Світанок поступово вступав у свої права, але здавалося, що години ще плекали залишитися в обіймах сну. Лежачи під ковдрою, заплющивши очі, я намагалася відкласти мить пробудження. Але дзвінкий звук будильника на нічному столику був непереможним, і, зітхнувши втомлено, я зрештою вирішила піднятися з ліжка. Метушливо крокуючи до вікна, я відтягла важку завісу і впустила до кімнати перші промені ранкового сонця. Як завжди, цей момент приносив внутрішній спокій, і я відчуваю, як сонце зігріває мене, розганяючи залишки сну. Мої думки були переповнені планами на день. Та тривало це недовго, бо раптом мої роздуми були перервані дзвінким звуком, який долинав із коридору. Я поспіхом накинула халат і спустилася вниз. Ступаючи по м'якому килиму, я вирушила до холу. Але, на жаль, ранкова неспритність взяла своє: мій палець влучив у кут дивану. Оце так розпочався мій день! Я обізвала всі меблі найгіршими словами, які прийшли мені на думку. Цей нещасний випадок добре розбудив мене, і я відчула, як енергія повертається до моїх рухів. З цікавістю я підійшла до дверей та відчинила їх. Яким було моє здивування, на порозі будинку, побачити подругу Олену.
- Привіт! - стоячи на одній нозі, я потирала палець. - Якого біса, з самого ранку?
- Анно, що не рада мене бачити? - не дочекавшись запрошення подруга зайшла в середину. - Я до тебе, в такому вигляді, а ти: "якого біса"? Дізналася, що ти вдома і відразу до тебе.
- Заходь, заходь... - я була здивована таким раннім візитом Олени. - Тебе що з дому вигнали?
- Сама втекла. Мої дракони не дають мені спокою. Навіщо тобі мої сімейні проблеми? Ти чому не дала знати про себе? Якби не поштовий службовець, якого я випадково зустріла… - швидко говорила подруга.
- Можу запропонувати кави. - тихо прошепотіла я, крокуючи на кухню.
- Сонце, кави можна і вдома. - поклавши руку мені на плече, запевнила Олена.
- Вибач! - я підійшла до полички та дістала турку. - А каву я все-таки приготую та все тобі розповім.
- Я уважно тебе послухаю! Розповідай, якого біса ти тут робиш? Що з роботою, як справи з Річардом? Питань у мене багато. - Олена вирішила не зупинятися.
- Ти вмієш завалити питаннями. Гаразд! З роботою все добре - звільнилася. Річарду величезна подяка за допомогу, та я не змогла брехати. Тепер ми друзі. Ми не припинили спілкування, телефонуємо одне одному часто. Пишемо... Ось така фігня, малята!
- От, дідько! Шкода, що у вас не вийшло. Я думала, що ти ніколи не повернешся сюди. - Спираючись ліктями на стіл, Олена смикала в руках серветку та слухала мене далі.
- Ніколи… - засміялася я. - Виходить, що у долі інші плани. Ласкаво просимо назад у моє життя! Учора читала газету та натрапила на статтю про компанію, де директором віднедавна призначений Ігор. Я була здивована такими подіями.
- Знаємо. Після вдалого шлюбу він став великою людиною. Альфонс, козел, зрадник… моя думка не змінилася. - розізлилася Олена. - До нього я симпатії ніколи не відчувала. А наразі тим паче. Ти чудово про це знаєш.
Я не заперечувала, адже вона мала рацію. Підтримка Олени мені багато в чому допомогла в певний період мого життя. Вона не просто подруга, а дуже близька мені людина. За період, що ми не бачилися, вона довела свою силу характеру, вдосконалила свої організаторські навички, працюючи агентом з нерухомості. Але навіть при доволі завантаженому режимі, Олена завжди знаходить час для своєї сім’ї. Зовнішні зміни, зокрема вкорочене русяве волосся, показують, що вона завжди в пошуку самовдосконалення і це додає її легкого свіжого вигляду. Однією з рис, яка завжди мене вражала в Олені, була її здатність знаходити позитив у будь-якій ситуації. Її оптимізм і віра в себе та навколишніх завжди вдихали життя в будь-яку розмову чи захід. З нею ніколи не було нудно, адже її весела природа здатна була підняти настрій навіть у найсіріший день. Взагалі, Олена – це велика душа, яка приносить тепло і радість у життя всіх, хто має щастя знати її. Її сила, витривалість та позитивний настрій завжди вражали мене, і я завжди буду вдячна за її підтримку та неймовірну дружбу.
- Анно, здається, я чую дзвінок. Це не мій телефон – я залишила його вдома, щоб мене не дістали. – промовила Олена, дмухаючи на гарячу каву.
- Чую! Чую…
- Але слухавку ми підіймати не збираємося ? Дивно, хто ж це такий з самого ранку нам дзвонить ? - здивовано запитала подруга.
- Павло. Ми учора познайомилися. І я не знаю, чи відповідати? - Видихнувши, відповіла я, тримаючи в руках телефон.
- Та бери вже! - крикнула на мене подруга.
- Слухаю! - першою сказала я.
- Доброго ранку, Анно! Вибачте, що так рано, але вирішив вам подзвонити та запитати, які ваші план на сьогоднішній день?- Ще сонним голосом, шепотів Павло.
- Не знаю... Планів ніяких. Подруга до мене зайшла. - Я говорила що-небудь, аби уникнути мовчання. Олена жестами намагається підказати, що мені сказати.
- Дозвольте мені запросити вас на вечірку. Я же говорив, що приїхав до друга, але мені не хочеться йти одному. Було б чудово, якщо ви погодитесь скласти мені компанію, Анно.
- Не знаю, що вам сказати. - я була вражена цією несподіванкою.
- Скажіть: "Так!" - наполягав Павло, і Олена, стоячи за дверима кивала головою, не знаючи суті розмови.
- Гаразд, я згодна. Але я ні з ким там не знайома.
- Не варто хвилюватися. Я подзвонив, щоб ви нічого іншого не планували на вечір. О сьомій я заїду за вами. - сонний голос Павла набув радісного ентузіазму після моєї згоди.
- Чудово, я чекатиму. Вулиця, поряд з магазином де ми вчора гуляли, а будинок - номер сорок вісім. - я відчуваю, що нервую, тому мої долоні спітніли.
- До вечора, Анно. Бажаю гарного дня!
Отже, я погодилася! Невже випадкова зустріч обіцяє стати чимось більшим? Ці думки лунали в моїй голові.
- Тепер із цього місця детальніше. - подруга повернула мене до реальності.
- Ти все чула. Я погодилася на зустріч,- присівши на стілець я важко зітхнула. - Чи правильно я зробила?
- Це ж ідіотське запитання! - Олена активно жистилюкувала руками, намагаючись показати своє здивування, і, без сумніву, насмішку. - Я завжди знала, що ти дивакувата у мене. Якщо він нормальний, то немає ніяких підстав для роздумів. Заспокойся та отримуй задоволення, нарешті!
Я розповіла історію зустрічі з Павлом. Ми ще трохи побалакали, а потім вона пішла додому, залишивши мене з безліччю порад та позитивних вражень.
Відкривши вікно на кухні, я затишно розташувалася на підвіконні, де змогла все обміркувати. Настала пора забути про свій страх перед людьми, тим паче Павло мені сподобався, і він доволі цікавий співрозмовник. Порада подруги доречна. Будемо максимально отримувати задоволення від вечора.
Допивши майже холодну каву, я вирішила приготувати омлет з овочами. Склянка теплої води зранку - стала для мене правилом. Я намагаюся підтримувати здоровий спосіб життя: збалансоване харчування, спортзал кілька разів на місяць, та, в кінці-кінців, позбавилися непотрібної звички палити.
День був у розпалі. Мене чекало прибирання у гардеробній. Ритмічна музика створювала відчуття руху і енергії, а оточуючий світ яскраво виглядав крізь вікно, спокусливо закликаючи вийти назовні. Але власний комфорт і порядок стали пріоритетом. Мій старий ворог – алергія на пил, надокучливо нагадував про себе чханням, та це мене не зупинило. Одяг під ногами утворив величезну гору. Багато речей виявилася застарілими та недоречними, їх вартість вже давно перестала відображати їхню користь, і вони чекали другого життя. Час минав непомітно, а робота продовжувалася. Я створила стопку коробок, заповнюючи їх речами. Ця башня символізувала першу стадію відокремлення від того, що вже не потрібно. Коли робота з прибиранням була завершена, картонні коробки я віднесла у гараж. Це було кілька коротких подорожей туди і назад, але на цей раз мені це не заважало. Мені хотілося досягти порядку.
Вечоріло. Я прийняла контрастний душ, змивши з себе втому. Закутавшись у пухкий рушник, я відчула, як його м'яка тканина обіймає моє тіло, створюючи відчуття ніжних обіймів, що принесли полегшення після повсякденних клопотів. Я підійшла до шафи. Тепер найцікавіше - визначитися. Я розуміла, що це не побачення, але нервувала не менше. Мій погляд обережно сковзнув по гардеробу, який мені вдалося привезти з собою. Тут висіло безліч можливостей, виражених у формах, фактурах і кольорах. Але найсильніше притягнули два елементи: чорна сукня та туфлі на підборах, виконані з темно-зеленої замші. Вони стали вдалим вибором, співзвучність кольорів створювала гармонійний образ. Почала приготування до зустрічі, присідаючи біля великого дзеркала. Каштанові пасма злегка торкаються плечей. Проте невдалий досвід із зачісками змусив мене прийняти рішення розпустити волосся, надаючи форму легкості. Я прагнула зберегти природний вигляд свого обличчя, тому яскравий макіяж не був у моїх планах. Але при цьому я вирішила підкреслити красу своїх очей та губ. Настав час робити акценти, і я вирішила почати зі зворушливого погляду. Знайшла палітру природних тіней, які допомогли підкреслити кольори моїх очей. Злегка нанесла бронзові відтінки, що підкреслили їхню глибину та виразність. Мій погляд став таємничим, він міг розповісти багато історій без зайвих слів. Губи ж були моїм головним акцентом. Я обрала червону помаду, яка яскраво контрастувала зі засмаглою шкірою та натуральним макіяжем. Колір був яскравий, але не виходив за рамки природного. Я дивилась у дзеркало і відчувала, як кожний дотик пензлика, кожен рух руки, допомагаючи створити цей образ, малюючи палітру моїх емоцій на обличчі. Макіяж був маленьким витвором мистецтва, де кожна деталь створювала цілісний образ. Врешті-решт, я дивилася на себе в дзеркало, відчуваючи, що справилася з цією місію. Все обличчя виблискувало невимушеною грацією, а я подобаюся собі у відображенні.
На годиннику час підійшов до сьомої. Сидячи на дивані, я приготувалася до зустрічі, відчуваючи в собі поєднання сподівань та тривоги. Телефон, який тримала в руках, став своєрідним провідником у світ новин і інформації, який допомагає відволіктися. Мені хотілося чудово провести час, тому я налаштувала себе на позитив, співаючи під ніс дитячу італійську пісню про каченят. Вона лунала легко та весело, нагадуючи мені, що життя – це як музика, де кожна нота має своє місце. Чекати довго не довелося - пролунав дзвінок у двері. Зі широкою усмішкою на обличчі, я відчинила їх, а перед мною стояв Павло, тримаючи в руках чудовий сюрприз — букет квітів.
- Добрий вечір! Це для вас. - промовив він і простягнув мені букет. - Не знаю, яким квітам ви надаєте перевагу, я вирішив подарувати вам лілеї.
- Несподівано, та дуже приємно. - здивування змішалося з радістю, коли я взяла подарунок.
- Буль ласка. - посміхаючись сказав Павло.
- Прошу заходьте. Поставлю квіти, щоб не зів'яли. - я пішла на кухню.
- Анно, ви маєте класний вигляд! - неочікувано пролунав комплімент з боку хлопця.
- Дякую! - Сказала я, розміщуючи квіти у вазі.
- Ви тут живете? - Павло виразив цікавість.
- Жила. Кілька днів тому я повернулася в рідне місто. Можна сказати, я тут гість, як і ви. - Я вийшла з кухні, щоб продовжити розмову. - Ще раз дякую за квіти… Я готова.
- Чудово! Поїхали, нас чекають. Свято вже в розпалі.
- Так, звісно. Дайте мені секунду, я візьму лише сумочку. А де ж ключі від будинку? Я їх, здається, десь поклала. - не могла згадати, куди їх сховала після прибирання.
- А може, це вони? - Павло відшукав ключі на столі та підніс їх мені.
- О, справді, це вони. Я буваю забудькуватою. - визнала я, ледь червоніючи від сорому, ненавиджу себе в таких ситуаціях.
- Нехай це вас не турбує. Усе нормально, Анно. - заспокоїв мене Павло з лагідною усмішкою.
- Дякую за розуміння. - з полегшенням я посміхнулась.
Покинувши затишний поріг дому, ми зайняли місця у зручному автомобілі. Короткий шлях до місця призначення пройшов в атмосфері легкої балаканини, проте наші розмови обмежувалися невимушеним спілкуванням про погоду та незначні питання. Захід сонця на горизонті підпалював багряними барвами місто. Його промені ніжно обіймали місто, надаючи будівлям та вулицям м'який контур. Легка музика з радіостанції пливла під м'який шум автомобілів, створюючи особливий романтичний настрій. Маючи за плечима кілька хвилин дороги, ми прибули до місця проведення свята. Охоронець дозволив в'їхати на територію. Своє хвилювання я ховала за посмішкою, стискаючи сумочку в долонях. Ми разом попрямували шукати героя свята. Динамічні ритми музики, що виливалися з подвір'я, наближалися разом з кожним нашим кроком. Ми спокійно, але з внутрішньою радістю в серцях, проходили крізь веселий натовп. Кожен елемент обраного місця, кожен підібраний декор підкреслював урочистість та радість цього свята. Ми, сповнені ентузіазму, продовжували свій шлях, спільно досліджуючи цю атмосферу. Алея вела нас далі, а музика все гучніше переповнювала простір.
- Усе гаразд? - тихо запитав Павло, беручи мене за руку.
- Звісно, все добре. Питання: а що святкує ваш друг? - Мені стало цікаво, я вирішила розпитати Павла.
- Правду кажучи, я не знаю. Ми більше спілкуємося по роботі. Він завжди був прихильником вечірок. Тому навіть не можу сказати, що саме він вирішив відсвяткувати цей раз. - Павло поклавши руку на серце, виправдовувався.
- Цікава особистість, ваш друг. - підкреслила я з усмішкою.
Ми зайшли в будинок. Відразу ж стало відчутно розкіш та жвавість гостей, яких тут було ще більше, ніж зовні. Величезна зала приголомшила своєю розкішшю. Особливо кинулася в очі величезна люстра, яка переливалася сотнями теплих вогників. Вона підкреслювала елегантність події, створюючи неповторну атмосферу. А навколо неї стояли дивани, де сиділа купа веселих людей. Бар виглядав як центр уваги для молодшого контингенту. Тут гомоніла жвава розмова, супроводжувана голосним сміхом. Веселі і невимушені бесіди, сміх та розмови заворожували, створюючи картину, яка плавно переплітається з музикою, оселяючись у кожному куточку цього особливого святкового вечора.
- А ось і головний герой цього свята. Привіт, Ігорю! - потиснув руку другу, Павло представив мене. - Як і обіцяв - я приїхав. Але не сам. Моя подруга, Анна.
Я від несподіванки стиснула руку Павла так міцно, наче вона була моєю опорою. У горлі наче щось застрягло, і я не знаю, який вигляд мало моє обличчя та здивування на ньому було достатньо.
- Привіт! - Опустивши очі, сказав Ігор. - Радий вас бачити. Добре, що ти нарешті приїхав, Паша. Ти в більшості випадків знаходиш відмовки. З Анною ми знайомі давно.
- Справді? - здивувався Павло, розглядаючи нас обох.
- Так, Ігор правий, ми знайомі. Але у зв'язку з життєвими обставинами не бачилися дуже давно. Це випадковість, що ми зустрілися саме тут. - я вирішила підтримати розмову.
- Приємна, однозначно несподівана зустріч з тобою, Анно. - підтвердив Ігор. - Пропоную випити! Нам є, про що поговорити. Вибачте мене, я відійду на кілька хвилин, але обов'язково поверніться. Розважайтеся!
Ігор пішов, залишивши нас на самоті. Павло звернувся до мене з питанням:
- Анно, все гаразд? Що сталося?
- Це несподівана зустріч. Вибачте за руку, мені дуже ніяково. - відповіла я, відчувши, що зарум'яніла від сорому.
- Вибачте, ця ситуація не варта ваших вибачень. Ви ж не могли знати, хто саме мій друг. Якщо ви відчуваєте себе незручно, просто скажіть мені. - Павло виправдовувався, як завжди з посмішкою.
- Гарний вечір та чудовий привід для веселощів. Наполягаю на тому, щоб більше не повернутися до цієї теми, — визнала я, що не хочу псувати настрій Павлу через мої дурні переживання.
- Звісно, Анно, нехай це буде нашою спільною угодою. Ми тут, щоб насолоджуватися вечором. - Павло відповів з доброзичливою посмішкою.
Тим часом повернувся Ігор і запропонував нам пройти до гостей. Галаслива компанія і пара келихів вина додали мені настрою. З посмішкою на обличчі, я зробила вигляд, що мене все влаштовує. Періодично відчувала на собі погляд дружини Ігоря і це мене дратувало. Вона, сидячи біля бару, не відводила з нас очей. Я небажаний гість у цьому лігві еліти. Особливо вражала її краса. Вона мала біляве волосся, приголомшливий вигляд і вдягалася зі смаком. Чорна сукня з відкритою спиною підкреслювала її витончену фігуру. Я зовсім не бажала бути центром уваги в її очах. Тому, вирішивши уникнути додаткової незручності, я вийшла на терасу. Приємна прохолода, саме те що мені потрібно. Минуле жартує зі мною. Я розумію, що життя грає свою гру, та час від часу вносить свої корективи. Цей стан важко передати словами: наче тебе опустили головою під воду, музика лунає тихо, розмови людей долинають приглушено, але ти сама не знаходишся тут, на місці. Вдихнув повітря на повні груди, мені стало легше. Я зібралася йти назад. Повернувшись та зробивши крок, раптом побачила стоячого навпроти мене Ігоря.
- Привіт, Анно! - сказав він.
- Здається, ми вже віталися раніше - я зупинилася, відступила на кілька кроків назад та відповіла.
- Несподівана зустріч, правда ж? Ти не повіриш, але я дуже радий тебе бачити. Дуже радій!
- Чесно? А я не дуже.... Якби я знала, що ти друг Павла, не прийшла б. Тільки з поваги до нього я ще тут... Між іншим, на тебе дружина зачекалася. Не роби її нещасною. - у мене з'явилося стільки негативних емоцій, хотілося говорити матами.
- Ти змінилася... Вмієш відповісти.
Ігор тримав у руках склянку з віскі, а його вираз обличчя свідчив про те, що він намагався спілкуватися зі мною насмішкою або ж злегка зачепити словами. Його погляд був вдумливим, немовби він аналізував кожне моє слово та рух. Дивлячись на нього, я відчувала, що насправді бачу того самого хлопця, якого пам'ятаю. Його темне каштанове волосся, сплетене зі сріблястими відтінками, додало йому загадковості. Сірі очі були природно виразними й створювали відчуття, що вони можуть проникнути в глибину душі. Після відпочинку його обличчя мало легку засмагу. Біла сорочка з закоченими рукавами облягала його спортивне тіло, підкреслюючи його пропорції та м'язи. Але попри зовнішню самовпевненість, було помітно, що Ігор нервується. Він тримав руку в кишені, що виглядало як показник внутрішньої напруги, яку він намагався стримати.
- Вчителі хороші були. Прошу вибачення, я піду. Холодно тут. - Пройшовши повз нього, я відчула на собі його пильний погляд. Ігор залишився на терасі, продовжуючи допивати свій напій.
- Ви де пропали? Я загубив вас з поля зору. - Павло, помітивши мене, запитав.
- Я просто вийшла на мить подихати свіжим повітрям. Ви ж були зайняті діловою розмовою, і я не хотіла вас заважати.- відповіла я, сором’язливо опустивши очі.
- У вас мурашки по шкірі. Тримайте мій піджак. - Павло тепло посміхнувся та обережно зняв свій піджак, поклавши його на мої плечі.
- Дякую вам. Дійсно, зараз комфортніше - промовила я зі щирою вдячністю, відчуваючи тепло його піджака.
- Анно... Народ веселитися буде до самого ранку. Я побачив усіх, так би мовити, засвітився. Цього достатньо. Щодо роботи, ми обговоримо все в офісі. - Павло запропонував покинути свято раніше.
Я не заперечувала. Мені хотілося швидше піти. Оскільки ми обидва вже випили алкоголь, побачила логіку в залишеній машині на стоянці та прогулянці пішки. Так ми й зробили - крок за кроком віддалилися від будинку. Ми мовчали, і в цьому мовчанні не було жодного натяку на незручність, але були деякі слова, які здавалося, могли злетіти з наших уст в будь-який момент. Це виглядало безглуздо: ми як два підлітки, дивилися одне на одного, посміхаючись у відповідь, і тут же опускали очі.
- Анно, можна запитати? - Не витримав паузи, першим розпочав Павло.
- Так! Запитуйте. - відповіла я, знаючи, що питання може бути несподіваним.
- Як ви дивитеся на те, щоб прогулятися ще? Гарний вечір сьогодні. Звісно, якщо вам не холодно? - пошепки прозвучала його пропозиція.
- Зовсім ні. Ваш піджак зігрів мене. Та я боюся, що тепер холодно вам. - пошепки продовжила розмову.
Взявши у свої долоні його руки, я вирішила їх зігріти подихом. Відчуття тепла моїх долонь на його шкірі було приємним і спокійним, ніби я передавала йому свою турботу через цей дотик. Мені страшно було підняти погляд і зіткнутися з його очима. Не знаю, чи це вплив випитого алкоголю, чи просто накопичені емоції, але я відчувала тяжіння між нами. Дотики його вуст по моєму обличчю змусили мене тремтіти. Міцні обійми Павла надавали мені відчуття захищеності. Поцілунок за поцілунком викликали в мене приємну памороч, яка поширювалася від моїх губ на все тіло. Притискаючи свої долоні до його грудей, я відчула, як б'ється його серце, сильніше та ритмічне. Цей ритм синхронізувався з моїм, і ми майже стали одним цілим. Бажання бути поруч з цим чоловіком збільшилося з кожною секундою. Не знаю чому, але в якийсь момент я відштовхнула Павла. Моє серце відзеркалювало мої змішані почуття: збудження, бажання й одночасний страх.
- Вибачте… Здається я випила зайвого. - намагаючись придушити непевність у голосі, я стала розгублено мовчати.
- Тихіше… - Павло не дав мені продовжити, обійняв ще міцніше, ніби хотів передати свою рішучість. - Усе гаразд.
- Ні! Не те хотіла сказати... Все гаразд, та краще я піду додому. - Мої слова заплуталися в безладді думок. Бажання бути з ним мене лякало, адже це вже виходило за межі того, що я б очікувала.
- Можливо, перейдемо на "ти"? - Павло вирішив не відступати. - Ми з тобою дорослі люди, я не буду від тебе вимагати того, чого ти не хочеш. Ця зустріч, цей вечір... Вони переросли в щось більше, ніж я міг би уявити. Можливо, це доля нам підказує, що варто спробувати?
Я погодилася, не знаючи, що з цього всього вийде. Розумію, що крім імені, нічого не знаю про цього хлопця, але поруч з Павлом мені спокійно. Він запропонував провести мене додому. Дорогою ми придумали собі безглузду розвагу - підходили до авто, що стояли на вулицях, і стукотіли по колесах. З кожним ударом вмикалась сирена, а ми ховалися в найближчих вуличках, сміючись як діти. Вуличні ліхтарі освітлювали кожен куточок, не даючи змоги сховатися. Дитячі пустощі підняли настрій й змусили відчути себе знову живою та вільною. Давненько я так не розважалася. Ми дійшли до мого будинку - настав час закінчувати наше побачення.
- Було круто! Дякую тобі за запрошення. Гарний вечір видався. - тримаючи за руку, я подякувала Павлу, відчуваючи його дотик крізь теплі пальці.
- Я радий, що все так сталося - хриплим голосом, продовжував розмову Павло. – На жаль, завтра повертаюсь додому. Сподіваюся ще на зустріч.
Ми стояли один навпроти одного, зачаровані миттю, і кожен із нас розуміє, що не хоче йти. Дивними реченнями ми намагалися підтримати діалог, але вони здавалися такими неправдоподібними, як і наша відстань. Тим часом я, як завжди, намагалася знайти ключі від будинку.
- Знайшла! Вони дивним чином ховаються в моїй сумці. - піднявши погляд, голосно вигукнула я, а мої очі ніяк не могли відірватися від його погляду.
- Молодець… - Павло продовжував говорити, а, його теплий подих став наближатися до моїх губ. Я зігнула палець і ніжно приголубила його губи, зупиняючи його мову. Між нами кілька секунд стояло мовчання, але воно було наповнене обіцянкою нового початку, можливістю побудувати щось спільне. І хоча ми не знали, куди нас заведе ця дорога, ми обидва зрозуміли, що це варто спробувати.
– Краще, кожен піде до себе.
- Без проблем. Я все розумію. Приємних снів! - Зробивши два кроки назад та піднявши руки над собою, сказав Павло.
Невже ми дійсно розійшлися? Досі паморочиться голова від миттєвих емоцій, від поцілунків, від того тепла, яке я відчувала, тримаючись за його руки. Я розумію, що бажання залишитися поруч, пронизувало обох нас, ні словом, ні поглядом цього не приховуючи. Та завжди існує це прокляте "але", що спливає на поверхню, начебто невидимий знак питання до всього, що вже було. Якби тільки його не було, якби ми могли забути про всі "але" та "що як", як герої безтурботних романів. Завтра, мабуть, я буду жалкувати, що не погодилася на все це, але це буде завтра. Наразі маю єдине бажання прийняти душ і нарешті вкластися спати, бо я, до біса, втомилася гуляти на підборах.