Він розплющив очі і побачив простору незнайому кімнату: високі білі стіни, дешеві, однак приємні оку меблі із ДСП, напіввідчинене пластикове вікно, яке було праворуч від нього. На підвіконні стояла порожня перламутрова ваза, широка знизу та поступово завужена догори, що чимось нагадувала йому колбу із хімічного кабінету в школі, яку закінчив 11 років тому.
Він обперся на лікті, намагаючись сісти і зрозуміти чому знаходиться, найімовірніше, в лікарняній палаті, на що вказували інтер’єр та крапельниця, яка стояла ліворуч біля самісінької стіни.
- Що ж зі мною трапилося? – запитав сам себе і одразу здригнувся, зрозумівши, що забув своє ім’я. Дихання пришвидшувалося, його кулаки почали стискатися, жмакаючи біле простирадло. Наближався приступ паніки. Йому було одночасно страшно і смішно.
- Забути своє ім’я, хіба може бути легший спосіб загубити себе? – раз за разом задаючи собі схожі питання, він відчував, що приступ паніки, то наростав, то відступав.
- Як себе почуваєте? – запитав високий сивоволосий чоловік у білій сорочці на короткому рукаві, широких старих темно-зелених бавовняних брюках та поношених чорних туфлях, пристойного вигляду яким вже не надасть жоден крем для взуття. Пацієнт здивовано вдивлявся в сірі очі незнайомця. – У вас міцний організм, отримали черепно-мозкову травму середньої складності, але швидко пішли на поправку. Що з вами трапилося пам’ятаєте? – той розгублено похитав головою. – Я навіть не можу пригадати як мене звуть.
- У ваших документах написано Джон Андерсон 1988 року народження, громадянин України. Незвичні для України ім’я та прізвище. Ви потрапили в автокатастрофу, пригадуєте?
Після знайомства із собою Джон почав пригадувати останні події свого життя. Паніка минула, її замінив біль в голові.
- Я сидів у машині таксі, розмовляв по телефону, потім, ніби, нас хтось підрізав… Ще мить і ми таранили відбійник. – тихо стогнучи він звісив ноги з ліжка.
- Не поспішайте, - поспіхом почав старий, - вам потрібен відпочинок. Провали в пам’яті скоро минуть, а на вас ще чекає реабілітація та й ще потрібно провести кілька тестів...
- А ви, власне, хто? – примруживши очі, сухо запитав Джон. Літній чоловік, навпроти нього випрямився і здавалося зніяковів, а витримавши паузу почав невпевнено та швидко бубніти.
- Пробачте мою нерозторопність. Василь Михайлович – ваш лікар. Не зважайте, що я без халата, знаєте така дивна історія трапилася…
- Як довго я був у відключці? – перебив його Андерсон.
- Майже тиждень, потім коли ваш стан стабілізувався і, враховуючі певні обставини, вас перевезли сюди і…
- Обставини?
- Так, не зважайте, просто вам вже ставало краще, плюс на цьому наполягала ваша відвідувачка…
- Хто? – не без сміху запитав пацієнт. Він, ніби, розумів, що лікар не очікував побачити його при тямі і зараз намагається впоратися із незрозумілим хвилюванням. Це нагадало Джонові інцидент у школі, коли він, будучи в 8 класі попався вчителеві із сигаретою, точніше із бичком від неї, на який саме наступив підошвою своїх новеньких кросів. Ситуація могла б пройти без наслідків(окрім прочуханки за прогул занять), але вчитель, а точніше вчителька відчула запах тютюнового диму і погрожувала викликати батьків до школи, а хлопчик досить непереконливо намагався виправдатися.
- Відвідувачка, ну тобто їх було дві, як же їх звали? В будь-якому випадку їхні імена записані в журналі.
Дві відвідувачки, для Джона Андерсона це було досить незвично почути, але не неочікувано. Впринципі, він ще не встиг завести близьких стосунків, та й не особливо поспішав із ними, друзів як таких теж ще не було, але ніхто не казав, що він нікого не зацікавив.
- Іііі як часто вони приходили?
- Ну одна, якщо не помиляюся, представилася вашою сестрою, приходила кілька разів, наполягла, щоб вас перевели в окрему палату. Ну а інша прийшла всього раз, але провела біля вас майже всю ніч, потім попросила чергову, щоб дала вам заспокійливе, говорила, що у вас прискорилося серцебиття і взагалі виглядала стривоженою, проте їй пояснили що за вашим станом слідкують і при потребі лікарі зроблять усе необхідне, а зранку вона просто пішла. Відчуваєте запаморочення, нудоту, слабкість?
- Відчуваю голод, а так нічого не турбує. Що сьогодні за день?
- 21.07.2017 - відпрапортував лікар, - а морально як почуваєтеся? Перші кілька днів ви говорили, поки були уві сні.
- Нормально. А що я говорив? – Джон помітно починав дратуватися.
- Розібрати важко було, щось про темряву і просили нашого мед брата бути обачним.
- Ну що ж дякую за турботу, але віддайте мені будь-ласка мої речі і я поїду додому.
- Ми не можемо вас відпустити. Вам потрібно пройти тести і потім за їхніми результатами призначать курс реабілітації…
- Скільки часу? – знову перебив лікаря Андерсон. Йому починало набридати це місце і компанія цього невпевненого в собі чоловіка, який ніяк не міг приборкати свій, незрозуміло чим викликаний страх. Очі його бігали від одного кута кімнати до іншого, ніби, він шукав прихисток, а темп розмови усе пришвидшувався, що ще дужче дратувало пацієнта.
- …тижні півтора, можливо два, залежить від того як себе поведе ваш організм і чи будуть ускладнення… - продовжував тарахкотіти Василь Михайлович.
- Досить! – різким, але спокійним голосом пацієнт зупинив свого набридливого співрозмовника. Він дивився на лікаря так, ніби, хотів вирвати йому язика і одразу ж запхати назад до рота.
У кімнаті запанувала тиша. Старого ніби паралізувало. Він із жахом вдивлявся спочатку в обличчя, а потім і у Джонові карі очі. Там не було жодної емоції, м’язи обличчя були розслаблені, а у погляді читалася цілковита байдужість і… Щось іще, щось, що лякало літнього чоловіка, в минулому військового медика, який побачив багато крові за свою практику. Щось, що змусило його поводитися як перелякана дитина. Вигляд цього пацієнта пронизував до кісток, попри те, що він був приємної зовнішності.
Андерсон повільно підвівся, біла накидка в зелений горошок опустилася до колін, а він повільно підійшов до вікна, ніби, в кімнаті нікого більше не було. На дворі світило сонце, вікна палати виходили на майже порожню парковку. Скоріше за все третій поверх подумав Джон і, стиснувши руки в кулаки та широко їх розставивши, обперся на підвіконня. Права ного була ледь зігнута в коліні, а погляд блукав у небесах, спостерігаючи за маленькою пташкою, політ, якої був схожий маневри винищувача часів Другої Світової. Він стояв із таким виглядом, ніби, лікарняна накидка коштувала 3000$, а замість горошку в неї були вшиті діаманти. Не повертаючи голови, промовив:
- Принесіть мені для підпису усі необхідні документи, які звільняють вас від відповідальності.
- Але… але для цього потрібно… - почав затинаючись говорити лікар, та йому знову не дали завершити.
- А мені плювати що для цього потрібно. Ваша справа якнайшвидше принести їх мені, повірте, я вмію бути вдячним. І скажіть, щоб принесли мені мої речі.
Через кілька хвилин медсестра принесла коробку з речами. Там Джон знайшов малинову футболку без будь-яких написів чи зображень, чорні джинси, короткі шкарпетки, звичайні чорні кеди з білою підошвою та пошарпаний коричневий гаманець, де були кредитки та 2 купюри номіналом в 200гривень, телефон та годинник були відсутні. На дні коробки він знайшов записку:
«Твій одяг перетворився на лахміття після аварії, тому я вирішила купити тобі новий, надіюсь, ти ще не розлюбив цей стиль. Знайди час, щоб зустрітися. Цілую. Ольга.»
Ольга, думав він, давно ж не бачилися, цікаво як вона дізналася, що я в Тернополі? В цей момент двері палати відчинилися і несміливо ввійшов Василь Михайлович, цього разу в халаті, хоча розмір був явно не його.
- Ось папери, ознайомтеся і підпишіть будь-ласка. Можливо ви передумаєте і…
- Не можливо. А поки я читаю, викличте мені таксі, я буду дуже вдячний.
- Поліція просила, щоб ми зв’язалися з ними, коли ви прийдете до тями, вони хочуть задати кілька питань про аварію.
- І ви зв’язалися з ними? – не відводячи очей від документів сухо, але із награною цікавістю запитав Джон.
- Ні, я подумав, що буде краще, якби ви самі їм зателефонували, якщо вже вирішили виписуватися, то самі і поясните ситуацію.
- Добре, дайте мені номер людини, яка займається цією справою. А що з таксі? – вже перевдягаючись запитав хлопець.
- Вже чекає, 512. – відповів лакей в білому халаті.
Андерсон, поставивши останній підпис, взяв гаманець, демонстративно дістав 200 гривень, згорнув їх у соломинку і обережно поклав за вухо тремтячого лікаря, посміхнувся і додав перед тим, як вийти:
- Купіть собі кращі сигарети, бо смердить від вас жахливо.
У лікарні було повно людей і кожен був зайнятий своєю справою. Знайшовши вихід, Джон опинився на сходах перед парковкою, 512 машина чекала на нього, проте, він не поспішав. Поглянувши ще раз у небо і відчуваючи себе голим без годинника, намагався уявити, що той все таки знаходиться на руці. Повільним кроком рушив до автомобіля, не хотів пригадувати свою останню поїздку в таксі. Сів на заднє сидіння авто і привітався з товстим водієм, той посміхнувшис вставними зубами із позолотою, здивовано поглянув на свого пасажира і сказав суржиком, що очікував побачити якогось нігера, або хоча б іноземця, на що пролунала спокійна відповідь:
- Я і є іноземець.
- Всмислі? – здивовано запитав таксист, повертаючи свою тушку і показуючи жирну пляму на футболці.
- Будного 20. – дивлячись у вікно промовив Джон.