Більшість з нас боїться зробити крок у невідомому напрямку та відчуває невизначену тривогу. Дехто, хоча і не завжди, хоче ділитися своїми порадами, але ніхто з них не може надати гарантії, як правильно зробити такий крок, щоб уникнути неприємних помилок. Тримаючи щоденник, який став надзвичайно корисним у певний момент мого життя, я зрозуміла, що я не виняток. Адже, накоїла чимало дурниць. Сьогодні я розумію, що він врятував мене від безладу думок. Аркуш - ідеальне місце, щоб виправити помилки, перекреслити кілька речень, вирвати лист і почати писати історію спочатку. Шкода, що в житті так не працює. Життя говорить нам, що воно - не ескіз.

06.06.2010 р.

“Я закохалася, як дівчисько. Світ крізь рожеві окуляри вбачається таким ідеальним. Ми будували плани, а вони розсипалися, як картонні будиночки. Крізь час я скажу тобі: “Дякую!” Немає значення, чи то було щось хороше, чи погане. Помилки нас навчають. Та ми не завжди гарні учні. Дізнавшись про одруження, я хотіла забути, зникнути, спалити весь світ. Мені важко. Не існує слів, щоб описати це відчуття. Час минає і він зовсім не лікує. Учора я спробувала відвідати сеанс йоги, та якось кумедно це виглядало - я була схожою на неповоротку панду, з синцями під очима від сліз. Я невдаха!”

13.11.2010 р.

“Мене запросили на вечірку- я відмовила. Я не хочу нікого бачити, ні друзів, ні рідних. Вони всіляко намагаються підтримати мене, та я вкотре довела, що я - егоїстка. Почати все спочатку виявляється так важко. Занурившись в роботу, я заповнювала час чим завгодно, щоб не думати про тебе. Переїхавши до іншого міста, наївно прагнула зцілити себе. Та я слабка натура. Повертаючись додому, знову шукала тебе поглядом серед перехожих. Вочевидь це схоже на паранойю. Мені досі не вистачає... Чого саме? Не розумію чи то тебе особисто, чи історії, що з нами трапилась…”

24.09.2011 р.

“І знову мене накриває перед вихідними. Чи справді я ще кохаю? Почуття та емоції, які колись пов’язували нас, тепер ставляться під сумнів. Я стикаюся з внутрішнім конфліктом, який роздирає моє серце. Картати такими думками я не хочу свою свідомість. Сьогодні мій вирішальний день: приймаю рішення поїхати до іншої країни. Хоча перспектива повернення до нормального життя здається далекою, я розумію, що з часом зумію знайти нові сили для зцілення. Іншого варіанту просто не існує. Після кількох келихів вина, я купую квитки до Мілану. Чому саме туди - не знаю? Я повелася на акцію однієї з авіакомпаній. Таки я жертва реклами. Набридло шукати відповіді: "Чому неможливо забути та стерти з пам’яті невдалі кадри з життя?" Досить тягнути за собою тягар своїх та чужих помилок! Маю велике бажання послати все до біса. Схоже на божевілля? Не заперечую. Кожен з нас трішки божевільний.”

На запотілому вікні краплі повільно течуть донизу. Мляве світло малює затишну атмосферу в кімнаті. Дощ віддзеркалює свій ритм у стуках годинника, співаючи монотонну мелодію. Кава в таку пізню пору виявилася недоречною. У мене виникає бажання випити чогось більш глибокого, чогось, що допоможе розкрити таємниці моїх думок. Старий буфет приховує давно розпочату пляшку рому. Вона наче свідок минулих вечорів, коли відкладені турботи та розчарування змивалися гірким спиртом.

Дивна сцена – дівчина сидить у кріслі, вкрита ковдрою. Навколо розкидані аркуші з її щоденника. Підкреслені рядки яскравим маркером та невпорядковані слова створюють мозаїку думок та переживань. Алкоголь ще більше мене розчулив - я заплакала. І куди зникла та сильна особистість, якою я так завзято хотіла себе бачити? Справжня велич проявляється не тільки в моментах сили, а й у здатності пірнути у свою душу, де може проявитися біль та слабкість. Склянка рому переповнена не лише спиртом, а й роздумами. Як гарно інколи відчути свою вразливість. Пити мені не можна, тим паче одній.

Після похмілля я почуваю себе жахливо – ром виявився не моїм напоєм. Нарешті дощ стих, я відкривши вікно, спостерігала, як зі старого клена сповзали краплі, що завмирали в невагомості. Всередині цих смарагдів, грало сонце всіма кольорами райдуги. Вдалині чутно гомін міста та аромат свіжої випічки з пекарні, що за рогом. Мій внутрішній голос кличе мене на прогулянку. Одягнувши сукню бузкового кольору та білі зручні капці, я вийшла з дому. Йдучи вулицею, я зазираю в кожен двір з надією побачити знайомих, та на жаль я нікого не зустріла, крім бродячого пса. Він плентався поруч аж до кінця вулиці, а потім почув гавкіт та й зник.

Мій організм помирав без кофеїну. В старому приміщенні бібліотеки, на першому поверсі розташувалася кав'ярня, де заварюють неймовірно ароматну та смачну каву. Зі скрипом відчинилися двері і я увійшла. Не людно сьогодні - вихідний день. Вибравши столик біля вікна, я замовила свою улюблену порцію напою. Згадалося, як ми з батьками тут бували. Той самий стіл на якому я надряпала ключами свої ініціали. Заплющивши очі, я провела пальцями по напису, ніби струмом по всьому тілу вдарило. Руки досі тремтять. Мама мене тоді добряче насварила. Тут все без змін: атмосфера невеликої затишної локації вабила особливою аурою. Місцеві засідали надовго, читаючи газети та обговорюючи різні чутки та події. За великими вікнами відкривається панорама міста, яке переплітається вузькими вуличками. Прибиральники закінчили свою роботу: опершись на паркан, голосно щось обговорювали, а їх балаканина відлунням розноситься по площі. Поки я спостерігала за ними, мені принесли замовлення, як в минулі часи з ранішньою газетою. Зробивши кілька ковтків, я почала читати місцеву пресу. Багато цікавого дізналася про життя нашого міста.

Звісно ж, гороскоп знову був на межі між смішним та нісенітним, проте його усі читали, і я теж не виняток. Моє здивування було неймовірним, коли я на одній зі сторінок побачила інформацію про будівельну компанію, де директором був він. У голові одразу пробігли рядки з непристойними словами, а на обличчі застигла гримаса. А ранок розпочинався так гарно. З огляду статті, у мого колишньої справи були на найвищому рівні: успішний бізнесмен, будівельна компанія якого не на останньому місці. Допивши каву, я вирішила продовжити прогулянку. Вийшовши з кафе, я ледь не розірвала газету від злоби, жбурнувши її в смітник.

Війна у моїй голові набирала обертів: тверезі думки в сказі влаштували бійку зі спогадами. Змушена одягнути сонцезахисні окуляри, щоб перехожі не бачили моїх сліз. Ступаючи крок за кроком, поринувши в роздуми, я повільно дійшла до центрального парку. Місто нарешті ожило. Люди вирушали сюди разом з дітьми та собаками на прогулянку. Сівши на лаву, я спостерігала за перехожими. Таке заняття відвертає від непотрібних думок. Мій особистий спосіб психологічного розвантаження. Повз мене весь час бігала собака й намагалася зі мною заприятелювати, але її власниця явно не поділяла таку ініціативу, тому смикала за повідець. Не знаю, скільки я так просиділа, якби не дощ, що почав мрячити дедалі сильніше. Парасольку, звісно ж, я не взяла. Тому довелося під дощем бігти до найближчої будівлі. Зайшовши всередину - переконалася, що таких як я виявилося чимало. Та діватися було нікуди, тому стоячи біля вікна, чекала вільного місця. Під теплим подихом скло покривалося серпанком і мої пальці малювали на ньому химерні візерунки.

- Пані! Прошу присісти поряд - почувся голос позаду.

- Вибачте, це до мене? - повернувшись, я позначила на собі пальцем.

- Так, будь ласка, присядьте. - відсунувши стілець, мені запропонували присісти.

Щира пропозиція приємно вразила мене. Сідаючи навпроти, я не могла відвести погляд з обличчя чоловіка, що сидів перед мною. Його очі приховували щось виразне, особливе. Вони були наповнені сумішшю допитливості та тепла.

- Ви також забули парасольку? - раптом вирвалось з мене.

- Здається, так. - відповів незнайомець та посміхнувся.

- Дійсно, дощ зовсім не передбачений сьогодні. Але хто б міг упевнено передбачити, коли його насправді чекати? - сказала я, згадуючи свою власну здивованість проливним дощем.

- Дозвольте представитися, мене звучить Павло, - він витягнув руку до мене.

- Анна! Дуже приємно. - потиснувши руку у відповідь, я продовжила - Дозвольте пригостити вас чаєм, за люб'язно запропоноване місце.

- Вибачте, та чай сьогодні замовляю я. - Павло підняв брову і поклав руку на серце, жартівливо імітуючи образ джентльмена.

- Гаразд, та лишень сьогодні. - давши згоду, я не одразу зрозуміла, що сказала.

- Вочевидь, ця зустріч не остання. - Павло продовжив розмову. - Вам чай який замовити?

- Хотілося б теплий. - витираючи серветкою долоні, відповіла я.

- Замовлення прийнято. Секундочку. - Павло покликав офіціанта.

Сидячи за столиком, я невпевнено поправляла волосся, яке враз стало неслухняним через дощ. Ще моя сукня прилипла до тіла і це мене відверто дратувало. Не найкращий вигляд для побачення. Я переконала себе, що не варто акцентувати своєю поведінкою на моїх недоліках. Тому всю увагу перевожу на Павла. Мій співрозмовник виявився симпатичним. За час спілкування я уважно розгледіла його. Високий і підтягнутий хлопець у синьому піджаку, що прикривав білу футболку, та червоні кросівки, що яскравим кольором розбавляли монохромність цього закладу. Легка неголеність, безсумнівно, була йому до лиця. Над лівим оком було видно невеликий шрам. Волосся було неохайним, бо теж промокло під дощем.

- Анно, наш чай принесли. Дякую! - Подякувавши офіціантові, Павло продовжив розмову. - Можливо, можете щось розповісти про себе?

- Навіть не знаю. Сидячи за столом з людиною, яку знаєш кілька хвилин, розповідати про себе… - я вагаючись відповіла.

- Чому ви такі категоричні? Ми з вами в рівних умовах, обидва мокрі. Судячи з того, що ви не приєдналися ні до кого - ви не тутешня. Я теж гість у цьому місті, прибув відвідати друга у справах. Розмова це гарний спосіб пізнати людину. - Павло продовжував діалог.

- Друг, це добре. А де він? - запитала я, намагаючись не відповідати на його запитання про себе.

- А ви, Анно, таки хитруєте. Так і бути, ви самі казали, що зустріч не остання. - Павло, видно, мав гумористичний підхід до розмови.

Ми спілкувалися вже понад годину, і за цей час ми обоє встигли висохнути. Давно я так не вела бесіду, тим паче з незнайомцем. Не знаю, що так запалювало в його зелених очах іскорку, але вони сяяли та посміхалися. Закінчивши чаювання, ми вирішили пройтись. Після дощу на вулиці стало приємніше. Великі калюжі віддзеркалювали старі цегляні будинки та хмари, що пливли над нами. Вузькі вулички були перетворені на річки, які розносили мою ранкову роздратованість. Мені було цікаво розповідати історію мого містечка. Проходячи повз можна побачити дідусів у дворах, що грали в шахи та доміно. Ми зупинялися, щоб споглядати цю картину, ніби з ретро фільму. Далі, пройшовши мостом, ми опинилися на пагорбі, де відкривався приголомшливий краєвид. Сьогодні було вітряно, я весь час поправляла волосся. Старе місто ділилося на дві частини, де історія поєднувалася із сучасністю. Мене втішало, що історичну частину зберегти. За роки моєї відсутності реставрували чимало будинків і наше маленьке місто ніби ожило.

- Бував раніше у цих місцях, та лишень проїздом. Вам, Анно, вдалося мене здивувати. Ви гарно знаєте історію. - опершись на поруччя мосту, він уважно розглядав стару частину міста.

- Тато був учителем. В дитинстві він розповідав мені уроки історії, замість казок. Він особливо захоплювався міфами про стародавніх богів. Іншого вибору, як слухати його розповіді, у мене просто не було. Натомість я швидко засинала. - ставши поряд, я далі вела розмову.

- Хм… Ну, це ж не погано. У всьому потрібно знаходити плюси. - повернувшись до мене, хлопець підморгнув мені.

- Так, повністю згодна з вами. Тато навчив мене головного - слухати. - занурившись у спогади, я вкотре зрозуміла, як його не вистачає.

Час у розмовах пролетів непомітно, день потиху переходив у вечір. Ми повернулися до старої частини міста. Тут вітер не мав змоги гуляти, як на пагорбах і тому було тепліше. Уздовж вузьких тротуарів припарковані автомобілі після дощу покрилися пилом та вже пожовклим листям. Хмари пливли до горизонту на захід, де сонце багряно їх зігрівало.

- Дякую, Павле, за цей чудовий день. Ваша компанія була дуже приємною. - і це була правда, адже, цей хлопець спромігся мене розвеселити.

- Навзаєм. Випадкова зустріч принесла багато цікавого. - Павло посміхався та трішки нервував. Це було помітно, він поправляв волосся на потилиці.

- Я майже прийшла... Мені потрібно в магазин. - я не знала, як сказати людині слово "Бувай"

- Анно! Можна ваш номер телефону, я буду ще кілька днів тут і був би радий знову зустрітися. - Павло вирішив не відступати й узяв ініціативу у свої руки.

Ми обмінялися номерами й розійшлися кожен у своїх справах. Мені необхідно було в магазин, адже мій холодильник був майже пустий. Близько години я витратила на пошук потрібних і непотрібних мені продуктів. Вийшовши з двома пакетами, я пошкодувала, що не взяла машину. Ось в такі миті, я сильна особистість. Пару разів зупинялась перепочити та таки дійшла додому.

Вечір розпочався з прибирання.Таким чином згаяла кілька годин. Вдома нарешті пахне свіжістю і я не буду чхати від пилу. Втомившись після прогулянки та домашніх справ, я прийняла душ. Доволі пізно для вечері, та це мене не зупинило і з'їла два круасани з персиковим джемом. Лежачи на дивані, я намагаюся знайти щось цікаве. Хороших фільмів не транслювали сьогодні, а реклама мене дратувала – я вимкнула телевізор. Накинувши на плечі покривало, я вийшла у двір.

Під затишним старим кленом розкинувся маленький садок, який виглядав як втілення спокою і відділення від метушні. Серце мами назавжди залишилося у цьому куточку, де квіти, зростаючи в приголомшливому розмаїтті, творили магію природи. Навіть у занедбаному стані вони несли на собі відбиток її любові та турботи, яка спліталася з ними як ніжний танок душ.

Мої очі, наповнені відчуттям глибокого спокою, піднялися, спрямовані в небо. Там, де ніч покривала своїм міражем, зорі виглядали як втрачені діаманти, покинуті в просторі землі часу. І все ж, одне місце залишилося порожнім. Місяць, який раніше віддзеркалював своє світло, був зараз відсутній. Ця чорна ніч була особливо загадковою. Серед цієї темряви зорі, як перлини на чорному шовку, розцвітали зорепадом Персеїди. Цей незвичайне явище природи створював враження, наче зорі впали з неба, виконуючи танець світла та побажань.

Я опустилася на ґанок, відчуваючи холодний дерев'яний дотик під собою. Волосся моє легко хиталося на вітерці, який обіймав мене ніжно, наче старий друг. Запах роси переплітався з ароматами трав, збираючи всю ноту нічного повітря. В цьому місці час втрачав свою позицію, а думки, наче переплітаючись у вирі вітру в кронах дерев, блимали й тліли в моїй голові. Приємна прогулянка та капризна зміна погоди ніби закликали моє тіло до спокою, до занурення у світ сну. Я зайшла в дім, де було тепло, але порожньо. Стоячи в центрі кімнати, я відчула, як весь день згортається у собі, як квітка після цвітіння. Туга і ніжність перепліталися в моєму серці, нагадуючи мені, що час швидко пливе, але спогади лишаються. Цей день став кінцем глави, але не історії.