Опинившись перед своїм під’їздом, Джон довго не наважувався увійти. Він чомусь відчував відразу до недавно винайнятої квартири. Посидівши на, пофарбованій у бордовий колір, лавці та провівши близько півгодини у роздумах ніпрощо, хлопець все таки піднявся на п’ятий поверх вузькими сходами та повільно відчинив двері у 53 квартиру. У коридорі було відносно просторо, а в повітрі блукав запах порожнечі, як то буває у будинках, де довго ніхто не живе. Проходивши повз кухню, він побачив червону п’ятилітрову каструлю і пригадав, що в ній лишався свіжозварений зелений борщ, який явно зіпсувався за тиждень часу.
Джон відчував себе надзвичайно стомленим, йому було байдуже на все, хотілось банального спокою, якого вже давно не відчував. Опинившись в спальні, він не перевдягаючись звалився на дубове двохспальне ліжко із різьбленими ніжками. Синя постіль віддавала свіжістю, а біла подушка, із вишитими вручну маками, м’яко стримала удар від падіння. Стіни персикового кольору неймовірно заспокоювали Андерсона. Він намагався перебороти втому, та взятися за банальні хатні справи, а за тиждень відсутності, їх назбиралося чимало. Однак, з кожною хвилиною його повіки ставали усе важчими, сил опиратися не було.
Він бачив сни: берег моря та піщаний пляж, яким прогулювався, слухаючи крики чайок. Потім спустилася темрява і пісок навколо нього запалав синім вогнем, ще мить і пішов дощ, хлопець біг, ніби, за ним хтось гнався, дощ став усе дужчим, рівень води досягнув щиколоток, потім колін, ще мить і хлопець перечепився та опинився під водою, він намагався випливти, але до поверхні було далеко, відчуваючи брак кисню, Джон безпомічно почав копирсатися, немов, дитина, яка вперше опинилася у воді без підтримки дорослих, момент і він опинився на вершині гори, спостерігав за заходом сонця, багряне небо так і манило його до себе. Раптом він відчув чиюсь присутність у себе за спиною, образ був дуже нечітким, радше це була яскрава пляма, яка щось промовляла. З’явилося незрозуміле бажання полетіти, але страх падіння зупиняв. Знизу була чорна безодня, яка здавалася, поглине усе, що в неї потрапить, а тим часом, небесна вись ставала усе більш спокусливішою, вона так і манила зробити крок. У цей момент образ зірвався з місця і штовхнув Джона… На секунду, тому здалося, що він летить, насправді ж падав. Безодня затягувала в себе, пожираючи кожен шматочок безпомічного тіла. Здавалося він летів вічність. Із темряви доносилися страшні крики людей, складалося враження, що нещасних піддають, небаченим раніше тортурам. Почали з’являтися нечіткі картинки, Джону здавалося, що це події із життя, але зображення були настільки спотвореними, такими, ніби, дивишся в криве дзеркало. Крики ставали все гучнішими, аж раптом на одній із них показалося спотворине обличчя, воно належало якомусь давньому знайомому, настільки давньому, що і'мя стерлося із пам'яті, погляд у обличчя був настільки диким та сповненим ненависті, ніби, воно хотіло розірвати на шматки падаючого Андерсона. Воно щось нерозбірливо закричало скрипучим голосом, який пронизував навскрізь.
Із наступних зображень показувалися усе нові і нові лиця, які належали колишнім знайомим, товаришам, друзям. Одні звинувачували Джона в чомусь, інші благали позбавити їх від самотності. Хлопець намагався не слухати, щосили затискаючи вуха руками, але це не допомагало. Крики перемішалися, вони проникали спочатку в голову, а потім і взагалі почали розповзатися тілом. Вони хотіли розірвати немічного Андерсона на шматки, ніби стадо голодних шакалів.
Коли крики стали нестерпними, а болі від відірваної заживо плоті досягли свого апогею, Джон спокійно розплющив очі і зрозумів, що знаходиться в спальні своєї трикімнатної квартири. Він відчував слабкість по всьому тілу, але ще сильнішим було відчуття голоду. Повільно підвівшись із ліжка, попрямував до кухні і почав гріти зелений борщ, згадавши, що той зіпсувався, вимкнув конфорку і попрямував до великого білого холодильника, у якому знайшов заморожені білі гриби та пельмені. Напівфабрикату йому не хотілося, тож вибір був очевидним. Не завадило б поповнити запаси, подумав чоловік. Розморозивши гриби в мікрохвильовій, він швидко порізав їх і кинув на сковорідку, додав великий шматок замороженого масла, та поставив на малий вогонь тушкуватися. Тим часом знайшов у кухонній шафі спагеті, та поставив воду кип’ятитися. Додав до грибів солі та сухого кропу згадав про моркву, але та вся згнила, тож доведеться обійтися без неї. За 25 хвилин вечеря була готова, але хліба в домі не було, тому вирішив замінити його склянкою води. Так, принаймні, було легше їсти.
Помивши, після себе брудний посуд, Джон дістав сірий ноутбук марки «HP». Той був компактним, з посиленою батареєю та й загалом ідеально підходив для роботи. Дата вказувала, що сьогодні 20.31, неділя, 23.07.2017.
- Довго ж я спав. – замислено промовив Андерсон і вирішив перевірити пошту і досить вчасно, оскільки мав кілька непрочитаних повідомлень.
Лист від Сергія:
«Привіт! Вирішив тебе відвідати в лікарні, там сказали, що тебе виписали. Швидко ж тебе відпустили, ті бездарі взагалі чули про такий термін як «РЕАБІЛІТАЦІЯ»? Хоча якщо тобі вже краще, то може б ми відвідали «Сяйво»? Там елітний алкоголь, а також елітні повії. Влаштуймо тобі народну реабілітацію, якщо ти за, то відпиши у месенджер. »
Лист від Ольги:
«Чула, що ти вирішив покинути лікарню, гучно закривши за собою двері. Можливо було б краще дати лікарям себе доглянути? А взагалі я скучила. Проте, досі зла на тебе, ти в Тернополі впродовж кількох місяців і жодного разу на намагався зі мною зв’язатися. Нам потрібно зустрітися, є що обговорити. Знаєш, я б дуже хотіла почути твій голос, мені трішки не вистачає минулих розмов, мій номер не змінився і я впевнена, що він у тебе є… Зателефонуй мені при можливості… Папа. »
Лист від Марини:
«Джоне, для мене було шоком чути, що ти потрапив у аварію, сподіваюсь, ти почуваєшся краще, поки тебе нема, твої обов'язки виконує Кирил, повертайся швидше, бо цей придурок не може впоратися з елементарними організаторськими питаннями, ми усі нервуємось, буду рада, якщо відпишешся. Виздоровлюй.»
Лист від Марії Романової:
«Доброго дня! Для нашої компанії стало неприємною несподіванкою дізнатися про те, що ви потрапили в автокатастрофу. Надіємось вас скоро знову бачити в строю, але не поспішайте, головне здоров’я. Всього доброго! »
Усі прямо так розхвилювалися, подумав Джон. Були і інші повідомлення, але вони явно схожі по змісту із попередніми. Вечір обіцяє бути нудним, але вдома залишатися не хотілося. Його розпирало бажання кудись бігти, потрібно було відволіктися від усього. Впринципі, Сергієва ідея відвідати «Сяйво» здавалася йому не такою ж і поганою, навіть пропри те, що зранку він твердо вирішив піти на роботу. Фактично усі додатки були на втраченому телефоні, але на ноутбуці була встановлена комп’ютерна версія кількох додатків, тому усі номери збереглися.
Знайшовши Сергія в списку контактів, він ще раз запитав себе чи варто і надіслав повідомлення:
- Привіт, пропозиція піти в «Сяйво» ще в силі? (21:00)
- Ку, ти як старий? (21:02)
- Все добре, то що? (21:02)
- Коли мова йде про тусу, то я завжди за. (21:03)
- Сьогодні длижче до 24:00 зустрічаємося на вході. (21:04)
- Мені подобається твій запал, впевнений? (21:04)
- Тож домовилися. (21:05)
- Там сьогодні «Вечір джентльменів», не забудь піджак, бо далі тамбуру не впустять) (21:09)
Джон висунув шухляду темно-коричневого комп’ютерного столу і дістав чорну покоцану Моторолу, і увімкнув її, намагаючись синхронізувати список контактів із пошти. Після дістав із тієї ж шухляди коробочку із механічним годинником «Skeleton», який мав чорний шкіряний ремінець. Наводячи час, він вдивлявся в шестерні під прозорим склом, ніби, досліджував нутрощі годинника. Ця марка ніколи не викликалавеликої симпатії, але цього вечора вибір знову ж був невеликий.
Відчинивши білу шафу купе, Джон вибирав у чому піти, добре пам’ятаючи, про дрес-код. Вибір був не із найоригінальніших, але досить непоганим: біла шовкова сорочка на довгому рукаві, бордовий метелик, темно-синій піджак, аналогічні завужені брюки(хоч це і не був комплект), чорні шкіряні туфлі.
Перед тим як надягнути сорочку, Андерсон підійшов до великого дзеркала в коридорі, щоб надати собі пристойного вигляду. Йому спало на думку, що після аварії, він так і не бачив свого відображення. Із дзерала на нього дивився високий, чоловік із темним волоссям, трішки розсіченою правою скронею, придивившись, він побачив тонку сиву лінію, яка прямувала від скроні і за праве вухо, але цілком йому пасувала, додаючи певного шарму. У людини в дзеркалі були густі чорні брови, виразні зелені очі, ніс із округлим кінчиком та гарно оформленими ніздрями, трішки пухкі губи та ямочка на підборідді – усе це добре поєднувалося на продовгуватому обличчі. Джон взяв широкий червоний гребінець і за допомогою гелю зализав волосся назад. Потім взяв парфуми та звичним рухом наніс їх на правий та лівий боки шиї і ще раз на зап’ястя. Одягнув сорочку і подумав чи справді варто брати метелик, бо він здавлюватиме шию. Після коротких роздумів підійняв комір, все ж таки, одягнув цей бісів метелик, накинув простий, але стильний піджак без будь-яких нашивок на ліктях, посміхнувся та підморгнув своєму відображенні у дзеркалі, попрямувавши до броньованих дверей.