- Дідько, ми досі в барі чи це вже, бляха, дім колекціонера? - Тихо, але доволі емоційно запитав Сергій. Хоча Джон спостерігав за гостями закладу: усі у дорогих костюмах, без буденної чванливості, повністю переконані, що тут можуть бути собою, вони пили, закидалися пігулками, мацали своїх супутниць, багато з яких були значно молодшими за своїх кавалерів - таке собі, стадо звірів, яке відчуває повну свободу.

- Сергію, ти не на те дивишся, ось ці таварини, вони думають, що захищені від усього, немов ті змії, які скинули стару шкіру і жадібно вдихають повітря усіма порами нової суті -  - це справжнє видовище.

- Ти сюди приїхав розважатися чи ненавидіти цих козлів? Багато із нас нечесно заробляють, питання лише в кількості. А зараз я тобі винен випивку.

На барі було відносно вільно, троє барменів, які обслуговували гостей були одягнені у значно в дорожчий одяг, ніж їхні колеги, на поверхах нижче. Взагалі одяг усього персоналу тут, окрім охорони, що була на сходах, був значно кращої якості та ідеально сидів на кожному із тих, хто тут працював, схоже, його шили на замовленні і про це свідчили позолочені нашивки з надписом "R&T", що розшифорвувася, як Рина (скорочено від Марини) і Тіна (тут без скорочень) - дві вже доволі немолоді пані, які свого часу починали із невеличкої студії із назвою "Креативне ательє Тіни та Марини", яка розміщувалася у підвальчику старого радянського будинку на околицях Тернополя. І, як вже можна було здогадатися - Тіна була головною, рівно до моменту, поки Марина не вирішила, що потрібно розвиватися та вибиратися вище підвалу, вона пропонувала переїхати до Києва, навіть розглядала варіант попрацювати у одних із дорогих ательє у якості найманого працівника, чого ніяк не могла дозволити собі гордість Тіни, так у атель'є (а якщо бути геть відвертим, то майстерні із ремонту одягу, де інколи брали замовлення на пошив костюмів випускницям із навколишніх сіл) від Марини лишилося ім'я у назві, а через 2 роки, коли почалася криза і Тіна не мала грошей на оплату оренди приміщення, повернулася її колишня подруга, яка і взяла усе в свої руки та дешево пропонувала послуги із пошиття корпоративного одягу для місцевих закладів харчування та магазинів. Історія їхнього успіху потім гучно рознеслася сторінками модних журналів, як і чутки, чим же займалася протягом тих двох років Рина.

- Бляха, а випивка тут дорожча, ніж на у інших залах. - скаржився Сергій.

- Навряд, у цьому залі це ще когось бентежить, людям дають можливість продемонструвати на скільки товсті їх гаманці і таких можливостей тут безліч.

- Цікаво, де тут у покер грають, я б хотів позмагатися із "інтелектуалами" нашого суспільства, а заодно і забрати у них трішки грошей.

- Послухай, те, що ми тут - щаслива випадковість, давай не будемо її псувати тільки через, те, що ти думаєш, ніби, добре блефуєш.

Сергій не встиг нічого відповісти, оскільки у залі погасло верхнє світло, музика стала більш енергійною, десь із лівого боку увімкнулась підсвітка невеликого подіуму, який хлопці не помітили, коли у війшли. На сцену піднявся ведучий у блискучому темно-зеленому костюмі. 

- Доброго вечора, пані та панове! Ось і настав час, якого ви так з нетерпінням чекали, я точно знаю, що чекали, бо і сам його чекав - змінюючи інтонацію продовжував ведучий - отож, зараз наші танцівниці вразять вас своєю пластикою та ... - Він зробив невелику паузу - та формами і я вас запевняю вони ідеальні. А після їхнього шоу ми проведемо наш традиційний аукціон, де кожен, із джентельменів у цій залі, отримає можливість поборотися за ніч із цими красунями, які невдовзі з'являться на цій сцені, якщо звісно у вас грошей вистачить - Іронічно промовив він - ну а ті, хто все ж переможе можуть не перйматися, дівчатка відпрацюють усе до останньої копійки. Отож, не будемо тягнути кота за місце, за яке не слід тягнути і зустрічайте гейш сьогоднішнього вечора! - Публіка почала гучно аплодувати.

- Вони тут повій розігрують, я думав, це лише у фільмах можливо. - Захоплено сказав Сергій. - Цікаво, скільки вони коштують, як думаєш, Джоне?  - Він обернувся до приятеля, - Джоне, ти як? Кепсько виглядаєш, чуєш мене?

- Я відійду до туалету, скоро повернусь. - Його обличчя було дуже бліде, тільки-но він підвівся із барного крісла, як відчув сильне запаморочення.

- Так, друже, зараз допоможу. Мій товариш погано почувається, де тут вбиральня? - взявши його під руки, запитав у одного із барменів Сергій, той вказав у інший кінець зали. - Тримайся, як же добре, що у них туалет і на цьому поверсі є, правда? - Джон не відповідав, у очах у нього усе пливло, у голові паморочилось, вона почала страшенно боліти, ніби, скроні хтось довбав зубилом. - Не відключайся, зараз тобі промиємо шлунок і стане краще.

- Що трапилось? - несподівно поруч промовив один із охоронців. - Йому зле?

- Та що ви, моєму другу потрібно до вбиральні, схоже його шлунку не сподобався віскі, який він перед тим пив. - У цей момент Джон упав навколішки, охоронець потягнувся до рації.

- Що ви, це зайве, - зупинив його Сергій, - Ми самі впораємося. - Поки він сперечався із охоронцем, Джон перестав розуміти, де знаходиться, у очах він лише бачив розмиті образи, які дуже повільно рухалися, проте, після чергового удару зубилом у скроню, його осінило, що подіяли пігулки, він бачив образ дверей, перед його очами з'вилася постать бармена, який вказував пальцем туди - там була вбиральня. Він почав свій рух на чотирьох, спробував піднятися, вчепившись за одне із крісел, що було поруч, хитаючись пішов у бік одразу дверей, поки на когось не наткнувся: "Дивись куди преш!" - прокричала невидима перепона і Джон зрозумів, що взагалі не орієнтується у просторі, він продовжив рух у бік дверей, зігнувши у ліктях руки, та виставивши їх перед собою, мабуть, зі сторони він був схожий на песика, який іде на задніх лапках, але зараз йому було байдуже, він зрозумів, що якщо його штовхнуть, то усе розпливеться ще більше.

- Що, мій друже, перебрали? - почув він десь незнайомий голос. - Із вигляду ви міцний горішок, я допоможу. - В цей момент Джон відчув як йому стало легше йти, хоча, тіло він відчував доволі слабко. Він бачив, як відстань до дверей скорочується, ще через мить він вже стояв на колінах перед білим унітазом. - Вам пощастило, що натовп біля подіуму, інкше б вас затоптали, ось, випийте води. - Після цього хтось почав вливати у його рот воду: один раз, потім ще і ще раз. - Цієї кількості має бути досить, далі справа за вами, потрібно зригнути. 

- Не ..о..жу... - Спробував промовити Джон, він хотів пояснити, що не відчуває рук, але це було надто складно.

- Що ж рослабтеся і не відкусіть пальці, гаразд? - Після цього його голову зігнули над унітазом, а у роті він відчув чиїсь пальці. - Це ваша рука друже, не переймайтеся, вам потрібно зригнути, давайте. - Згодом Джон відчув, що опирається на руки, він підвів голову і спробував роздивитися людину, яка до нього говорила, але очах досі усе було розмито. Він відчув, відключається, обпершись на той таки унітаз, до нього щось говорили, але він нічого не міг розібрати, всюди запанувала темрява.

Коли він розплющив очі, навколо нікого не було, голова розколювалася від музики, яка грала десь поруч. Джон спробував піднятися, перед очима знову все попливло. Хитаючись, він підійшов до дверей, взявся за рукою я одвірок, і якраз вчасно, бо його потягнуло назад. Щоб втримати рівновагу він спробував напружити руку і потягнувся до дверей, чим виштовхув себе із кімнати і налетів на одного із відвідувачів. Джон бачив розмитий образ пухкого чоловіка.

- Пе..е..ро.ш..ю - намагався промовити він, чоловік був доволі сивий і мовчки спостерігав за Андерсоном. Старий збочинець - подумав про себе він. У цей момент Джона підхопили міцні руки.

- Ходімо з нами. - Почувся голос із однієї сторони.

- Прохання, не пручатися, щоб ми не застосовували до вас силу. - Промовили із іншої.

- Хто .ии такі? - Із складністю вичавив із себе Джон і йшов, куди його голоси вели.

- Охорона цього закладу. Ви не маєте права тут перебувати, тому ви покинете цей заклад. 

- А мій тов..иш...

- Він вже надворі, добровільно він не хотів із нами йти, тому до нього застосували силу. Ви як почуваєтесь? Швидку викликати?

- Наша..ир є?

Вони йшли сходами, Джон бачив досі нечіткі обриси усього, що було навколо. Його кілька разів ляськали по обличчю, мабуть, щоб не відключався. Хоч тіло його не слухалось, розум, відносно тверезо працював. Раптом його посадили на крісло, різко задерли голову та до носа долинув різкий запах. Це був нашатир. В очах трохи провиднилось. 

- Ви дуже ввічливий для охоронця. - Повільно але без затяжки сказав Джон, він не міг розгледіти обличчя, бо чоловік стояв навпроти світла.

- Це мій заклад. Не знаю як ви потрапили на четвертий поверх, але наступного разу ознайомтеся із правилами та отримайте запрошення, інакше не зайдете більше і на поріг цього закладу. - Охоронець, який був поруч постійно мовчав, Джон відчував на собі його погляд.

- Я сюди прийшов не сам. - на скільки міг різко промовив він.

- Ваш  друг надворі, його виводили силою.

- Що ж, мабуть, мені час в ліжко. -  Оприючись за крісло, він піднявся, цього разу повільно. Охоронець, що весь цей час стояв мовчки підхопив його та допоміг іти. З-заду почувся голос.

- І не раджу вживати фіолетові пігулки, для людей вони не призначені.

Філософ довбаний, подумав Джон. Охоронець його підвів до дверей і зачнив їх за ним. 

- За межі закладу ввічливість не розповсюджується? - Крикнув у простір. На дворі лив дощ, хлопець стояв неподалік накриття. але прохолодна вода почала його повертати до свідомості.

- Старий, ти як? - Із-під накриття з'явився силует із Сергієвим голосом. - Я викликав таксі, воно на під'їзді, але потрібно пробігтися до іншого кінця парковки, якийсь козел перекрив заїзд. Андерсон не стиг нічого промовити, як Сергій його потягнув геть від входу. Заїзд перекрив великий жовтий Хамер, а за ним виднілася маленька біла Шкода Фабія - це і був автомобіль таксиста. Всередені автівки була задуха, Джону знову стало погано.

- Старий, не відключайся, я живу тут недалеко, переночуєш у мене. - Сергієвий голос чувся дуже далеко, хоч він сидів поряд.

- Ага... 

Це все, що міг промовити Андерсон, сили стрімко покидали його. Далі усе було, як в тумані - штовханина від якої нудило, схоже таксист маневрував, дощ, темні сходи, за які кілька разів хлопці перечипилися, неприємний запах, різке світло, Джон ледь роззувся, Сергій його підвів до ліжка, допоміг зняти мокрий від дощу піджак і тіло впало, важко дихаючи. Нарешті відпочинок, довгоочікуваний, після важкого вечора,як раптом, щось змусило його розплющити очі, перед ними був той самий унітаз.

- Бляха, не міг же це бути сон. - Роздратовано прокричав Андерсон, але схоже його не чули, знову лунала музика, знову світ крутив навколо нього розмиті образи, знову одвірок, знову ривок, після якого він наткнувся на пухкого сивого чоловіка. Але цього разу, щось ішло не так, образ був розмитий, але цей дідуган мав червоні очі, навіть криваві очі, їх погляд змушував Джонове нутро горіти, це було боляче, це було нестерпно і цього ніхто не хотів помічати.