - Нікчемно виправдовувалася я.
- Та ні, тату. Мама невинна.
Павло, почувши, що син назвав його батьком, сильно нас обійняв. Час та війна наклали на нас відбиток, та тепер їм не вдасться позбавити нас найсильнішої зброї - нашої взаємної любові та віри в один одного.
- Нарешті моя сім'я зі мною.
Ми разом спускалися схилом. Вітром розносило усі тривоги та сумніви за небокрай. Не вірилося, що я йду поруч із найдорожчими мені чоловіками. Не хотілося думати яким буде завтрашній день та які перешкоди чекають на нас надалі. Я переконалася на своєму життєвому прикладі, що одна мить може змінити все. Кохання насправді не має жодних кордонів, простору чи вимірів. Воно є потужною силою, що здатна зламати будь-які перешкоди та об’єднати, наперекір рокам розлуки. Життя - це подорож, і сьогодні ми обрали шлях, який маємо пройти разом.