Вірші
Тону...
Твої очі... Я в них тону...
Я в них тону, як в безмежній безодні.
І вже здається, що на дно йду,
Там, де акули чекають голодні.
Хочеться виплисти знову на сушу,
Повітря вдихнути на повнії груди.
Але, уже пізно, бо мою душу
Забрали фальшиві і злії іуди.
Я потонула в очах твоїх милих,
Й навіть не встигла це вчасно збагнути.
Мені без них уже світ цей паршивий,
В якому я хочу з тобою лиш бути...
16-17.09.18
3
0
681
Що ж ти робиш, Джорді?)
Не знаю, що зі мною сталось...
Можливо, просто закохалась.
Але, здається, дещо більше,
І чим дальше, тим все гірше...
Чим глибше в тебе я пірнаю,
Тим більше я себе втрачаю.
Дихати стає все важче,
Це все піде не на краще...
Все тепліше стає в грудях,
Розчаровуюсь я в людях...
Лиш тебе сильніш люблю,
Й скоро, мабуть, вже згорю.
2.09.2018
3
0
720
Forest
Люблю я ліс за те, що тихо,
Люблю за те, що без людей,
Люблю його безмежно дико,
Люблю за смуток, без речей
Дурних там добре і не треба
Нету, соцмереж чи книг.
У лісі в цих речах потреба,
Як вогник, просто вжух - і зник.
У лісі ще й повітря інше:
Не чути смороду людей.
У лісі жити навіть ліпше,
Тебе там люблять й без речей.
13.06.18
7
1
711
Поети не сплять ночами
Поети не сплять ночами,
Бо їх муза тоді лиш встає.
І не можна чекати до ранку,
Бо вона просто візьме й піде.
Вона просто сидить в голові
І не піде без свого ніколи.
Їй не можна промовити "ні!",
Бо вона не повернеться знову.
Вона забирає твій час,
І муза про це добре знає.
Та лиш варто відмовити раз,
Як вона тебе тихо вбиває.
10.05.18
12
0
795
Лист, який ніхто вже не почує
А лихо вже нас розлучило...
І бачились трохи давно,
Мов в сліз океані втопило
І тішиться з цього воно.
Дивлюсь я на тебе із неба
І країться серце мені,
Хоча його й ніби немає
Та все ще живе у душі.
І ніби не можу я бачить
Тебе із таких-от висот,
Але я все ж чую, як плачеш
За мною без інших турбот.
Ти вибач мене, що покинув
У світі одну, в самоті,
А сам до небес я полинув
Й залишив тебе у журбі.
Ти вибач за чорну хустину,
Що звилася на голові,
За те, що лишилась без сина
І плачеш десь у темноті.
А сталося все так раптово...
Лиш постріл вдалі промайнув
І боляче стало від цього,
Я кулю у грудях відчув.
Мов лезо мені устромили
І сплю я із ним на яву,
Коли вже мене розбудили,
Я знав, що зі світу іду.
Іду за свою Україну,
Щоб жила вона у раю.
Іду за свою Батьківщину,
Яку я так щиро люблю.
Вона в мене в світі єдина,
Як ти, моя ненько - одна.
Вона немов тая дівчина,
Як квітка поміж бур'яна.
Вона, як остання сльозина,
Що котиться в тебе з очей.
Вона, як остання краплина
Коштує багато смертей.
А я ще не хочу вмирати,
Я жити ще хочу... мабуть.
Не хочу тебе покидати,
Та пізно: вже янголи звуть.
Та ні, все ж піду з цього світу
До раю, де сам Бог сидить,
Де завжди цвітуть первоцвіти
І доля Вкраїни звучить.
А я ж так любив Україну,
Й любов довела до гробу.
Країна тепер, як руїна,
Я не допоміг нікому.
І що з того, що був на фронті?!?
Якщо нічого не зробив...
І що, як був на горизонті?!?
Даремно життя лиш прожив.
Ой мамо, як тяжко мені...
Як гірко мені зараз стало,
Ще тяжче ніж вам на землі,
Без вас в мене все вже пропало.
Як складно без вас, моя мамо...
Ще гірше вас бачить в сльозах.
Моє тіло б душу віддало
За щастя на ваших вустах.
Та я ще прийду до вас, ненько,
Я вітром осіннім прийду.
Майну у щілинку тихенько
І ніжно я вас обійму.
Я знаю, що ти не відчуєш
Обіймів холодних моїх,
Та серце твоє це почує
І зойкне від болю в душі.
Ти більше мене не почуєш,
І бачить не зможеш уже,
Але я сказати повинен:
Люблю тебе понад усе...
Пробач.
11.03.2017
14
4
1001
Закуті у свої ж кайдани
А люди зараз вже зовсім не ті...
Втратили гідність набуту,
Всі такі милі, немов би святі,
Насправді ж - отруйні гадюки.
А воля... Це слово чарівно-святе,
ЇЇ зараз просто впіймають,
Якби ти шукав, то усе вже не те,
Бо люди її вже не мають.
Всі втратили волю доволі давно
І люди з цим просто змирились.
Всі зараз, як те безхребетне лайно,
І риси ці їм вже приїлись.
А може претензії в вас є до мене?
Тоді говоріть, я вас слухаю.
Якщо ви скажете, що все не так,
То зробите слона мухою.
Бо зараз всі люди залежні від чогось,
І ні, зараз я не про травку.
Зараз всі діти маленькі в компі
Сидять десь від ранку до ранку.
Смартфони, компи, телебачення...
Навіщо ми вс це придбали???
Сказавши життю до побачення,
Ми душу за речі віддали б.
А головною залежністю
Є звичайнісінькі гроші.
Тікають вони із шаленістю
Вони є швидкі, як ті воші.
І як тут казати про волю?!
Про що тут і ще говорити?
Коли зараз підлітки тихі
Так мріють себе десь убити.
Життя стало всім вже байдужим,
Та воно відповіло услід:
"Якщо ти уб'єш мене, друже,
То підеш зі мною у гріб".
10
0
696
Найсумніший дн
Було це в гарний ясний день
У госпиталі для душі.
Та не простим він був лишень
Для жінки, хворої в собі.
Це День народження було,
Хоча, вона цього не знала.
У неї мову відняло,
Потім ходити перестала.
Паралізована лежить
Вона не рік, тим блільш не два.
І весь цей час душа болить,
І весь цей час вона одна.
Прекрасно бідолашна бачить
Як люди щиро так кохають.
Вона це бачить, тихо плаче:
"Чому до інших приїжджають?
А я весь час одна, одна...
Чи, може, в мене крім кота
Нікого іншого нема,
І я до віку сирота?"
Бабуся наша вже забула,
Що має доню, сина, внука.
Ця пам'ять була, та загула,
Й залишилась суцільна мука.
Її вже пам'ять підвела
Й не знає, що нема більш сина.
Залишилась одна єдина
Доня й на руках дитина.
Дочка з онуком теж лишили
Бабцю під контролем долі.
Бо вже мовляв і їм не сила
Боротися з нашестям волі.
Від неї відреклися всі:
І рідні, й друзі, і знайомі.
Не відреклися лиш святі,
І буде жити в їхнім домі.
Вони бабусю нашу взяли
У День народження ж її.
Душевно-хворим місце в раю,
А грішним місце на землі.
Бабусю нашу вже мовляв
Забрали темні собі сили.
Насправді ж її Бог узяв
У своє царство, жити в мирі.
18.03.18
6
5
732
Те, заради чого я живу
- Я готова весь світ цей убити
Заради тебе, мій любий друже.
- Що, як для цього ти згинеш навіки?
- Ну і нехай, буде радо всім дуже.
- Ти впевнена? Плакати будуть, дурненька
- Не будуть, лиш з радістю скрикнуть "нарешті!"
- Я думаю, що ти ще зовсім маленька
І не розумієш всього таки врешті.
- Не правда, ти мислиш занадто банально
Ти думаєш так, як і люди усі.
- А ти чому мислиш вже так кардинально?
Чому ти як злий і дурний песиміст?
- Чому зразу злий і тим більше дурний?
Я просто живу як за право вважаю.
- Напевно, у тебе характер такий,
Напевно, за це я тебе й поважаю.
- Я живу так, як я все відчуваю
І пишу у віршах про це кожну мить.
Без віршів я була б в полоні печалю,
Та завдяки їм мені хочеться жить.
19.04.18
7
1
570
Переможець завжди самотній
Ну чому ж на світі живуть гниди?
І мова зараз зовсім не про бліх
Чому всі люди є такі паршиві?
Я повбивала б їх за це усіх.
Живуть всі завжди за чужий рахунок,
І наживаються, на жаль, цим вже не вперш.
Не поважають своїх однодумок
І потопити здатні їх найперш.
Самі лиш егоїсти залишились
На світі цім прекраснім та сумнім.
І в цьому точно я не помилилась,
Бо правду кажу завжди людям всім.
Можливо, не погодитесь зі мною,
І скажите: "Ви просто інтроверт".
Я знаю, що це правда, але й скажу,
Що й ви у цьому світі не експерт.
І кожен живе просто сам по собі
З надією, що виграє в житті.
Але програвший там, де завжди люди.
Напевно, лідер той, хто сам в бутті.
22.12.17
10
7
692
Ми здалися завчасно...
А щастя так близько видалось,
Лиш руку було простягнути.
Можливо, це все мені здалось,
І варто момент цей забути.
Та гордість колишня зв'язала
У пути свої й не пуска.
Можливість у мене забрала,
А я ж тоді була мала,
Я навіть тоді не боролась,
Я здалась без бою, однак
Всерівно не будем з тобою,
Ти завжди будеш одинак.
І ти був програвшим без бою,
Ти здався завчасно, як я.
Нам байдуже було з тобою
На серце і наші чуття.
Чомусь, ми завжди є байдужі
До наших таємних чуттів.
Потім проклинаєм негожу
Нашу долю, що збила з шляхів.
Хоча, ми самі в цьому винні,
І рана на серці лежить.
І нібито, всі безневинні,
Та разом вже більше не жить.
04.12.2017
5
3
524
Голодомор
У давні часи жила собі дама,
І людство її зненавиділо враз.
Була між ними ненависті брама
Й озлоба була ця взаємна якраз.
Куди тільки ступить панянки нога,
Там гине усе, що живе на землі.
Там згинути може і твоя душа,
І це незалежно, чи хочеш, чи ні.
Та люди боролися з дамою злою
Бо жити хотілося ще хоть чу-чуть.
І хоть вона була надіслана Богом
За місце під сонцем на шмаття порвуть.
Запекла точилась війна межи людством
І дамою, що безпощадно вбива.
З безвихіддя дехто пішов самогубством
Й залишилась тільки могилка крива.
Вбивала, морила голодною смертю
Ця пані, і жалю хоть краплі нема.
Погинуло все, що живе на поверхні,
Погинула наша, вкраїнська душа.
6
0
492
Безсоння
Пожираєш енергію тихо та жадно,
Всі соки виймаєш з людей безпощадно.
У творчих людей ще більш менш є спасіння,
А в інших лишень вічні муки й горіння.
Ти любиш знущатись над розумом мудрим,
Ти йОго калічиш і робиш безглуздим.
Ти влазиш у голову й твориш думки,
Які на "раз, два" когось зроблять ламким.
Ти тихо вбиваєш і з розуму зводиш,
Ти не розумієш, що зараз ти твОриш.
Ти думаєш завжди лише про одне,
Але ти вже скоро погубиш й мене...
5.04.18
4
1
533
Не сприймайте це серйозно
Мені дуже хочеться так писати,
Ніби вже завтра прийдеться вмирати
Щоб кожне слово за душу чіпляло,
Й емоцій при цьому було немало.
Ох, відчуваю, що на цім світі
Недовго мені ще залишилось жити.
Звідси піду я залишивши тільки
Мистецтво своє й на могилі квіти.
6
1
518
Все втрачено
Чому я не птах, чому не літаю?
Чому я про світ цей нічого не знаю?
Чому я не бачу його з висоти?
Чому вільний вітер не каже: лети?
Чому сонце ніжно не обіймає?
Чому його схід я сама споглядаю?
Чому всі без мене кудись пролітають?
Чому так самотньо я фото гортаю?
Чому з цього світу найкращі ідуть?
Чому із собою не заберуть?
Все кращим здається, коли вже немає,
І справді, цінуєм, як тільки втрачаєм
6
2
471
Думки, що вбивають
Дивлюся я в небо
І щось сумно стало...
-Чому ти сумуєш?
У себе ж питаю.
Тому, що на небі
Зібрались думки,
Думки діточок,
В яких вмерли батьки...
Думки тих людей,
Які тяжко хворі...
Думки тих людей,
Які зараз в неволі...
Думки матерів,
В яких вмерли сини...
-Чому ж вони гинуть?
-Це все від війни...
Дивлюся я в небо
І щось сумно стало,
Та сонця проміння
Мій сум перервало:
-Переживаєш за все,
Та дарма.
-Не згідна,
Хвилює мене ця біда.
-Нічого не скажу...
Вирішуй сама,
Чого ж вона гідна,
ївЦя твоя війна.
-Вона не моя!!!!
А моєї країни,
Що жорстко панує
В моїй Батьківщині.
У відповідь - тиша...
В голові лиш слова:
Війна не моя...
Війна не моя...
Я більше скажу:
Вона й не твоя....
2
1
465
Не здавайся
Найлегше сказати не вмію, не можу,
Сісти й заплакать в погоду не гожу,
Впасти в депресію люту сумну,
І помовчати хвилину одну.
Як написав один славний мудрець:
Вчитись потрібно, інакше кінець.
І як навчив батько душу мою:
Важко в навчанні-легко в бою.
Є такі люди, яким це байдуже
вони ж бо самі з головою не дружать.
Бо вчитись потрібно, і всі про це знають,
Але й багато хто цим зневажає.
Світом теперішнім правлять ті люди,
Ті, які в справі не так, як верблюди.
1
0
463
Чорний сніг
Ви бачили десь чорний сніг?
А я уже бачити можу.
Ступила на пекла поріг
Й зійти уже з нього не можу.
Цей сніг, то жахливе видіння,
Так плачуть святі небеса,
Це муки їх вічні, горіння
У пеклі підземнім стиха.
Ви, люди, усі одинакові,
Всі бачите тільки одне.
У тихому слові пророковім
Ви чуєте тільки святе.
Ви скажете, що в мене дах
Похилився і от-от впаде.
Подивіться лиш знизу уверх
І побачите трішки не те.
Всі ми бачимо тільки обгортку,
Але глибше заглянути слід.
Треба ніби відкрити коробку,
Розтопити у серці ввесь лід.
Всі ми бачимо сніг чисто білим,
Та погляньте лише догори.
І тепер він уже темно-сірий
Поміж темного людства і тьми.
Чорно-сіро і темно-холодний
Він летить до моєї щоки.
І колючим здається, немовби
Хмурі постріли злої війни.
Ті сніжинки якісь песимісти
І летять неохоче кудись.
Вони, так як я - реалісти
І в загальному схожі є ми.
Ці сніжинки людей пощипають
За обличчя їх злі, лицемірні.
Через те, що в них серця немає,
І безмежно вони всі наївні.
Але люди немовби не чують
Заклик снігу для кращих життів.
Ці злі люди усе ігнорують,
Лиш будь-ласка, не будь таким ти
1
0
500
