Засліпивши фарами, несподівано з’явився інший автомобіль. Зіткнення було жорстким. Моє авто викинуло з траси і я втратила контроль над ситуацією. Як кадри з фільму в моїй свідомості виникали моменти життя. Я відчула, що втрачаю контроль над реальністю, падаючи у прірву. Світло, несподівано різке і сліпуче, пронизало мої очі. Я намагалася говорити, але від болю мені хотілося тільки кричати. Голос стихав на вустах, і знову сон поглинав мене. Тиша.

Страшенно болить голова. Яскраве світло змусило мене зажмурити очі. Доторкнувшись рукою обличчя, я відчула біль і зрозуміла, що маю зламаний ніс. Крізь пластирі виднілися плями сухої крові на моїх руках. Спроба піднятися супроводжувалася пульсуючим болем, що пройшовся по всьому тілу. Мені здавалося, що я проспала декілька днів. У вазі стояли квіти, аромат яких я не відчувала. Мені сильно захотілося пити і я потягнулася за склянкою.

- Тобі не можна підійматися! - почувся знайомий голос.

- Води… - прошепотіла я, знову поклавши голову на подушку.

- Як ти, люба? - подаючи мені склянку з водою, у Павла затрусилися руки.

- Дякую! - випивши воду, я запитала. - Який сьогодні день?

- П’ятниця, кохана. - забравши серветкою залишки води з моїх губ, відповів Павло.

- Я не пам'ятаю, що сталося. В одну хвилину ... я відчула удар. Страшно! - очі налилися слізьми, а руки тремтіли від страху.

- Усе добре, люба. - Павло взяв мої руки й почав їх цілувати, зігріваючи долоні своїм подихом.

- Я так розумію вигляд у мене ще той? - посміхнувшись сказала я.

- Хм... ти красуня! - глянувши на мене, відповів він.

- Ти знущаєшся?

- Я з тобою. І тепер ні на крок від тебе. Ти мені потрібна, навіть із перебитим носом.

Вставати мені заборонили. Моє ліжко - зона комфорту, яку я не мала права залишати без дозволу. Тішило, що поряд мій надійний друг - Павло. Він розповідав про все, що спадало йому на думку, і я не могла уявити кращого способу провести цей час. Усі його розповіді були сповнені життєвого оптимізму. Він розповів про свої пригоди, смішні історії. Його сміх був таким заразливим, що я не могла стриматися, тримаючи руки навколо носа, щоб хоч якось зменшити біль від сміху. Попри прикру ситуацію - я жива і це мене тішило. Нашу бесіду перервав стукіт у двері - це був лікар.

- Доброго ранку! Бачу, вам тут доволі весело.

- Мене лікують сміхом! - тримаючи за руку Павла, сказала я.

- Як додаток до основного лікування може бути. А тепер якщо серйозно, як ви себе почуваєте? Чи паморочиться голова? - лікар розпочав огляд.

- Запаморочення відчуваю. Ніс не дихає. Неприємно болить спина. - відповідала я на запитання лікаря.

- Добре, що пасок безпеки був пристебнутий. Він врятував вам життя! - лікар наголосив, на тому, що ця аварія могла б мати інший фінал.

- Лікарю, чим я можу бути ще корисним? - запитав Павло.

- Догляд. Ми призначили лікування, але усе залежить від Анни. - поклавши руку на плече Павла, відповів лікар.

- Дякуємо! - сказала я лікарю.

Ми залишилися наодинці. Павло, присівши поряд, поклав голову на мій живіт. Відчувши його тепло, я уповільнила подих і почала гладити його волосся вкрай обережно, боячись сполохати. Під впливом ліків бажання спати ставало сильнішим - я закрила очі. Цілковитий спокій та впевненість у тому, що поруч зі мною є той, хто дбає про мене, змусили мене заснути.

Вечоріло. Я прокинулася від того, що мені не вистачає повітря. Через зламаний ніс доволі важко дихати, і я мусила змиритися з цим дискомфортом. У палаті нікого не було. Однак, голоси, що лунали з коридору здалися мені знайомими - це були Павло та Ігор. Судячи з того, що ручка на дверях весь час смикалась, хтось її міцно тримав. Врешті-решт, двері під натиском відчинилися. Пешим зайшов Ігор. Неможливість виразити свої почуття зробили мене безсилою перед ним.

- Я винен у тому, що сталося… Анно, вибач… - Ігор підійшов до мене, нерішуче шукаючи слова, які міг би сказати.

Ще більше відвернувши голову, я дала зрозуміти, що не хочу його бачити і слухати його виправдання. Павло все зрозумів і взяв ініціативу у свої руки, намагаючись відвернути увагу Ігоря.

- Друже, ти переконався, що з Анною все гаразд. Тобі пора йти!

- Не тобі вирішувати, що мені робити. - глянувши на друга, відповів він.

- Тут не місце і не час з'ясовувати стосунки. Не роби дурниць. - продовжив Павло, стримуючи перепалку.

Я мовчазно слухала їх розмову. Та мій терпець урвався.

- Ігор, дякую за візит, - сказала, стомленим голосом. - Я сподіваюся, він останній!

- Навіщо ти так Анно! - не розуміючи мого прохання, нахабно продовжував він.

- Тобі допомогти піти? - Павло намагався втрутитися.

- Та пішов ти! Що ти лізеш у наші стосунки? - Ігор підійшов ближче до Павла.

- Не наривайся! Я не подивлюся, що ти мій друг, можу і врізати! - стиснувши кулак, Павло намагався стримувати свій гнів.

- Спробуй! - зі злістю в очах Ігор викликав на конфлікт друга.

- Досить! Битва самців на сьогодні завершена. - набравшись сил, крикнула я.

Павло, штовхаючи в спину друга, вивів його з палати. Крізь відчинені двері, я чула кроки, які розносилися відлунням лікарняними коридорами. Поведінка Ігоря мене відверто дратувала. Емоційна хвиля накрила мене, і я, тримаючи руками край ліжка, намагалася вгамувати свої внутрішні переживання. Невже, я ніколи не позбудуся, його надокучливості?

Відійшовши за межі лікарні, хлопці вирішили продовжити суперечку. Павла дратувала безвідповідальна поведінка друга.

- Ігор, що за хрінь? Що на тебе найшло? - першим розпочав Павло, звівши брови разом.

- А не пішов би ти… - тримаючи в зубах сигарку, Ігор намагався підпалити запальничкою, прикриваючи від вітру рукою.

- Давай, без образ. - Павло, вкотре намагався вгамувати його норов, стиснувши руки від напруження.

- Навіщо ти корчиш із себе святого, - випускаючи дим, Ігор продовжував нести нісенітниці. - Тобі нагадати скількох ти затягнув у ліжко, а потім кинув! Мачо, мать твою!

- До чого це? - не розуміючи, суті розмови, Павло розвів руками.

- Анна, тобі не іграшка.

- Схаменися нарешті! Не тобі вирішувати за Анну, вона зробила свій вибір. - глянувши, як друг нервово затягує цигарку, Павло переконував його у неправоті.

- І цей вибір ти? - засміявся Ігор, випускаючи демонстративно дим на вітер. - Це ще ми подивимося. Анна моя...

Павло не дав договорити Ігорю і з усієї сили вдарив кулаком в обличчя, влучивши в ніс.

- Ще раз побачу поряд з Анною, розмова буде не настільки приємною. - потираючи кулак, Павло попередив востаннє.

Ігор намагався щось сказати в слід другу, але той удав, що не чує його та пішов геть. Вітер загасив недопалок, що лежав на мокрому асфальті серед жовтого листя. В цей момент сутичка між друзями здається вичерпала себе, залишивши гіркий присмак відчаю.

Відправивши їх обох, я зробила надто поспішний крок. Підозрюю, що словесна напруга між ними може перерости у бійку. Я яскравий приклад того, що коли між чоловіками стає жінка - все летить шкереберть. Не відводячи очей від дверей, я чекала на повернення Павла. Час в такі моменти тягнеться повільно, ніби знущається.

Я прислуховувалася до кроків, що лунали в коридорі, та з кожним шорохом підняла голову в очікуванні. Нарешті, Павло з'явився в дверях палати, і його вигляд виражав суміш хвилювання і обурення. Він підозріло ховав руку в кишені піджака.

- Пробач нас, ідіотів… - опустивши погляд, вибачався він. - Я не буду запитувати про минуле. Якщо потрібен час, я готовий чекати.

- Я марно сподівалася, що минуле не завдасть шкоди. - подивившись Павлу у вічі, я заплакала. - Мені, справді, шкода.

- Припини себе звинувачувати. Не будемо більше про це говорити. - сказав він, накриваючи мене покривалом і намагаючись мене заспокоїти тихим голосом. - Я посиджу поруч. Коли ти заснеш - я поїду в готель.

- Так, відпочинок мені не завадить. - відповіла я, тримаючи його руку.

Я удала, що не помічаю сліду від ударів на його руці. Я відчувала велике задоволення від того, що нарешті з'явився той, хто поставив на місце Ігоря. Павло, монотонно розповідав історії зі свого дитинства, щоб відволікти мене від неприємних подій. Не знаю, що на мене так вплинуло, його оксамитовий голос чи хороша доза снодійного, та я заснула.

Спроба піднятися скувала мої рухи, болем у спині. Все навколо пішло обертом, різко запаморочилося в голові. Дотягнутися до кнопки виклику я не змогла. Скільки часу я провела в такому стані - сказати не можу. Моя свідомість гойдалася, немов на хвилях моря під час шторму. Прокинувшись, зрозуміла, що щось сталося. Поряд стояло кілька лікарів. Набравшись сил, я прошепотіла:

- Води… - у горлі страшенно пересохло.

- Звісно, тримайте. - медсестра поспіхом принесла склянку з водою.

- Дякую - сказала я, затягуючи через соломинку бажану рідину.

- Як ви почуваєтеся? - Оглядаючи мене, запитав лікар.

- Я не зрозуміла, що зі мною сталося. - прошепотіла я.

- Прикро, та ваш стан погіршився. Ви перебуваєте у відділі інтенсивної терапії. - оглянувши медичну картку, повідомив лікар.

- Настільки все погано? - запитала я, відчуваючи страх перед невідомим.

- Пошкоджено хребет і це дає таку нестабільну реакцію. Протипоказані навантаження, а це означає, що вам не можна ходити.

- Не дуже обнадійливо.

- Не будьте так категоричні. - вусатою посмішкою, лікар переконав мене не здаватися.

- Тоді робимо все, щоб одужати! - підтримала я лікаря.

- Оце вірно сказано! - чоловік підморгнув мені у відповідь. - У коридорі чекають рідні, я можу передати від вас, що ви скажете.

- Скажіть, що все добре. - я не знала, як реагувати на такий перебіг подій.

Залишившись одна в палаті, я стримувала себе, щоб знову не плакати. Зрозуміло, що все з часом минеться. Головне - я жива. Холодні стіни тиснули на мене, свідомість намагалася звільнитися від поганих думок. Мої емоційні гойдалки завдавали лише шкоди. Наразі потрібно максимально докласти зусиль для одужання.

Щоб якось підтримувати зв'язок із зовнішнім світом, я попросила дозволу користуватися телефоном. Лікар не відразу погодився, але я була наполеглива. Зі щасливим виразом обличчя, я набрала номер Павла.

- Привіт - сказала я, намагаючись звучати позитивно.

- Нарешті, я чую тебе. Як ти, кохана? - у голосі Павла, відчувалося хвилювання.

- Ніс досі не дихає, додався біль у спині, а так усе чудово.

- Як ти можеш жартувати? - обурився Павло.

- Де ти зараз?

- В лікарні. Поряд твоя подруга Олена. Дати їй телефон?

- Так.

- Привіт, Шумахер! - Олена, як справжня подруга, вдало замаскувала критику.

- Так вийшло. Без коментарів.

- Пізніше поговоримо. Краще скажи, як ти себе почуваєш?

- Лікар вам усе сказав, напевне, більше ніж мені. - відповіла я.

- Одужуй!

- Слухай, мені потрібно знати, що покриває страхова. - я згадала, що за все потрібно плати.

- Це буде завтра. - промовляючи майже пошепки, сказала Олена. - Віддаю слухавку красунчику!

- Дякую! - подруга останнім реченням, змусила мене посміхатися.

- Шкода, що я не поруч. - почувся знову голос Павла.

- Дякую за підтримку.

- Ми усі тримаємо за тебе кулаки. - ще раз голосно промовила Олена.

- Мені не можна довго розмовляти. Якщо почують, мені добряче перепаде від лікаря.

- Я люблю тебе! - такі потрібні слова надають сил на одужання. На мене чекала тривала реабілітація, з інтенсивним лікуванням.

У мене досі таке відчуття, ніби я проспала не один день. Трішки піднявшись, я спостерігала за грозою, яка надавала ранковій атмосфері особливий характер. Електричні зарядки у небі запалювали горизонт, малюючи неймовірні скульптури з блискавок. Великі струми дощу миттєво розмивали кольори за вікном, а потім знову виблискували сонцем. Ця природна сила змиваючи пил з вулиць, заряджала все навколо потужною енергією, зокрема і мене. Крізь відчинене вікно краплі падали на підлогу. Вони мерехтіли, відображаючи світло стельових ламп.

Я не пучила, як до палати зайшов лікар. Мене посварили, що я піднімаюся без його дозволу.

- Анно, вам не можна робити різких рухів!

- Прошу вибачення. - виправдовувалася я.

- Я проведу огляд. Вирішимо, що з вами робити надалі. - продовжив лікар.

- Я можу дізнатися щодо оплати лікування?

- Оплата надійшла на наш рахунок ще три дні тому. Як тільки ви прибули до лікарні. Страхова компанія покрила більшість витрат, а решту оплатили також. Отож, з цим у вас немає проблем.

- Ви впевнені? - здивовано запитала я.

- Не варто хвилюватися. Медсестра продовжить процедури,а я зайду до вас пізніше. - передавши вказівки помічниці, лікар попрямував до виходу.

- А можу я дізнатися, хто сплатив моє лікування? - запитала я у лікаря, який вже стояв у дверях. Адже, Олена не могла так швидко все зробити.

- Я надам вам усю інформацію. Не хвилюйтесь. - лікар та пішов з палати, зачинивши за собою двері.

Підключивши мене до крапельниці, помічниця лікаря залишила мене. Дія ліків змушувала, моє серце битися швидше, тому я нервувала ще більше. Через пару хвилин вона повернулася, тримаючи в руках рахунок про оплату. Я попросила залишити мене наодинці на пару хвилин. Я поспіхом почала шукати ім'я, проводячи пальцем кожну стрічку. І яким було моє здивування, коли я прочитала - Дубров Ігор. Мій серцевий ритм зупинився на мить, а палітурка гучно впала на підлогу.

Ця новина спантеличила мене, я не думаючи встала з ліжка. Забувши, що я під’єднана до системи, потягнула за собою всі трубки. Кров швидко потекла з вени по моєму зап'ясті. Спираючись рукою на стіну, я намагалася прийти до тями. Паршиво усвідомлювати свою залежність від людини, яку ти ненавидиш. Час зупинився, лишень краплі крові падаючи на підлогу, створювали рух у цьому просторі.

Я не помітила, як до палати повернувся лікар. Побачивши мене у такому стані, він почав мене лаяти. Помічниці теж припало, за те, що залишила мене без нагляду. Відправивши мене назад у ліжко, наказав медсестрі суворо стежити за моєю поведінкою. Я не заперечувала, адже була винна.