І усе ж ти впадеш на коліна...
І побачиш оскал свого пса.
На плечі твої за все в цьому світі ляже провина.
Й легкий порух крила
Не відправить тебе в небеса.
Ти відчуєш щелепу, що рве твою шию,
Теплі струмені крові на своєму лиці.
Звідись з'явиться усмішка доволі єхидна
І шквал запитань, які вітер несе у собі.
Хочеш сміятися смерті в лице?
Коли ж зрозумієш свою жалюгідність?
Нічого не вартий ні ти, ні душа,
Ніхто і нічого тобі вже не винний...
Чому ти вважаєш, що є невразливим?
Коли якийсь пес твоє бере життя.
Хіба,
Може, ти божевільний?
І бачиш цей світ не таким як усі...
І усіх теж бачиш не такими...
А хто ці "Усі"?
Плід думок чи сірої днини?
Безликі тіні, або просто ляльки.
Ляльки, яких колись вважав живими,
Хоч за їхні ниточки смикав саме Ти.
А так палко кричав "не здамся"!
Що й не помітив, коли програв.
І от, один на один зостався
Із другом, який тобі вбивцею став.
А чи справді це зрадник?
І хто ж він, цей друг?
Плід твоєї уяви?
А може, і справді він є наяву?
Справжня біль,
Справжня кров,
Справжні укуси собаки.
Та несправжнім є ти
І усе, що твоє.
Відчуваю, а отже, існую?
Не існуєш, не діють тут принципи ці,
Ти сам собі життя руйнуєш,
Із єхидним оскалом на своєму лиці.
І тут, захлинаючись власною кров'ю,
Образ друга побачиш в пітьмі?
Він промовить:
Я все ж існую.
Я - це ти і усе, що в тобі.
І мертвіють уже твої очі,
І холоне подих в легенях твоїх,
Лиш дивні образи цієї ночі
Від сну пробудять гієн людських.