Лист, який ніхто вже не почує
А лихо вже нас розлучило...
І бачились трохи давно,
Мов в сліз океані втопило
І тішиться з цього воно.
Дивлюсь я на тебе із неба
І країться серце мені,
Хоча його й ніби немає
Та все ще живе у душі.
І ніби не можу я бачить
Тебе із таких-от висот,
Але я все ж чую, як плачеш
За мною без інших турбот.
Ти вибач мене, що покинув
У світі одну, в самоті,
А сам до небес я полинув
Й залишив тебе у журбі.
Ти вибач за чорну хустину,
Що звилася на голові,
За те, що лишилась без сина
І плачеш десь у темноті.
А сталося все так раптово...
Лиш постріл вдалі промайнув
І боляче стало від цього,
Я кулю у грудях відчув.
Мов лезо мені устромили
І сплю я із ним на яву,
Коли вже мене розбудили,
Я знав, що зі світу іду.
Іду за свою Україну,
Щоб жила вона у раю.
Іду за свою Батьківщину,
Яку я так щиро люблю.
Вона в мене в світі єдина,
Як ти, моя ненько - одна.
Вона немов тая дівчина,
Як квітка поміж бур'яна.
Вона, як остання сльозина,
Що котиться в тебе з очей.
Вона, як остання краплина
Коштує багато смертей.
А я ще не хочу вмирати,
Я жити ще хочу... мабуть.
Не хочу тебе покидати,
Та пізно: вже янголи звуть.
Та ні, все ж піду з цього світу
До раю, де сам Бог сидить,
Де завжди цвітуть первоцвіти
І доля Вкраїни звучить.
А я ж так любив Україну,
Й любов довела до гробу.
Країна тепер, як руїна,
Я не допоміг нікому.
І що з того, що був на фронті?!?
Якщо нічого не зробив...
І що, як був на горизонті?!?
Даремно життя лиш прожив.
Ой мамо, як тяжко мені...
Як гірко мені зараз стало,
Ще тяжче ніж вам на землі,
Без вас в мене все вже пропало.
Як складно без вас, моя мамо...
Ще гірше вас бачить в сльозах.
Моє тіло б душу віддало
За щастя на ваших вустах.
Та я ще прийду до вас, ненько,
Я вітром осіннім прийду.
Майну у щілинку тихенько
І ніжно я вас обійму.
Я знаю, що ти не відчуєш
Обіймів холодних моїх,
Та серце твоє це почує
І зойкне від болю в душі.
Ти більше мене не почуєш,
І бачить не зможеш уже,
Але я сказати повинен:
Люблю тебе понад усе...
Пробач.
11.03.2017
2018-05-07 10:19:14
14
4