Я забула вимкнути будильник - він подзвонив о сьомій ранку, а в планах було поспати довше. Вчора я навіть не глянула на годинник, коли засинала. Новий день зустрів мене легким головним болем, ненавязливим нагадуванням про те, що вчора я перебрала. Піднявшись з ліжка, я відчула, як під ногами скрипнув старий паркет. Розтягнувшись на ліжку, я почула, як подушка ніжно шепоче мені на вухо, спонукаючи зануритися назад у сон на кілька годин. За вікном, яскраве сонце припікало крізь дерев'яні рами, розсіюючи промінням тепло по всьому кімнаті. Серія фізичних рухів допомогли зменшити потребу у пігулках від головного болю.

Увімкнувши улюблену музику, я ритмічно пританцьовувала на кухні. Саме тут, у цьому затишному куточку мого будинку, я завжди готую улюблену каву. Це не лише напій, а свого роду ритуал, що дає початок новому дню. З тих пір, як я повернулася з Італії, де вперше справжньо освоїла ароматне мистецтво кави, моя відданість гейзерній кавоварці залишилася незмінною. Той процес, коли гаряча вода під тиском проходила крізь кавовий порошок зачаровувала мене. Погано на те, що поруч стояла сучасна кавомашина, вона є яскравим прикладом того, як технологічний прогрес та сучасні зручності не завжди змінюють наші смаки. Моя гейзерна кавоварка залишилася для мене символом зв'язку з тим витонченим смаком та атмосферою італійської кавової культури, яку я відчула на власному досвіді. Заплющивши очі, я вдихала ароматний напій та дозволила своїй пам'яті оживити вчорашній вечір.

Далі я вирішила приготувати повноцінний сніданок. Відкривши холодильник, мої очі гравітаційно притягнула різнобарвна палітра продуктів. Серед них були апетитні яйця, солодка лохина, спокусливо пахнуча свіжа в'язанка зелені, та пухкі шматочки хліба. Моя рука ніжно струснула сковорідку, вона привітно відгукнулися легким шипінням на зустріч підігрітим яйцям. Поступово білок набуває золотистого відтінку, а жовток намагався зберегти свою форму. Зелень рухається під моїми руками, розносячи свіжий аромат. Я відділяла листочки, створюючи маленькі зелені шедеври на тарілці. А пухкі шматки хліба злегка хрустіли під натиском ножа. Але головною прикрасою столу була лохина, солодка з легкою кислинкою, вона нагадувала, що літо закінчується. Несподівано пролунав дзвінок у двері. Крізь музику я його ледь розчула. Дивно, адже, я нікого не чекала. Сюрпризом було побачити на порозі Ігоря. Я зустріла його спантеличеним поглядом. Проковтнув злість, взявши під контроль емоції, що стали колом серед горла, я врешті-решт змогла промовити:

- Якого біса?

- Можливо спочатку, доброго ранку? Нам варто продовжити розмову. Учора не вдалося. - промовив Ігор.

- Та якось не дуже добрий. - з відтінком сарказму в голосі, я відповіла, але згодом вирішила підійти з більшою розсудливістю. - Зіграємо в гру: я закрию двері, ти зникнеш, і ми забудемо, що ти коли-небудь приходив… Домовилися?

- Ні, Анно! Необхідно поговорити. Краще пусти мене у дім. Спокійно, без істерик вислухаємо одне одного. - відповів Ігор з рішучістю в голосі.

- Гаразд! Заходь, - зітхнувши, я погодилася. - Я тебе уважно слухаю. Давай уявимо, що ти на зустрічі з психотерапевтом, і це допоможе нам зрозуміти одне одного краще.

- Навіщо ти так, Анно? - Переступивши поріг будинку, Ігор запитав з розчаруванням у голосі.

- Ти мене запитуєш? Тобі стало нудно жити? Ласкаво просимо в минуле! - в моєму голосі відчувалося обурення, - Ти чоловік, заради якого я жила, дихала, молилася тобою. Ти зрадив усе, що було між нами. В один день викреслив мене з нашого життя! І ти говориш, навіщо?! Ти зробив свій вибір, мене у твоїх планах не було. Три роки, які я витратила на нас, були найбільшою помилкою в моєму житті. Ти сьогодні маєш усе, що хотів. Мої вітання! А тепер, геть із мого життя!

- Виправдань моєму вчинку немає. Знай одне, що я тебе досі кохаю! - сказав він, вдивляючись мені в очі, виражаючи відверте почуття.

Пауза зависла в повітрі. Ми мовчки присіли в передпокої, і я намагаюся осягнути важливість того, що відбувається. Найбільше мене дивує нахабство та холоднокровність цієї особи.

- Чому ти мовчиш? Вимови хоч слово, Анно! - наполегливо продовжував Ігор. - Якщо є будь-яка можливість повернути тебе, я її використовую.

З кожним словом мені ставало все складніше слухати його. Мій терпець урвався - я встала з дивана та мовчки пройшла до дверей, відчиняючи їх, і сказала:

- Іди! Благаю тебе... Це марна трата часу. Невже ти не розумієш?

- Я прийшов, щоб знову бути з тобою. Ти навіть не уявляєш, що я вчора відчув, побачивши тебе після стількох років. Так, це звучить безглуздо… - він зупинився, шукаючи потрібні слова.

Я відчувала суміш заплутаних почуттів - злість, зневіра, розчарування. Та все ж, рішуче, відповіла:

- Зрозумій врешті-решт, що все це марно!

Ігор стояв за порогом та продовжував говорити, а я просто зачинила двері перед ним. Сповзаючи по стіні я сіла на підлогу, обійнявши коліна, опустивши голову між ними. Давно так не плакала моя душа. Боляче прийняти все вище сказане нами. Ігор пішов, відкривши старі рани, які почали нити тупим болем. Після стількох років повернутися до початкового положення. Навіщо? Це питання не мало відповідей, цей дивний пазл відчуттів неможливо логічно з'єднати. Ненавиджу себе не менше ніж його. Глибокий подих здавався неможливим завданням, але я зібрала волю докупи й піднялася. Мені захотілося освіжитися холодною водою. Кілька важких кроків і була у ванній кімнаті. Піднявши погляд, побачила відображення у дзеркалі - я жахнулася та усвідомила, що це вже занадто. Слова, що пролунали, вже ніяк не можна відмінити, але можна змінити свій погляд на них. Після такого вибуху емоцій мене, нарешті, попустило.

Зробивши музику голоснішою, я присіла за кухонним столом та намагалася заштовхати в себе сніданок. Мої зусилля були марні, організм після такого стресу відмовлявся приймати їжу. Вірним рішенням було прийняти душ. Краплини стікали по шкірі, немов сльози. Вони забирали з собою те, що вже не було потрібно: негативні думки, біль, розчарування. Я відчувала, як напруга відпускає, як душа поступово відновлює свою гармонію. Звільнившись від зайвих думок, я босими ногами вийшла з ванної, залишаючи на паркеті мокрі сліди. Відчуваючи підошвами прохолодний дотик дерев'яного покриття. Впавши на ліжко, дивилася на стелю, де мрійливо грало ніжне світло, що проникло з відчиненого балкону. Нижній подих вітру, який котився крізь відчинені двері, хитав шторами, створюючи гру між теплом сонячних променів та легкістю вітру. Сонце повільно піднімалося все вище над горизонтом, пропускаючи крізь дерево промені, створюючи на підлозі неправильні силуети. Листя щось собі гомонило, воно розповідало свою власну історію. Заплющивши очі, прислухаючись до їхнього шелесту, я заснула. Тимчасова втеча від реальності допомогло мені знову знайти з'єднання зі своєю внутрішньою сутністю.

Правду кажуть, що сон має чудодійну силу. Коли я прокинулася, відчула, що стало краще. Туман неприємної розмови, розвіявся, залишивши лише тонку павутинку в спогадах. Зітхнувши полегшено, я встала з ліжка. Спати з мокрою головою було поганим рішенням - воно стало неслухняним і я зібрала його в пучок. Перебираючи одяг, я зупинилася на зручних шортах та легкій футболці. Саме те, що потрібно для спокійного дня удома, тим паче, що я нікуди не планувала йти. День знову промайнув швидко в турботах та дрібних справах.

- Є хто вдома! - Пролунав знайомий голос за дверима.

- Так! - рухаючись з кухні, відповіла я.

- Привіт! Я не мав можливості зателефонувати. Учора хтось поцупив мій телефон разом із піджаком. Хто це може бути? - Заходячи в будинок, запитав Павло.

- Щиросердне зізнання дасть мені шанс на помилування? - посмішувалась я, наближалася до нього з кожним кроком.

- Не знаю - відповів він, стоячи переді мною. - над цим варто подумати.

- Я не знала, що телефон залишився в кишені. Вибач, будь ласка.

- Чому твої очі сумні. Що сталося за період моєї відсутності? - запитав Павло, притискаючи мене до себе, і дивився на мене з цікавістю, як завжди посміхаючись.

- Усе добре. Буває... - зітхнула я, вирішивши не псувати стосунки між Павлом та Ігорем.

Сьогодні Павло повинен вирушити додому, але нам не довелося довго думати, щоб прийняти рішення провести залишок дня разом. Невимушено насолоджуючись одне одним, поцілунок за поцілунком розпалював вогонь пристрасті. Повільно, крок за кроком, ми піднялися вгору, скидаючи на ходу одяг. Відчуття, коли руки спільно опускали зайве вбрання, було як символ нашого відкриття одне для одного. Я вимкнула всі знаки "стоп" та розтанула в ніжних обіймах Павла. Його дотики занурювали мене у хвилі насолоди. Щетина на його обличчі проводила струмом по спітнілому тілі. Тілесна мова стала мовою душі, а дотики перетворювалися на таємничі повідомлення, які лише ми двоє розуміємо. Ця мить змінилася на вічність, де час втратив своє панування, а ми були вільні від всіх обмежень. Його аромат огорнув мене, наче найтонні шари ніжного парфуму. Нам добре разом. Навіть у тих моментах, коли мовчимо, наше спільне мовчання розповідає про нашу злагоду.

Теплі сонячні промені проникали крізь штори, створюючи дивовижний танець світла та тіні всередині кімнати. Вони ніби звільняли наше тіло від буденності, обливаючи нас теплом та спокоєм. Павло, цілуючи мої долоні, промовив:

- Я не хочу їхати. Вранці прокинувся, а тебе поруч немає... Що ти зі мною робиш, Анно? - голос звучав приглушено, як відбиток його внутрішнього болю.

Я пригорнулася ближче, відчуваючи, як б'ється його серце. Відчувши цілу низку емоцій, які він відчував, я почала легкими рухами пальців торкатися його шиї, де приховувалося невелике тату у формі хреста. Павло, як зачарований, любив мої долоні своїми руками та цілував їх, ніби вдихав кожен момент.

- Не знаю... - з сумом сказала я. Справді, нічим не можна було замінити ніжну спільність, де час почувається обмеженим, що навіть страшно було подумати про наближення вечора.

- Час летить дуже швидко, Анно. Вже час йти. Довга дорога і завтра знову робота. Але чесно кажучи, бажання їхати зовсім немає. Я б залишився тут, поруч з тобою, в цю ніч... Я навіть готовий провести всю ніч, аби лише її поруч із тобою. - Він обіймав мене міцно, ніби не хотів відпускати.

Поніжившись ще кілька хвилин у ліжку, Павло вирішив, що час вирушати.

- Не варто вставати! - цілуючи мене, говорив він. - Я запам'ятаю, як ти лежиш, сховавши ніжки під ковдру. Це найкращий спогад, який я можу з собою взяти.

Він пішов та зачинив за собою двері. Я залишилася лежати у ліжку, обійнявши подушку, вдихаючи його аромат. Жодних сумнівів, що я зробила щось не так. Почуття впевненості в цій людині розвіяло всі тривоги. Власне, Павло мені не просто подобається. Однозначно це більше, ніж спонтанна пристрасть.

День добігає кінця, а сонце на небі поступово зникає, залишаючи за собою небесну картину вогняних відтінків. Я влаштувалася у спальні, милувалася цією вечірньою красою. Огорнута м'яким простирадлом, я відчуваю тепло цього вечора. Віддалені звуки машин, які лунали з центру міста, утворювали своєрідний музичний фон. Моє блаженство перервав телефонний дзвінок, Я поспіхом спустилася до зали, ледь встигла підняти слухавку.

- Алло! - першою промовила я.

- Вечір добрий, сонце! Я як завжди, невчасно? - Пролунав знайомий голос.

- Ні. Телефон знизу був, не розчула відразу. Що сталося?- виправдовувалася я перед подругою.

- Нічого, якщо не брати до уваги розбиті чашки хлопцями, розкидані іграшки по всьому будинку, на які я наступила. Сука, нога і досі сіпає. Я хочу звалити на годинку. - попросилась Олена.

- Та без проблем. Заходь.

- Мені потрібно піти куди-небудь із цього дурдому. - продовжувала скаржитися мати малих дітей.

Я поспіхом прибрала безлад після бурхливого візиту і привела себе до ладу. Як тільки відчинилася дверцята холодильника, погляд відразу притягнула пляшку сухого вина, що переливається на світлі, ніби еліксир гарного настрою. Ця пляшка була не просто напоєм, але і магічним ключем до світу розслабленості та невимушеності. Декілька видів смачного сиру та запашні фрукти стануть гарним доповненням. Я була готова до зустрічі з подругою. Година пролетіла швидко. Ми вирішили відверто поговорити на кухні, як у старі часи.

- Люба, ти щось розповіси чи мені весь вечір просто пити? - Запитала подруга, з веселим піднесенням брови і злегка нахмуреним виглядом, як вона зазвичай робила, коли чекала цікаві історії.

- Що ти хочеш від мене почути? - Відповіла я запитанням на запитання, тримаючи в руках келих холодного вина.

- По-перше, якого біса, з самого ранку у тебе був Ігор? І не кажи, що не було, я мила посуд на кухні… Надумаєш збрехати, я буду ображатися! - Олена вставала з-за столу, та цікавістю вдивлялася у моє обличчя.

- Якщо бачила, то виходить був. Поговорити хотів, але не дуже вийшло. Нахабству немає меж, я б так сказала. - Я підняла брови з глузливою посмішкою, намагаючись толерантно описати ранковий діалог.

- От, падло! Як після всього, що він накоїв, мав нахабство прийти в твій дім? Згадай, я тобі говорила, що він мені не подобається. Шкода, ти мене не послухала. Дізнаватися деталі вашої розмови бажання не маю. - Олена, завжди чесна і відверта в своїх висловлюваннях.

- Не заперечую. - сказала я.

- Розповідай про свого нового бойфренда краще. - Олена, продовжувала діалог.

- Ми познайомилися ближче. - Я замовкла з усмішкою на обличчі, а Олена дивилася на мене, широко розплющивши очі, бажаючи продовження.

- Наскільки близько? Я жадаю подробиць… Точно щось було, по очах бачу. - Сказала подруга, допив келих вина.

Я розповіла, як ми провели минулий вечір, незважаючи на невдалу зустріч з Ігорем. А також про його візит сьогодні, намагаючись передати атмосферу і настрій, що панували на нашій зустрічі.

- Анно, я від тебе такого не очікувала. Ти мене здивувала. Ти скільки його знаєш?

- Кілька днів. День. І якщо чесно, крім імені нічого більше. - Намагалася виправдатися. Це було правдою, адже, жодних подробиць про цю людину я не знала і найголовніше, що навіть не намагалася. Мені було абсолютно все одно, хто він.

- А може, він одружений? Або... Ну не знаю... Та що завгодно! - Олена, як завжди, прагнула підхопити подробиці та створити сенсаційну історію.

- Не важливо, Олено. Мені давно так добре не було з чоловіком. Якщо навіть і так, це були прекрасні миті й за це я вдячна йому. - Присівши на підвіконня біля відчиненого вікна, я дивилася як минає день, і думками була з Павлом.

Олена все зрозуміла і не намагалася мене переконати, за це я їй дуже вдячна. Наш діалог був чесним, відвертим і супроводжувався щирою дружньою підтримкою. Олена була тією, хто завжди розуміла мене без зайвих слів і приймає такою, якою я є.

- Так, подруго, круто життя твоє повернулося. А я тобі заздрю, ось вона любов! Спонтанна та пристрастна! А я зі своїм Олегом не пам'ятаю куди виходила, крім магазину. Діти, дім, робота, а романтики нуль. Як я до такого дійшла? Щось на мене це не схоже. - засумувала Олена.

- Дякую, моя хороша, що турбуєшся за мене. Інколи краще ніж я сама. Що б ти не говорила про чоловіка, а ти його кохаєш. А над романтикою варто працювати. Як хтось сказав: “навіть у тобінському затяжному танці з реаліями життя є своя краса”

Ми попрощалися. Стоячи на порозі, я дивилася їй у слід. Провівши її поглядом, я зайшла у дім. Перед сном захотілося зателефонувати Павлу. Загорнувшись у покривало, я влаштувалася на дивані, чекаючи відповіді на іншому кінці лінії. Щасливе збудження та таємниче очікування летіли разом з моїми думками на зустріч з ним.

- Привіт! Ти як відчувала, я тільки зайшов до квартири. Приємно, що про мене думають. - Павло висловив своє задоволення від моїх слів, і це спонукало моє серце битися швидше.

- Я хотіла почути твій голос, тепер я можу спати спокійно.

- Я такого сказати не можу. Минуло кілька годин, а я вже скучив. От скажи, як мені зараз лягати спати? Без тебе… - сумно промовив Павло, і його слова вразили мене своєю щирістю.

- Я подумки поруч з тобою. - Мурашки пробігли по шкірі від його голосу. Заплющивши очі, я намагалася відновити миті близькості, яку ми відчували пару годин тому.

- Я втомився з дороги. Бажання прийняти душ. Ти зі мною? - Павло продовжував мене провокувати.

- Шкода, що ти так далеко, було б чудово. Хочу побажати тобі гарних снів. - тихо промовила я.

- Дякую. Чесно, завалюся спати, як убитий. У мене до тебе прохання. Розбуди мене вранці о сьомій.

- Гаразд. Я вимикаю телефон, а то ми з тобою до півночі будемо говорити.

Мені хотілося бути з Павлом, пригорнутися до нього та заснути поряд. Згадуючи нашу зустріч та той час, що ми провели разом, я не помітила, як заснула в залі на дивані. Його голос та наші розмови уповільнювали час, перетворюючись на спільну нічну мрію.