Свіжий ранок обволікав будинки та дерева, стелячись низько над землею. Декілька розсіяних світлових точок у вікнах свідчили про те, що хтось уже розпочав свій день. Туман легко розтане і місто знову оживе. А наразі - поодинокі таксі рухалися містом у бік вокзалу. Я вже сиділа у вагоні, спостерігаючи за пасажирами. Щоб з користю провести час в дорозі, я взяла із собою книгу. Розмістившись у комфортному купе, я замовила собі каву та розпочала читати нову історію.

Сонце піднялося все вище. Його промені пробивалися крізь густі хмари туману, створюючи пастельну палітру. Відблиск сонячного світла додав сяйва цій меланхолійній картині. Поклавши книгу, я спостерігала, як у вікні зі швидкістю руху змінюються пейзажі. Природа готуються до переходу в новий сезон, розкриваючи свою красу перед останнім теплом. Запах кави пронісся повітрям, і я відчула, як вона додає мені енергії. Я тримала в руках чашку, а аромат та смак напою створювали гармонію зі спокійним ранком, відчуваючи, що новий день має багато приємних сюрпризів для мене.

- Доброго ранку! - почувся рідний голос.

- Привіт. І справді добрий. - сказала я.

Страшенно скучив! Чекаю на тебе вже кілька хвилин, а потяг, на жаль, затримався. - Павло виразно висловив своє невдоволення.

- Я скучила не менше за тебе. Ти не вмієш чекати. - допиваючи залишки кави, я продовжила нашу розмову з відтінком гумору.

Потяг прибував до пункту призначення. Я збирала свої речі, слідкуючи за вікном, де розгорталися нові краєвиди. Старовинний вокзал із величезними дерев'яними вікнами з'явився переді мною, в них відображалися мимоволі проходячі потяги та поспішні пасажири. Я відчувала атмосферу затишку, яка царювала в цьому місці.

На пероні мене чекав Павло, тримаючи в руках букет квітів. Моє серце забилося швидше від радості. Я вийшла з вагона і швидко підійшла до нього. Наші погляди зустрілися, і в цей момент слова стали непотрібними. Павло пригорнув мене та почав кружляти.

- Як круто, що ти тут! - він відпустив мене, посміхнувся і додав - Ось тобі, тримай!

- Дякую! - Притиснувши квіти до себе, я поцілувала Павла.

- Віддай сумку - я понесу. Машина на стоянці. Кілька хвилин, і ми будемо на місці. Ти втомилася та голодна з дороги? Терпіння. - Павло так швидко говорив, що я не мала змоги нічого сказати. Я йшла поряд та слухала.

Сівши в авто, ми рушили далі. Проїхавши кілька кварталів, ми опинилися за містом. У машині грала музика місцевого ретро радіо. Уздовж дороги височіли величезні сосни, їх гілки ніби обіймали сонце, створюючи графічні візерунки на землі. Пейзаж виглядає наче з фотографій. Звернувши з головної дороги, ми в'їхали на лісову стежку. Повітря було напоєне ароматами хвої та землі. Відкривши вікно, я слухала спів птахів, які створювали власний симфонічний концерт. Під колесами авто чутно хрускотіння гілочок, створюючи відчуття об'ємного простору природи. За черговим поворотом я побачила неймовірної краси озеро. Його поверхня горіла від сонячних променів, створюючи мозаїку з блискіток. Глибокий синій колір води конкурував з бездонною гамою зеленого лісу, яка оточувала його береги. Непохитна площина водойми приймала кольори всього навколо: насичена зелень прибережних трав, та вохристо-червоні тони стовбурів сосен, у ньому відображається листя усіх кольорів. Та над усім цим переважала небесна блакить того неповторного відтінку, який буває тільки тут.

- Майже приїхали. Як тобі це місце? - Перервав тишу запитанням Павло.

- Неймовірно! Не можу надихатися повітрям та ароматом лісу. - Ще більше нахилившись над відкритим вікном, я захоплювалася неймовірною красою навколишнього світу.

- Райське місце. Відпочинок для мене останнім часом став розкішшю. Таки, я неправильно використовую час. - Павло міцно стиснув мою руку, передаючи свої емоції.

- Я щаслива бути тут. Нам усім не завадить гарний відпочинок. - посміхаючись, я підтримувала розмову.

- Батько буде тільки завтра. Типу, свої справи. Хоча які можуть бути у нього справи? Для нього це нетипова поведінка. - Павло посміхнувся та підморгнув, коли ми вже приїхали до будинку.

Ми вийшли з авто. Перед нами стояв дерев’яний будинок біля озера, потопаючи в смереках, навпроти цих велетнів він здавався крихітним. Невеличка пристань, мала при собі кілька дерев'яних човнів. За озером відкривався ще прекрасніший краєвид. У цих місцях я жодного разу не бувала, тому була приємно здивована.

- Вітаємо в раю! - Павло жартівливо розкинув руки, вказуючи на навколишню красу. - Тут можна забути про всі клопоти та турботи й насолоджуватися моментом.

- Я вже починаю розуміти, чому ти це місце обрав. - відповіла я, дивлячись навколо.

Ми ввійшли до будинку, і мене вразив запах дерева та легкий аромат тютюну. Від першого погляду на інтер'єр стало очевидно, хто живе тут. Все віддавало особистий характер власника. Стіна у вигляді стелажа з книгами вразила мене не менше, ніж місцевість навколо. Великі, з темними рамами, вікна пропускали сонячне проміння, а частинки пилу піднімаючись, танцювали під звук цокання годинника. На столі, поряд з каміном, лежала дошка з шахами. Вони привернули мою увагу: кожна фігурка була з головою африканської тварини ручної роботи. Вони стояли так, наче залишилися в середині незакінченої гри. Мені стало цікаво і я поставила питання Павлу:

- Незвичайні фігури. Звідки вони?

- Батько служив в Африці. Пам'ятаю, що він привіз мені, коли я був малим. Навчив мене грати. - Поставивши речі в холі, Павло відповів на мої запитання.

- Гра в процесі? Фігури начебто не в початковому положенні. - Продовжила я запитувати.

- Ти маєш рацію, - Павло підійшов до мене позаду та міцно обійняв - цю гру ми граємо з батьком, тільки тоді, коли я тут. Через деякий час намагаємося згадати хід гри. Ось цей записник із дуже давньою історією. Батько робить помітки, щоб ми могли продовжити, коли знову зустрінемось.

- Цікавий підхід до гри, - прокоментувала я. - І скільки ж часу триває ця партія?

- Два роки. - Цілуючи мене в шию, прошепотів Павло. Його ніжний подих змусив мене тремтіти, а обійми стали ще міцнішими. - Я радий, що ти приїхала.

- Я також. - повернувшись, я подивилась Павлу в очі. - Я думала про нас. Давай, не поспішати. І якщо серйозно, я дуже голодна.

- Голодна жінка - це страшна істота. - Павло взяв мене за руку та повів на кухню. - Омлет приготую. Як на рахунок заварної кави?

- Згода! Я можу допомогти.

Ти ж не сумніваєшся у моїх кулінарних здібностях? - звівши плечі вгору, він посміхнувся. - Я все зроблю сам. Принаймні, спробу.

Приємно спостерігати за чоловіком на кухні. Пов'язавши фартух, він розпочав процес приготування з такою завзятістю, наче це було для нього домашнім завданням. Цим часом я вирішила розпитати Павла про його батька:

- Ти казав, що тут живе твій батько, як його звати?

- Борис. Інколи я називаю його Бос Борис. Він тобі подобається. Після смерті мами він прийшов сюди на кілька днів, щоб зосередитися. Але, як це традиційно буває, це кілька днів перетворилося на роки.

- Шкода, я не знала. Чудово, що у тебе хоч тато живий. У мене нікого немає. - я стримувала сльози, що намагалися вирватися на волю.

- Давай, минуле залишимо в минулому! - Павло стояв біля плити, говорячи з рішучістю.

- Ти маєш рацію. - я погодилася з ним, помивши руки, я сіла за стіл.

- Обід готовий. Я вважаю, що вийшло непогано. Принаймні, я старався. - Сідаючи поряд, сказав Павло. Ми домовилися не розповідати нічого, що б нам зіпсувало настрій.

День видався гарний для прогулянки. Споглядати цю красу з вікна - це одне, а от пройтися цими місцями, то зовсім інше. На подвір'ї мене чекав новий сюрприз - чарівний лабрадор на прiзвисько "Лорд". Його веселі очі та звірячий оптимізм враз розвеселили мене. Вирушаючи на прогулянку, ми взяли Лорда з собою. Його радість була безмежною, коли він зрозумів, що ми йдемо гуляти.Вже на початку маршруту стало зрозуміло, що озеро значно більше, ніж я уявляла. Щоб обійти його знадобилося чимало сил. Павло всіляко мене підбадьорював, а під кінець навіть глузував. Єдиним хто був радий цій подорожі це був пес. Він весело стрибав, та бігав весь час до води, щоб спіймати гілку, яку йому кидав Павло.

- І навіщо я погодилася. Прогулянка! Хтось говорив, що це звичайна прогулянка. Це більше схоже на марафон. - я висловлювала своє невдоволення.

- Ще трохи! Ми вже близько, - підбадьорював Павло. - Анно, подивися на морду "Лорда". Він готовий ще два кола пробігти.

Попри складнощі ландшафту, я була задоволена. Адже змогла побачити неймовірної краси місця. Втома розчинялася з кожним вдихом гірського повітря, у шурхотінні листя і потоках смарагдової води. Після довгого підйому, ми зупинилися, щоб відпочити. Павло тримав мене за руку і ми слухали, як живе планета навколо нас. Я пригорнулась до Павла, поклавши голову на його коліна. Гарячі промені сонця гріють моє обличчя, і я відчуваю в собі глибокий спокій. Павло гладив мене по волоссю, і ми разом насолоджувалися цим моментом. Я подивилась вгору, на небо, і мої пальці показуючи на хмари малювали химерні форми. Ми сперечалися, яка хмарина на, що схожа більше. Тут, в цих горах, час майже зупиняється, і кожна мить розтягується, набуваючи особливої ​​ваги. Якби час зміг говорити, він би нам сказав: "Повільно насолоджуйтеся красою навколишнього світу".

Ми втомлені, голодні, але щасливі повернулися додому. Також пес, після такої довгої прогулянки, напившись вдосталь води, відразу приліг на ґанку та заснув, намагаючись відігнати від себе втому. Насамперед я мріяла про гарячий душ. Мені здавалося, що я пахну не краще за пса. Знімаючи взуття біля дверей, я запитала:

- Де я можу розташовуватися? Мені потрібна ванна кімната.

- Хвилинку, я покажу. Іди за мною. - відповів Павло, взявши мене за руку. Разом ми вирушили на другий поверх. Він відчинив двері зі скрипом і продовжив розмову - Гадаю, тут буде зручно. Ось душ, чисті рушники, шампунь… і я.

- Хм... ну тут без тебе ніяк... - Подивившись у його очі, сказала я.

Тим часом Павло увімкнув душ, між нами виникла напруга. Крок за кроком ми опинилися під потоком теплої води. Дотики губ та його щетини збуджували бажання знову бути разом. Знімаючи промоклий одяг, ми жадали продовження. Я жадібно дихала його спітнілим тілом Мої руки зробили свій шлях по його тілу, відчуваючи тепло і напруженість його м'язів. З кожним наступним дотиком, ми занурювалися глибше в наше почуття, втрачаючи зв'язок з реальністю. Під шумом води, наші рухи стали плавними й ритмічними Міцні чоловічі руки притискали мене до холодного кахлю, створюючи цілковиті занурення в миті нашого об'єднання. Я відчувала, як моє тіло відреагувало на кожен його дотик, а наші поцілунки були сповнені бажанням, немов вони розпалювали вогонь у середовищі нас. Денна втома від прогулянки змилась водою, залишаючи лише відчуття неймовірного екстазу і насолоди. Відчуття насолоди від процесу посилювало адреналін у нашій крові, перетворюючись на бурхливі емоції та незабутні враження. В обіймах бажаного чоловіка, я розчинилася повністю. Такого сексу у мене давно не було.

- Не розумію, але я не можу тобі відмовити, коли ми кохаємося. Після цього я приходжу до тями. - Зізналась я, злегка збентежена власними почуттями.

- Анно! Ти сексуальна жінка. Мені з тобою добре. - Витираючи мені спину, Павло, ніжно торкаючись губами моєї шкіри, говори далі. - Я хочу бути з тобою.

День повільно переходив у вечір. Сонце розфарбовувало гори у відтінки золотисто-рожевого. Промені пробивалися крізь вершини дерев і створювали гру світла і тіні на землі. Цей хлопець був, як живий феєрверк емоцій, що постійно мене дивував. Він запропонував продовжити наш день у місцевому ресторанчику, який, за його словами, готував богоподібну пасту. Коли ми сіли за стіл, відразу ж почалася нова порція веселощів. Павло не міг стримати свій гумор, і це було просто заразливо. Моментами виникало бажання стукнути його по плечу, або, самій почати сміятися до сліз.

Закінчивши трапезу та випив пляшку вина, ми викликали таксі й поїхали назад. Через гірську місцевість сонце швидко ховалося за горизонт. Сутінки наздогнали нас біля будинку. Залишивши речі в домі, ми разом попрямували на задній двір. Вечір обіцяє бути особливим. Я спостерігала, як Павло розпалював багаття. Полум’я розгорялося все яскравіше, освітлюючи навколишню місцевість. Я обравши собі м'яке крісло, занурилася в його обійми. Вогнище дарувало затишок, і я відчувала, як м'язи моєї спини розслабляються від тепла і спокою. Поруч лежав пес, який підставляв своє пузо, з проханням його погладити.

- "Лорд", ти зрадник! А як же я? - обурювався Павло - Анно, що ти з ним зробила, він від тебе ні на крок не відходить?

- Я люблю собак.

- Я починаю заздрити. - пожартував Павло, додаючи ще дров у багаття..

- Ти смішний, — спостерігаючи як горить вогонь, я закуталась у ковдру.

- Багаття готове, — сказав Павло, сідаючи біля мене. — Тепер ми можемо зігрітися. У мене є пропозиція.

- У мене таке відчуття, що це підступний план, — сказав я, визираючи з-під ковдри.

- Майже. Бачиш озеро? Вода у ньому те, що треба. Поплаваємо?

- Ти з глузду з'їхав! Вода холодна... Ні, і не думай! - я заперечувала його капосну ідею. - Не дивись на мене так.

- Ти мені не довіряєш? - Павло, пританцьовуючи, почав знімати з себе сорочку. - Ти зможеш!

- Ти божевільний! Я на таке не підписувалася. - у мене не було бажання купатися в холодній воді.

- Боягузка! Вона не холодна. Трохи освіжає, справді. - Павло підійшов до мене і взявши за руки, підняв мене зі стільця.

- Гаразд! - я вирішила ризикнути, знявши з себе верхній одяг. - Будь ласка, я сама!

На вулиці було тепло, не дивлячись, що вже майже осінь. Багаття, потріскуючи за спиною, розсікало тишу ночі, створюючи магічну атмосферу. Ми повільними кроками підійшли до озера. Торкаючись ногою води, я відскочила назад.

-О, чорт! Ця вода не для мене! - вигукнула я з панікою в голосі.

Та доки я вимовляла ці слова, він підхопив мене і потягнув за собою. Вода і справді була холодною, я почала гніватися та кричати. Але Павло вирішив не здаватися, він притиснув мене до себе сильніше та пошепки сказав:

- Ти сама б не зайшла. Вибач. Я люблю тебе, Анно.

Його слова вразили, а холодна вода підсилила відчуття екстремального освідчення у коханні. Він знову і знову доводить, що є моєю половинкою. Під палкими поцілунками уста палахкотіли, немов зірки на небі, які відбивалися у воді й здавалося, що небо саме зараз розцвітає перед нами в нескінченній величі. Холод уже не мав значення, я його взагалі не відчувала. Пригорнувшись до Павла, я сказала:

- Ти божевільний, якого я кохаю.

Мокрі та щасливі, закутавшись у ковдру, ми зігрівалися поряд з багаттям. Схиливши голову, я пригорнулась ближче до Павла. Рука в руці, перебираючи пальцями повітря, відбивали від багаття тіні на стіні будинку. Полум'я грало під подихом вітру, малюючи чудернацькі форми, відриваючись линуло вгору й розчинялося у зоряному небі.

Звуки ранкового пробудження лягли в основі мого настрою, а промені сонця, які зігрівали кімнату, надавали додаткового комфорту. Мене вабив аромат кави, який повільно розчиняється у повітрі. Павла поруч не було, тому я вирішила піти на кухню. Спускаючись по сходах, приємною несподіванкою було побачити незнайомця. Сивочолий чоловік, із трубкою в роті, порався біля плити. Запах тютюну разом із кавою був специфічний, але мені подобалося. Почувши мої кроки, він повернувся і ми зустрілися поглядами. Він усміхнувся та промовив першим:

- Доброго ранку!

- І вам, доброго ранку! - невпевнено вимовила я.

- Борис! - батько Павла. А ви - Анна? - простягнув мені руку чоловік.

- Так, дуже приємно. - рукостисканням відповіла Борису.

- Прошу, сідайте! Я саме приготував каву. - розливаючи у чашки напій, говорив чоловік. - Паша зараз прийде. Він думав, що ви не помітите його відсутності.

- Дякую. Не вмію довго спати… У вас тут неймовірно. Будинок у такому чудовому місці. - я намагалася не мовчати й говорити те, що спадало на думку.

- Я теж люблю це місце. Після смерті дружини переїхав сюди. Ми часто проводили тут вихідні ... - смуток в очах Бориса, ховався за тютюновим димом.

- Прикро втрачати рідних... Дуже. - тримаючи в руках гаряче горнятко кави, я з сумом підтвердила факт втрати.

- Ви давно знайомі? - Борис вирішив змінити тему розмови. - Павло мені про вас говорив, але мені цікаво послухати вас.

- Ми знайомі два тижні. Намагаємося зрозуміти, хто ми одне для одного. - було ніяково говорити на цю тему, на моїх щоках з’явився рум'янець.

- Знаєте, Анно, що я вам скажу. Не важливо, скільки ви знайомі. Мені вистачило кілька годин, щоб зрозуміти, що я закохався. Павло не хлопчик і ви не перша жінка в його житті. Але жодна з них не переступила поріг цього будинку. Якщо він пустив вас у свій світ, то це багато про що говорить. Я не прихильник втручатися у стосунки сина. Насолоджуйтеся кожною хвилиною, адже час має властивість закінчуватися. Повірте підстаркуватому маразматику. - усміхаючись, говорив Борис.

Слова Бориса звучали мудро і водночас відкривали його теплий і тямущий підхід до стосунків. Новий день почався несподівано, але він приносив із собою не лише аромат кави та тютюну, але й нові можливості для спілкування й розуміння.

Минуло півгодини, як повернувся Павло з ранкової прогулянки, тримаючи в руках букет польових квітів.

- От дідько, не встиг. Ти мала б ще спати. - зітхнувши, сказав Павло.

- А що я зробила не так? - глянувши на обох чоловіків, виглядаючи розгублено.

- Рано прокинулася. - разом сказали хлопці.

- Судячи з вигляду сина, я знаю де він був. Біля підніжжя гори є луки, де цвітуть ці квіти. - сказав Борис, струшуючи попіл з в попільничку.

- Це тобі. - підійшовши до мене, Павло віддав квіти.

- Красиві. Неймовірний аромат! - я притисла квіти до грудей та зупинила погляд, вдивляючись у темно-зелені очі чоловіка.

Батько все зрозумів, тому тихенько зачинив двері та вийшов у двір. Павло ще ближче підійшов до мене та пошепки сказав:

- Анно, я кохаю тебе... Поглянь, я як хлопчисько поліз за квітами чортзна-куди. - поправляючи мені волосся, говорив він.

- Ти божевільний! Боюся уявити, що буде далі?!

Ранок з коханою людиною завжди приносить радість, особливо коли кожен новий день відкривається перед тобою як таємниця, і ти ніколи не знаєш, що можна очікувати від цього дня в хорошому розумінні слова. Мине час - багато чого змінитися. Та відкриваючи закутки свідомості, ми зуміємо скористатися спогадами, що змушують нас посміхатися.

Від одного ставало сумно, що ввечері повертатися додому. Після сніданку ми вирішили вирушити на риболовлю. Борис приготував усе необхідне, і човен чекав біля пірса. Коли ми відпливли від берега, то хлопці вирішили навчити мене рибалити. Гучним сміхом ми розполохали всю рибу, і нам так і не вдалося нічого вловити. Борис запропонував нам покинути цю справу й зайнятися чим завгодно, лишень не риболовлею. Ми навіть не намагалися сперечатися. Причалив до берега, ми пішли, а батько продовжив свою справу без нас.

- Мені здається, що рибалка - не моя справа, - сказала я зітхаючи.

- Аналогічно. Батько мене з дитинства вчив, але такого рибалки як він із мене не вийшло. Він цілий день може сидіти в човні. - відповів Павло.

- Хм... так, ти не та людина, що буде сидіти на одному місці. - погодилася я, посміхнувшись.

- Так швидко минули вихідні. Можливо, ти нікуди не поїдеш? - обіймаючи мене, говорив Павло. - Я звик, що ти поруч...

- Знаю... Та я маю безліч справ. Банально звучить. - я вкотре зрозуміла, що не можу без нього.

Після невеликої прогулянки ми повернулися до будинку. На порозі, мов лінивий страж, лежав пес. Відкривши одне око, він дав зрозуміти, що не збирається робити ніяких рухів, тільки ледь махнув хвостом. Ми оцінили привітання, обережно переступаючи його, зайшли в дім. Всередині панувала приємна прохолода. Знявши промокле взуття, я відчула дотик холодної підлоги. Відразу захотілося зігрітися та одягнути теплі шкарпетки. До від’їзду залишалося пару годин, тому я вирішила прийняти душ, щоб змити запах риби, який залишився після нашої прогулянки. Павло цим часом вирішив приготувати гарячі сендвічі. Теплий хліб з сиром манив на кухню не лишень мене. Лорд теж не втримався від спокуси посмакувати смачненьким. Він вмить сидів поряд з нами та жалісним поглядом просив шматочок. Тим часом повернувся Борис.

- Вибачте, думав, не встигну. Я, між іншим, упіймав рибу і не одну. Шкода, Анно, що ви нас залишаєте, так і не скуштувавши смачної страви. Ви маєте пообіцяти, що приїдете ще. Я буду вас чекати. - сказав батько зі смутком в голосі.

- Дуже приємно… Я не зрозумів, до кого ти маєш приїхати? - не дав мені відповісти, перебив Павло. - Батьку, вона власне, моя дівчина!

- Ревнує! - з усмішкою додав Борис, постукав сина по плечу. - Ти не дивись, що я сивий, мені завжди подобалися красиві дівчата.

- Ти подивися на нього. Щойно ти до нас приїхала, він ожив. - продовжив Павло.

- Оживають мумії, а я чоловік у розквіті сил. - спираючись на стіну, Борис знімав чоботи.

- Приєднаєтеся до нас? - запропонувала я Борису.

- Із радістю! Ось тільки руки помию. - погодився він.

Посидівши ще пару хвилин разом, ми допиваючи трав'яний чай, споглядали як сонце котиться додолу.Потім я глянула на ручний годинник і нагадала Павлові, що нам вже пора вирушати на вокзал. Обійнявши Бориса, я ще раз подякувала за все. Він залишився вдома, а ми з Павлом поїхали. Дорогою згадували про проведені разом дні. Із собою я забираю спогади, частинку цього місця і при цьому залишаю тут своє серце. До прибуття потяга залишалося ще кілька хвилин. Я вирішила подякувати за приємно проведений час:

- Спасибі хлопці за теплу зустріч. Повір, це багатого вартує. Та...

- Не говори нічого, - поцілунком Павло перервав мої слова. - Я приїду до тебе, якщо ти згодна.

- Так. Я згодна. - погодилася я.

- Я буду сумувати, - сказав Павло, виймаючи пасмо мого волосся, що заплуталося в шалик. - Шкода, що так швидко промайнули вихідні.

Тим часом коли ми обмінювалися останніми словами прощання, на перон прибув потяг. Його гучний гудок розривав повітря, нагадуючи нам, що наша зустріч завершується. Ми стояли поруч, тримаючись за руки, і дивилися на вікна потягу, які були освітлені відблисками вечірнього міста. Ще раз обійнявшись, ми обмінялись поцілунками та попрощалися, відчуваючи сум у серцях, але й величезну радість через те, що ми були разом. Сівши в купе, я притулилася до вікна і подумки була з Павлом. Віддаляючись я згадувала моменти, що ми провели разом. Не знаю, чому саме зараз, але мені хотілося плакати. Сльози ковзали по моїх щоках і відображали справжній мої почуття. Це були сльози щастя і суму водночас, які виражали всю суперечливість моїх емоцій. Та я раділа цим змінам у своєму житті, вони були знаком чогось нового. Інтенсивні прогулянки далася взнаки, тому я вирішила хоча б трішки поспати. Обійнявши подушку, я поринула в сон. На жаль, відпочити вдосталь мені не вдалося, бо під час поїздки до купе приєдналися інші пасажири. Їхати залишалося ще кілька годин, тому я вирішила нарешті дочитати розпочату книгу.

Приїхавши на вокзал, я взяла таксі. Надворі панувала доволі прохолодна атмосфера після тривалого дощу, який не зазнавав перерв протягом всіх вихідних. Мокрий асфальт блищав у відблисках вуличних ліхтарів, а вода капала з дахів будинків, створюючи монотонний звук. Машина швидко заїхала у двір мого будинку, і я подякувала водієві, розрахувавшись за поїздку. Витягнувши свої важкі сумки з багажника, я вирушила до головного входу. Прямуючи до свого будинку, я помітила, що на сходах сидить Ігор. Він сидів замислений, зігнувши спиною, а в його руках була пляшка з алкоголем. Вигляд Ігоря був не найкращим, він мав незадоволену міміку і пронизливий погляд, який свідчив про те, що не одну годину він на мене чекає. Не так я планувала завершити свій день. Набравшись сміливості, я підійшла до нього та запитала:

- Якого біса ти тут робиш?

- Чекаю... Чому тебе немає вдома? - він демонстративно допив алкоголь.

- Тобі не здається, що ти адресою помилився? - намагаючись знайти ключі, я у своїй голові шукала потрібні слова.

- Все вірно… це твій дім. - продовжував не складно говорити Ігор.

- У такий пізній час!? Це виглядає… Паскудно, це виглядає! Я викличу таксі, і ти поїдеш додому. - мене розізлило його нахабство.

- Ні, ні... Додому не хочу. Я скучив, Анна… - Ігор недбало викинув пляшку на землю, де вона зіткнулася з асфальтом, віддавши наміченим скляним звуком.

- Ти п'яний, Ігорю. - вставив ключ, я відчинила двері.

На вулиці було прохолодно і я мала єдине бажання, як ніколи раніше: після довгого дня закутатися в м'яку ковдру, віддатися обіймам сну. Та судячи з ситуації це буде нескоро. Моя долоня відчула холодну металеву ручку, під натиском я відчинила двері і зайшла в будинок. Ігор залишився стояти надворі.

- Є трохи, я випив зайвого. - опершись на дверну раму, він намагався утримати рівновагу. - Можна мені зайти?

- Навіщо ти прийшов? - я, знімаючи плащ, продовжувала розмову. - Не варто було цього робити. Дурня якась!

- Я багато дурниць накоїв. Цінувати починаєш, коли втрачаєш. Я люблю тебе, Анно!

- Що ти хочеш натомість почути? Зрозумій, нас давно не існує, - болісно стиснуло в грудях від його слів.

- Ми можемо все повернути… - невпевнено прошепотів він.

- Я не хочу тебе бачити, чути, розмовляти... Розумій це як хочеш! Забирайся не тільки з мого будинку, а й з мого життя!

Ігор стояв мовчки, потираючи собі потилицю. Присівши в крісло, я заплакала. Ненавиджу себе за те, що не можу приховати свою слабкість. Кожна сльоза, що ковзала по моїй щоці, здавалася мені принизливою, нагадуючи про мою вразливість.

- Анно, вибач мені! - Присівши на коліна поряд, Ігор, взявши мої долоні у свої руки, намагався заспокоїти. В його очах відображалося каяття, а голос тремтів від сорому. - Я не хотів тебе образити.

Тиша заполонила простір. Його подих торкається моїх рук. Тремтіння пробігло тілом, а долоні спітніли від хвилювання. Його дотики були холодними та доволі неприємними.

- Прошу, не плач… Все пішло шкереберть. Замість щасливого життя разом тепер маємо іншу реальність. - Ігоря понесло на філософські нісенітниці, які були недоречними. - Я дурень… Даремно я прийшов...

Закрилися двері. В будинку стояла тиша, і я чула, як стукає власне серце. Стан дезорієнтації в просторі та часі поглинав мене, і мені здавалося, що реальність розпливається перед моїми очима. Я намагалася розкласти думки по поличках у своїй голові. Сидячи в кріслі, притиснувши коліна руками, я жадібно ковтала повітря. Безодня між нами. Ніяких почуттів, крім відрази, я не мала. Багато зусиль та часу потрачено, щоб позбутися бажання жити заради Ігоря. Жалкую, що наразі доводиться проходити ці випробування. Якщо він заплутався в почуттях та життєвих принципах, мені щиро шкода. Для мене він минуле. Та судячи з останніх подій він іншої думки. Ми створюємо собі проблеми й це схоже на садомазохізм. Що з нами не так?

Розбиваючи тишу, пролунав телефонний дзвінок, я не відразу почула його.

- Алло! - пошепки сказала я.

- Привіт, я кілька хвилин телефоную! - схвильовано промовив Павло.

- Я не почула... Вибач. - витираючи обличчя від сліз, я намагалася звучати спокійно.

- Як ти доїхала?

- Потяг прибув за розкладом, а далі я викликала таксі, бо у нас дощить і досі.

- Ти добряче втомилася, люба.

- Так, якщо чесно. Хочеться спати. - завдяки розмові з Павлом, я змогла збалансувати своє дихання та звучати більш впевнено та спокійно.

- В такому разі відпочивай. Я теж майже сплю... - все тихіше говорив Павло.

- Дякую! Люблю тебе! - пошепки сказала я.

Поклавши телефон, я спробувала прогнати надокучливі думки. Та я програла цей нерівний бій. Мені не вдалося стримати хвилю болючих спогадів. Я кохала Ігоря. Я запитувала себе: "Чому я так реагую? Що зі мною не так?" Якого біса, я картаю себе безглуздими думками та спогадами. Я ж обіцяла собі бути сильною, а натомість поводжу себе як малолітне дівчисько. Аж самій бридко. Я ще та емоційна садомазохістка.

Ще одна спроба перемкнути думки, завдяки вправам для дихання. Нарешті мій мозок запрацював правильно. Кілька днів, проведених разом з Павлом, перетворилися на яскраві моменти щастя, відсікаючи мене від усіх життєвих негараздів. Ми насолоджувалися неймовірними вихідними, буваючи в таких чарівних місцях, де кожен краєвид наповнював енергією та вибухом емоцій. Я досі вражена тим, які дивовижні місця існують, і шкода, що раніше я не мала можливості їх відкрити. Павло став для мене більше, ніж просто другом. Я щиро вірю в продовження наших стосунків.