- Злато, ти адекватна взагалі?
- На відсотків 5.
- Нуль! Ні, ти мене хоча б слухаєш? А якби вони тебе побили?!- розлючена подруга продовжувала на мене кричати.
- Зупинити паніку!  А що ти пропонуєш? Що я повинна була зробити? Стати на коліна і ввічливо попросити залишити нас у спокої? - подруга мовчала- Лізо, ти в театр зі мною підеш чи ні? Репетиція почнеться з хвилини на хвилину.
- Навіщо мені туди іти?
- Нудно там без друзів. Ти ж знаєш, що мені важко з людьми спілкуватися. - дівчина кивнула головою - Ну от я так і не подружилася з іншими людьми. Може, хоча б ти допоможеш? Ну будь ласочка - я глянула на подругу своїми красивими оченятами.
- І що мені з тобою робити? Вмовила, ходімо. - погодилася Ліза - Тільки я мамі зателефоную. Ти іди, я тебе зараз наздожену. - сказала дівчина, вмикаючи телефон.
Я ішла вулицею і розглядала сніг. Ну хіба ж це не диво? Обожнюю зиму. Сніжинки повільно опадали на дорогу і  приємно шелестіли під ногами. Усі люди заклопотано робили останні покупки перед новорічними святами. Повітря пахло мандаринками, кавою і чимось таким приємно-несподіваним, від чого у животі з'являлися метелики і хотіломя полетіли аж до неба.
" Сьогодні знову випав білий-білий сніг,
Зимова ніжність тихо стелиться під ноги
І я іду, не розбираючи дороги,
Під дітлахів веселий срібний-срібний сміх..."
Слова, як завжди, римувалися ненароком. Я вийняла з кишені телефон і почала записувати.
" Осколки снігу, як розбиті дзеркала,
Та для усіх настала вже зимова казка,
Тож насолоджуйтесь, хороші, ось, будь ласка,
Зима торкається цілунком до чола..."
Поруч проходили люди, проїжджали машини, а я  стовбичила на середині тротуару і писала далі.
" А небо сипле, засипає геть усе,
Дає деревам ці зимові теплі шати,
Вони мовчанням тихо будуть розмовляти
З блискучим маревом, що рветься до осель..."
- Злато! Ти мене чуєш?! - з блискучого марева мене вивів голос пана Олега та його рука, яка опустилася на моє плече. З несподіванки я впустила телефон і він впав просто в найближчу кучугуру снігу.
" Такий красивий, а такий холодний" - думала я, дістаючи телефон.
- Чого ж так незграбно? Відійди, я дістану. До речі, рукавиці одягни! Ти ж в театрі граєш, а не овочами на ринку торгуєш! - чоловік нарешті віддав мені телефон - І чого б я стовбичив на тротуарі?
-Та я...
- Що ти? Ти на репетицію ідеш! Ходімо. - пан Олег взяв мене за руку, з якої знову випав телефон. З-за його спини почувся приглушений сміх.
Чомусь цей сміх привернув мою увагу. За спиною директора стояв хлопець.  Він був  приблизно мого віку, але значно вищий від мене. Юнак був одягнений у повністю чорний одяг, шапки, схоже, не любив, як і я. У правій руці  хлопець тримав велосипед, який поставив на ніжку, і намагався підняти мій телефон. Він піднявся і ми поглянули просто в очі один одному.  В очах юнака наче застрягли тисясі крижинок, чи це самі очі були зроблені із льоду. Холодний, колючий погляд ніби бачив мене наскрізь.
- Тримай. - байдуже сказав юнак і простягнув мені телефон.
"Красивий голос" - подумала я і взяла телефон.
Хлопець тряхнув головою, намагаючись, напевно, позбутися снігу, який заплутався у його темно каштановому волоссі. Юнак продовжив мене розглядати, на мить мені здалось, що на вустах хлопця промайнула ледь помітна посмішка. Це, напевно, тільки здалося. Зовнішність хлопця мене не вразила. Правильні риси обличчя нагадували тільки лід, холод і кригу. Гарний і холодний, як сніг...
-... його ім'я...
"Як там його звати"- не почула я репліки чоловіка.
- Це новенький. - поодовжував говорити пан Олег.
" Де він тільки знайшов таке диво? Ну, жіноча половина буде рада"
Ми вже підходили до театру.
- Ой, я ж подругу чекаю.-схаменулася я - Я вам нову актрису привела.
- Це добре. Нові актриси мені потрібні, але не запізнюйтесь. Ходімо. - остання репліка,  схоже, призначалася незнайомцю, бо хлопець залишив велосипед біля дверей.
Так, на заднє подвір'я театру не заходив ніхто,  крім акторів. Коли натовп останніх увійшов на подвір'я в моїй голові знову почався творчий хаос.
" Холодні клапті розбиваються на друзки
І припають до плаща і рукавиць
Усі чужі і круговерть мільйонів лиць
Аж до душі тепер простягують мотузки..."