Панк
@Juli_Punk
Відроджую поезію ✍ та займаюсь фотографією📷. Також я вмію заморожувати час ⛄
Стихи
Тону...
Твої очі... Я в них тону... Я в них тону, як в безмежній безодні. І вже здається, що на дно йду, Там, де акули чекають голодні. Хочеться виплисти знову на сушу, Повітря вдихнути на повнії груди. Але, уже пізно, бо мою душу Забрали фальшиві і злії іуди. Я потонула в очах твоїх милих, Й навіть не встигла це вчасно збагнути. Мені без них уже світ цей паршивий, В якому я хочу з тобою лиш бути... 16-17.09.18
3
0
457
Що ж ти робиш, Джорді?)
Не знаю, що зі мною сталось... Можливо, просто закохалась. Але, здається, дещо більше, І чим дальше, тим все гірше... Чим глибше в тебе я пірнаю, Тим більше я себе втрачаю. Дихати стає все важче, Це все піде не на краще... Все тепліше стає в грудях, Розчаровуюсь я в людях... Лиш тебе сильніш люблю, Й скоро, мабуть, вже згорю. 2.09.2018
3
0
487
Forest
Люблю я ліс за те, що тихо, Люблю за те, що без людей, Люблю його безмежно дико, Люблю за смуток, без речей Дурних там добре і не треба Нету, соцмереж чи книг. У лісі в цих речах потреба, Як вогник, просто вжух - і зник. У лісі ще й повітря інше: Не чути смороду людей. У лісі жити навіть ліпше, Тебе там люблять й без речей. 13.06.18
7
2
426
Поети не сплять ночами
Поети не сплять ночами, Бо їх муза тоді лиш встає. І не можна чекати до ранку, Бо вона просто візьме й піде. Вона просто сидить в голові І не піде без свого ніколи. Їй не можна промовити "ні!", Бо вона не повернеться знову. Вона забирає твій час, І муза про це добре знає. Та лиш варто відмовити раз, Як вона тебе тихо вбиває. 10.05.18
12
0
560
Лист, який ніхто вже не почує
А лихо вже нас розлучило... І бачились трохи давно, Мов в сліз океані втопило І тішиться з цього воно. Дивлюсь я на тебе із неба І країться серце мені, Хоча його й ніби немає Та все ще живе у душі. І ніби не можу я бачить Тебе із таких-от висот, Але я все ж чую, як плачеш За мною без інших турбот. Ти вибач мене, що покинув У світі одну, в самоті, А сам до небес я полинув Й залишив тебе у журбі. Ти вибач за чорну хустину, Що звилася на голові, За те, що лишилась без сина І плачеш десь у темноті. А сталося все так раптово... Лиш постріл вдалі промайнув І боляче стало від цього, Я кулю у грудях відчув. Мов лезо мені устромили І сплю я із ним на яву, Коли вже мене розбудили, Я знав, що зі світу іду. Іду за свою Україну, Щоб жила вона у раю. Іду за свою Батьківщину, Яку я так щиро люблю. Вона в мене в світі єдина, Як ти, моя ненько - одна. Вона немов тая дівчина, Як квітка поміж бур'яна. Вона, як остання сльозина, Що котиться в тебе з очей. Вона, як остання краплина Коштує багато смертей. А я ще не хочу вмирати, Я жити ще хочу... мабуть. Не хочу тебе покидати, Та пізно: вже янголи звуть. Та ні, все ж піду з цього світу До раю, де сам Бог сидить, Де завжди цвітуть первоцвіти І доля Вкраїни звучить. А я ж так любив Україну, Й любов довела до гробу. Країна тепер, як руїна, Я не допоміг нікому. І що з того, що був на фронті?!? Якщо нічого не зробив... І що, як був на горизонті?!? Даремно життя лиш прожив. Ой мамо, як тяжко мені... Як гірко мені зараз стало, Ще тяжче ніж вам на землі, Без вас в мене все вже пропало. Як складно без вас, моя мамо... Ще гірше вас бачить в сльозах. Моє тіло б душу віддало За щастя на ваших вустах. Та я ще прийду до вас, ненько, Я вітром осіннім прийду. Майну у щілинку тихенько І ніжно я вас обійму. Я знаю, що ти не відчуєш Обіймів холодних моїх, Та серце твоє це почує І зойкне від болю в душі. Ти більше мене не почуєш, І бачить не зможеш уже, Але я сказати повинен: Люблю тебе понад усе... Пробач. 11.03.2017
14
4
838
Закуті у свої ж кайдани
А люди зараз вже зовсім не ті... Втратили гідність набуту, Всі такі милі, немов би святі, Насправді ж - отруйні гадюки. А воля... Це слово чарівно-святе, ЇЇ зараз просто впіймають, Якби ти шукав, то усе вже не те, Бо люди її вже не мають. Всі втратили волю доволі давно І люди з цим просто змирились. Всі зараз, як те безхребетне лайно, І риси ці їм вже приїлись. А може претензії в вас є до мене? Тоді говоріть, я вас слухаю. Якщо ви скажете, що все не так, То зробите слона мухою. Бо зараз всі люди залежні від чогось, І ні, зараз я не про травку. Зараз всі діти маленькі в компі Сидять десь від ранку до ранку. Смартфони, компи, телебачення... Навіщо ми вс це придбали??? Сказавши життю до побачення, Ми душу за речі віддали б. А головною залежністю Є звичайнісінькі гроші. Тікають вони із шаленістю Вони є швидкі, як ті воші. І як тут казати про волю?! Про що тут і ще говорити? Коли зараз підлітки тихі Так мріють себе десь убити. Життя стало всім вже байдужим, Та воно відповіло услід: "Якщо ти уб'єш мене, друже, То підеш зі мною у гріб".
10
0
483
Найсумніший дн
Було це в гарний ясний день У госпиталі для душі. Та не простим він був лишень Для жінки, хворої в собі. Це День народження було, Хоча, вона цього не знала. У неї мову відняло, Потім ходити перестала. Паралізована лежить Вона не рік, тим блільш не два. І весь цей час душа болить, І весь цей час вона одна. Прекрасно бідолашна бачить Як люди щиро так кохають. Вона це бачить, тихо плаче: "Чому до інших приїжджають? А я весь час одна, одна... Чи, може, в мене крім кота Нікого іншого нема, І я до віку сирота?" Бабуся наша вже забула, Що має доню, сина, внука. Ця пам'ять була, та загула, Й залишилась суцільна мука. Її вже пам'ять підвела Й не знає, що нема більш сина. Залишилась одна єдина Доня й на руках дитина. Дочка з онуком теж лишили Бабцю під контролем долі. Бо вже мовляв і їм не сила Боротися з нашестям волі. Від неї відреклися всі: І рідні, й друзі, і знайомі. Не відреклися лиш святі, І буде жити в їхнім домі. Вони бабусю нашу взяли У День народження ж її. Душевно-хворим місце в раю, А грішним місце на землі. Бабусю нашу вже мовляв Забрали темні собі сили. Насправді ж її Бог узяв У своє царство, жити в мирі. 18.03.18
6
6
525
Те, заради чого я живу
- Я готова весь світ цей убити Заради тебе, мій любий друже. - Що, як для цього ти згинеш навіки? - Ну і нехай, буде радо всім дуже. - Ти впевнена? Плакати будуть, дурненька - Не будуть, лиш з радістю скрикнуть "нарешті!" - Я думаю, що ти ще зовсім маленька І не розумієш всього таки врешті. - Не правда, ти мислиш занадто банально Ти думаєш так, як і люди усі. - А ти чому мислиш вже так кардинально? Чому ти як злий і дурний песиміст? - Чому зразу злий і тим більше дурний? Я просто живу як за право вважаю. - Напевно, у тебе характер такий, Напевно, за це я тебе й поважаю. - Я живу так, як я все відчуваю І пишу у віршах про це кожну мить. Без віршів я була б в полоні печалю, Та завдяки їм мені хочеться жить. 19.04.18
7
1
412
Переможець завжди самотній
Ну чому ж на світі живуть гниди? І мова зараз зовсім не про бліх Чому всі люди є такі паршиві? Я повбивала б їх за це усіх. Живуть всі завжди за чужий рахунок, І наживаються, на жаль, цим вже не вперш. Не поважають своїх однодумок І потопити здатні їх найперш. Самі лиш егоїсти залишились На світі цім прекраснім та сумнім. І в цьому точно я не помилилась, Бо правду кажу завжди людям всім. Можливо, не погодитесь зі мною, І скажите: "Ви просто інтроверт". Я знаю, що це правда, але й скажу, Що й ви у цьому світі не експерт. І кожен живе просто сам по собі З надією, що виграє в житті. Але програвший там, де завжди люди. Напевно, лідер той, хто сам в бутті. 22.12.17
10
8
534
Ми здалися завчасно...
А щастя так близько видалось, Лиш руку було простягнути. Можливо, це все мені здалось, І варто момент цей забути. Та гордість колишня зв'язала У пути свої й не пуска. Можливість у мене забрала, А я ж тоді була мала, Я навіть тоді не боролась, Я здалась без бою, однак Всерівно не будем з тобою, Ти завжди будеш одинак. І ти був програвшим без бою, Ти здався завчасно, як я. Нам байдуже було з тобою На серце і наші чуття. Чомусь, ми завжди є байдужі До наших таємних чуттів. Потім проклинаєм негожу Нашу долю, що збила з шляхів. Хоча, ми самі в цьому винні, І рана на серці лежить. І нібито, всі безневинні, Та разом вже більше не жить. 04.12.2017
5
4
351
Голодомор
У давні часи жила собі дама, І людство її зненавиділо враз. Була між ними ненависті брама Й озлоба була ця взаємна якраз. Куди тільки ступить панянки нога, Там гине усе, що живе на землі. Там згинути може і твоя душа, І це незалежно, чи хочеш, чи ні. Та люди боролися з дамою злою Бо жити хотілося ще хоть чу-чуть. І хоть вона була надіслана Богом За місце під сонцем на шмаття порвуть. Запекла точилась війна межи людством І дамою, що безпощадно вбива. З безвихіддя дехто пішов самогубством Й залишилась тільки могилка крива. Вбивала, морила голодною смертю Ця пані, і жалю хоть краплі нема. Погинуло все, що живе на поверхні, Погинула наша, вкраїнська душа.
6
0
329
Безсоння
Пожираєш енергію тихо та жадно, Всі соки виймаєш з людей безпощадно. У творчих людей ще більш менш є спасіння, А в інших лишень вічні муки й горіння. Ти любиш знущатись над розумом мудрим, Ти йОго калічиш і робиш безглуздим. Ти влазиш у голову й твориш думки, Які на "раз, два" когось зроблять ламким. Ти тихо вбиваєш і з розуму зводиш, Ти не розумієш, що зараз ти твОриш. Ти думаєш завжди лише про одне, Але ти вже скоро погубиш й мене... 5.04.18
4
1
353
Не сприймайте це серйозно
Мені дуже хочеться так писати, Ніби вже завтра прийдеться вмирати Щоб кожне слово за душу чіпляло, Й емоцій при цьому було немало. Ох, відчуваю, що на цім світі Недовго мені ще залишилось жити. Звідси піду я залишивши тільки Мистецтво своє й на могилі квіти.
6
1
354
Все втрачено
Чому я не птах, чому не літаю? Чому я про світ цей нічого не знаю? Чому я не бачу його з висоти? Чому вільний вітер не каже: лети? Чому сонце ніжно не обіймає? Чому його схід я сама споглядаю? Чому всі без мене кудись пролітають? Чому так самотньо я фото гортаю? Чому з цього світу найкращі ідуть? Чому із собою не заберуть? Все кращим здається, коли вже немає, І справді, цінуєм, як тільки втрачаєм
6
2
317
Красота есть во всём?
Красота есть во всём Даже там, где и нет. Вроде, можно найти, Но везде лишь запрет. Посмотри лишь вокруг: Небеса иль рассвет. Красота есть во всём, А возможно и нет.
4
0
378
Измени свой мировзгляд
Оторваться от земли, От людей и от небес. И уйти скорей бы в свой Спокойный, злой, гримучий лес. Не зависить от кого-то, От чего-то, или чем-то, Жить по-своему, как хочешь, Й пусть не нравится усем-то. Твоя жизнь - ты в ней игрок, И играешь в ней как хочешь. Может, отсидел ты срок, Жизнь продолжиться уж очень. Может, ты не любишь жизнь, И болеешь очень смертью? Пусть дойдет же в твоё сердце, Что живёшь ты в мире грешных. Ты не ценишь своё время, Все возможности теряешь. Но когда придет прозренье - Будет поздно, умираешь. Все не ценят своё здравье, Свою жизнь иль даже радость. А когда всё уж теряют... Ух, какая ето гадость. Мир жесток, я ето знаю, Но ведь жить в нем как-то надо. Может, надо быть весёлей, И тогда всё будет радо? Кто же знал что будет завтра? И что делать надо нам? Я не знаю, и молчу, Ну а ты подумай сам.
4
0
468
Думки, що вбивають
Дивлюся я в небо І щось сумно стало... -Чому ти сумуєш? У себе ж питаю. Тому, що на небі Зібрались думки, Думки діточок, В яких вмерли батьки... Думки тих людей, Які тяжко хворі... Думки тих людей, Які зараз в неволі... Думки матерів, В яких вмерли сини... -Чому ж вони гинуть? -Це все від війни... Дивлюся я в небо І щось сумно стало, Та сонця проміння Мій сум перервало: -Переживаєш за все, Та дарма. -Не згідна, Хвилює мене ця біда. -Нічого не скажу... Вирішуй сама, Чого ж вона гідна, ївЦя твоя війна. -Вона не моя!!!! А моєї країни, Що жорстко панує В моїй Батьківщині. У відповідь - тиша... В голові лиш слова: Війна не моя... Війна не моя... Я більше скажу: Вона й не твоя....
2
1
309
Не здавайся
Найлегше сказати не вмію, не можу, Сісти й заплакать в погоду не гожу, Впасти в депресію люту сумну, І помовчати хвилину одну. Як написав один славний мудрець: Вчитись потрібно, інакше кінець. І як навчив батько душу мою: Важко в навчанні-легко в бою. Є такі люди, яким це байдуже вони ж бо самі з головою не дружать. Бо вчитись потрібно, і всі про це знають, Але й багато хто цим зневажає. Світом теперішнім правлять ті люди, Ті, які в справі не так, як верблюди.
1
0
275
Чорний сніг
Ви бачили десь чорний сніг? А я уже бачити можу. Ступила на пекла поріг Й зійти уже з нього не можу. Цей сніг, то жахливе видіння, Так плачуть святі небеса, Це муки їх вічні, горіння У пеклі підземнім стиха. Ви, люди, усі одинакові, Всі бачите тільки одне. У тихому слові пророковім Ви чуєте тільки святе. Ви скажете, що в мене дах Похилився і от-от впаде. Подивіться лиш знизу уверх І побачите трішки не те. Всі ми бачимо тільки обгортку, Але глибше заглянути слід. Треба ніби відкрити коробку, Розтопити у серці ввесь лід. Всі ми бачимо сніг чисто білим, Та погляньте лише догори. І тепер він уже темно-сірий Поміж темного людства і тьми. Чорно-сіро і темно-холодний Він летить до моєї щоки. І колючим здається, немовби Хмурі постріли злої війни. Ті сніжинки якісь песимісти І летять неохоче кудись. Вони, так як я - реалісти І в загальному схожі є ми. Ці сніжинки людей пощипають За обличчя їх злі, лицемірні. Через те, що в них серця немає, І безмежно вони всі наївні. Але люди немовби не чують Заклик снігу для кращих життів. Ці злі люди усе ігнорують, Лиш будь-ласка, не будь таким ти
1
0
284