Зрештою, відчувши, що повертаюся до нормального життя після важкого і тривалого періоду, я вийшла із лікарні. Павло, галантно відкривши двері автомобіля, допоміг мені присісти на заднє сидіння. Там уже чекала Олена, тримаючи в руках неймовірно красивий букет квітів. Вона пояснила, що ця нагорода чекає на мене, але тільки тоді, коли я пообіцяю не сідати за кермо.

В дзеркалі заднього виду, я ловила на собі погляд Павла. Місцева радіохвиля транслювала ліричну музику, яка ідеально віддзеркалювала осінній настрій. Скло зсередини покрилося серпанком, маскуючи навколишній світ. Дотиком пальця, я провела по вологому склу, намалювавши сонце. Сьогодні його не вистачає. Після кількох хвилин мовчання, я вирішила подякувати.

- Дякую вам. Що б я без вас робила!

- Ти ще не отримала від мене прочуханки! - Олена гучно наголосила на кожному слові.

- Аварія сталася з провини іншого водія. - виправдовувалася я.

- Я повністю солідарний з Оленою. - Павло підтримав подругу.

- Це змова!? - я не була згодна з думкою друзів. - Так не піде! Я не можу без керма.

Наша розмова перетворилася на тривалу дискусію. Під час обговорення ми дісталися до пункту призначення. Павло вийшов та відчинив двері, протягнувши руку, щоб мені легше було вийти з автомобіля. Олена відчинила настіж двері, пішла ставити квіти у вазу. Повідомивши, що на пару хвилин піде додому забрати своїх хлопців. Кульгаючи та спираючись на руку коханого, я зайшла у дім. Ви навіть не уявляєте, який кайф відчувати усі аромати. Суміш пахощів згаслого каміна і сухої лаванди наповнили мої ніздрі. Дивно, та пил на поверхні меблів мене не дратував. Напевне після лікарні мене ще довго буде нудити від стерильного середовища. Як тільки я увійшла на кухню, мене чекала несподіванка. Виявилося, що Павло власноруч приготував вечерю в честь мого повернення. Аромати їжі, що заповнювали дім, створювали неймовірно затишну атмосферу, і я відчувала, що цей вечір буде особливим.

- Анно, я маю ідею, сподіваюся, що ти мене підтримаєш? - Павло, взявшись за сервірування столу, вирішив розпочати розмову.

- Твої ідеї непередбачувані. - згадавши витівки Павла, я насторожилась.

- Та ні, не все так страшно, як ти подумала. - протираючи келихи, коханий намагався виглядати якнайбільше переконливо.

- Фух! - зітхнула я з полегшенням, не розуміючи ще, що він планує.

- Тобі потрібен догляд. Відстань між містами велика. Пропоную переїхати у будинок мого батька. Мені буде так спокійніше. - Павло перерахував всі фактори, щоб мене переконати.

- Я маю час на роздуми? - я була приємно здивована пропозицією Павла.

- Ні! - категорично відповів він. - Я хочу бути впевненим, що все під контролем. Та й батько радий буде доглянути за тобою, коли я працюватиму.

- Виходить, сперечатись марно. - посміхаючись, я підійшла до коханого та обійняла його.

Все було готово до проведення гарного вечора в колі дорогих мені людей. Олена повернулася з Олегом та синами. Вмить мій порожній будинок перетворився на місце, де лунав дитячий сміх. Тимур та Давид, яким місяць тому виповнилося п'ять років, перевертали все догори дриґом. Набігавшись, вони попросили мене почитати їм книжку, яку вони притягли із собою. Ми, присівши в холі, починаючи історію про дивного собаку, який мріяв літати. Він мав великі вуха і всіляко вчився ними махати. Щасливі дитячі очі, поглиблені в казковий світ, відображали незабутню мить магії, яку ми разом творили. Не знаю чи це книжка, чи то пізній час, але на другій сторінці вони заснули поряд, обійнявши одне одного. Їхні невинні сни, сповнені мрії про летючого собаку та його пригоди, були своєрідним закінченням цього чудового вечора. Накривши їх ковдрою, я повернулася до друзів на кухню.

Олена активно вела бесіду з хлопцями, паралельно накладаючи кожному салат у тарілки. Мені на мить пригадалося, як раніше, на цій кухні, я проводила час з батьками. Побоявшись, що подруга гучним голосом розбудить дітей, я попросила розмовляти тихіше.

- Тихо, діти вже сплять. - торкаючись рота пальцем, прошепотіла я.

- Так швидко? - здивовано глянув на мене Олег.

- Угу. - махнула я головою.

- У мене так не виходить. Я допізна вкласти їх не можу. Книжка про собаку не допомагає. - відставивши крісло, Олег допоміг присісти поряд.

- Ти попалась, дорогенька! Будемо тебе просити вкладати наших дітей. - засміялася Олена.

- Я згодна. Вони класні. - сказала я, розкладаючи серветку собі на колінах.

- Це кілька годин, а потім... - Олег був впевненим, що я не впораюсь.

- Я заздрю їм, як вони разом ростуть. Це круто. - доївши страву, Павло долучився до розмови.

- Так, їх весело вдвох. Інколи занадто. - Олена простягнула келих вина, попросивши налити.

- Я ріс один. І мені б хотілося мати брата. - Павло почав відверто говорити на особисті теми. - Але вам, батькам, я не заздрю.

- Ми вже звикли. - в один голос сказали Олена та Олег, обійнявши одне одного.

Наша вечеря разом із приємними бесідами затягнулася до пізньої ночі. Ми сиділи за овальним дерев'яним столом, згадуючи різні історії. Кожен намагався розповісти якомога смішніше. Ледь чутно грала релаксуюча музика, додаючи особливого шарму сьогоднішньому вечору. За келихом смачного вина ми обговорювали плани на майбутнє, і було помітно, як з кожною хвилиною наша дружба ставала ще міцнішою. Після всіх цих бесід я подякувала друзям за теплу атмосферу та їхню підтримку. Поцілувавши Павла в щоку, я не могла не висловити своє захоплення його кулінарними здібностями. Паелья з морепродуктами була неперевершеною.

На годиннику майже четверта ранку - спати захотілося всім. Разом прибравши зі столу ми розійшлися. Олена з Олегом обійнявши діточок, заснули поряд на дивані. Павло допоміг мені піднятись на другий поверх.

- Тихо, тихо… - пошепки сказала я Павлові, коли він випустив капці, і вони з гуркотом впали сходами вниз.

- От, блаха! Вибачаюсь. - Павло прикрив рукою рота, щоб стримати сміх. Я глянула на нього і теж посміхнулася.

Крізь відчинені двері сонячні промінці крадучись проникли в кімнату, створюючи м'яке, тепле світло, яке неначе обіймало кожен предмет у кімнаті. Я лежала у ліжку та дивилася, як солодко спить Павло. Вивчаючи кожен вигин його тіла, я подумки рахувала родимки. Обійнявши подушку, він кумедно сопів. Я намагалася якомога граційно вилізти з-під ковдри, щоб не сполохати сплячу красуню.Закутавшись в махровий халат, я навшпиньках попрямувала на балкон.

Вдалині чути ще сонне місто, що відчайдушно намагається увійти в ритм життя. Присівши на крісло, я спостерігала, як пожовкле листя з клена падає на землю. У сусідньому дворі кіт намагався видертись на стріху. Це виглядало доволі кумедно, бо через свою надмірну вагу він був неповороткий. З глибоким задоволенням насолоджуючись ранковим повітрям, наповненим ароматом опалого листя та диму, я жадібно вдихала його ніздрями.Занурюючись у роздуми, я не помітила, як Павло прокинувся і підійшов до мене.

- Доброго ранку. Тобі знову не спиться? - прошептав Павло, ледве дотронувшись мого плеча.

- Сама дивуюся. Мені здається, що перебуваючи в лікарні, я виспалася на рік вперед. - піднявши голову, я подивилась йому в очі.

Павло усміхнувся, і в цій посмішці було все: любов, рішучість і безмежна ніжність.

- Добре зустрічати світанок разом. - Павло простягнув руку, в якій була обручка. - Виходь за мене!

- Несподівана пропозиція. Це важливе рішення. - спантеличина пропозицією, я розгубилася.

- Ти маєш пару секунд на роздуми. - тримаючи обручку в руках, усміхнувся коханий.

- Ти згоден прийняти мене з усіма моїми дивацтвами та примхами? Якщо так, то я постараюся бути гідною жінкою у твоєму житті. - погодилась я.

- Я радий, що ми з тобою підемо по життю разом. Я не ідеальний. Сплю довго, ненавиджу прибирати, завжди не можу знайти другу шкарпетку, але якщо ти мені допоможеш і зумієш прийняти мене таким… - одягаючи обручку мені на пальця, Павло переховував свої недоліки.

- Це все дрібниці. Разом ми зможемо все! - впевнено сказала я.

- Мені подобається, коли ти кажеш слово: "ми".

Ранок наповнився ароматом свіжо обсмажених зерен кави. Олена та її чоловік вже знаходилися на кухні і разом готували сніданок. На столі в тарілках парувала запашна вівсянка з фруктами для хлопців. Проте діти не горіли бажанням прокидатися. Продовжуючи валятися на дивані, сперечалися, що дивитися по телевізору. Ми спустилися вниз та долучилися до процесу приготування їжі.

- Хлопці, можна вас попросити накрити стіл у саду, снідати будемо там. Думаю, ніхто не заперечує? - Олена дала зрозуміти, що хоче поговорити зі мною.

- Гаразд, люба. - відповів Олег і разом із Павлом зайнялися виконанням вищесказаного прохання.

- Анно, ти вирішила поїхати? - поклавши руку на моє плече, запитала подруга. - Павло тебе забирає, я все вірно розумію?

- Так, ми вирішили жити разом. - відповіла я, демонструючи обручку, що блищала на моєму пальці.

- Дочекалася! - махаючи перед своїм обличчям руками, вона закотила очі, стримуючи сльози. - Віддаю тебе в хороші руки. Відверто, я за вас шалено рада!

- Ти чого, дурненька. Усе ж гаразд... - дмухаючи її в обличчя, я намагалася підсушити її сльози. Зі сторони це виглядало кумедно.

- Я плачу від радості. Пішли краще снідати. Анно, поглянь, який стіл накрили наші чоловіки. - Олена, взявши миску з салатом, і ми разом пішли на террасу.