- Прокидайся, сонце. Сьогодні ти виходиш заміж.
Ні, мамо, мені на другий урок. Стоп! Тобто як це - заміж?!
Свідомість, наче кувалдою, огріла усвідомленням поточного стану речей.  Мдя-м, веселого мало.
Я розплющила очі, і повернулася обличчям до свого нареченого.
- Ми всього близько дванадцяти годин заручені, а ти вже встиг мені набриднути. - я зробила великі страшні очі. - Уявляєш, що буде після кількох років спільного подружнього життя?
- Ти звикнеш. - стенув плечима Мефістофель, прибравши неслухняне пасмо з мого обличчя. - Зрештою, рано чи пізно, ти перестанеш на мене сердитися.
Три 'ха'! Наївні ви, пане майбутній чоловік! Пам'ять прекрасної половини людства на всілякі кхм... неприємні ситуації офіційно вважається феноменальною!
- Раз вже ти мене підняв, то будь ласкавий, скоординуй свої дії у суспільно-корисному напрямку. - я підвелась з ліжка і зі здивуванням виявила, що сніданок, так само, як вбрання для церемонії уже було в кімнаті. Сервіс понад усе, сказати нічого.
- Не поспішай. У нас ще вдосталь часу. - демон потягнувся, і я тільки тут помітила, що він спав не перевдягшись - в джинсах і сорочці, власне, як і я. І зараз ми обоє виглядали однаково пом'ятими.
- Який у нас розпорядок? - поцікавилася, силкуючись не задивлятися на заспаного, і такого по-домашньому затишного Мефа. Рано щось мої бастіони почали робити спроби самоліквідації. Відставити смуту в рядах повстаньської армії!
- Поснідаємо, зберемось. І на церемонію. - демон виглядав абсолютно щасливим.
- Годі шкіритись, як ситий кіт. - я рвучко видихнула і одним махом випила половину склянки соку.
- Чому? - він підвівся і, підійшовши до мене, обійняв зі спини. - У мене сьогодні весілля, тому я маю повне право шкіритись, як ти тонко зауважила. - він легко поцілував мене у маківку і відступив.
- Я також маю вдавати абсолютне щастя? - поцікавилась, розвернувшись до нього обличчям.
-  Я не хочу, щоб ти вдавала. - він взяв моє обличчя у долоні, і зазирнув увічі. - Я хочу щоб ти дійсно була щасливою.
Я слабко посміхнулась, і погладила його зап'ясток.
- Я спробую.
Якось розхотілось псувати йому цей день. Нехай сьогодні для нього все буде добре. Перемир'я, так би мовити. Ну, хай не весь день, але окремі його частини.
- Добре.
Демон торкнувся вустами мого чола. А потім, посміхнувшись, оптимістично заявив:
- Час снідати!

Поснідавши і прийнявши душ, я з новими силами взялась за марафет. Ну, точніше, спробувала взятись. Я до нього то з одного боку підійду, то з іншого, а він, зараза така, невизначено-нестерпний з будь-якого ракурсу. Тому, замість того, аби взятися за марафет, я взялася за голову.
А почалось все із сукні. Мефістофель щедро виділив мені ширмочку в кутку кімнати, аби я змогла перевдягтись, не мінячись усіма кольорами веселки. Але...
- В ім'я всіх гачечків і стрічечок! А вони не могли сюди ще більше застібок пришпандьорити, щоб остаточно добити моє бажання перевдягатись? - правомірне обурення несподівано було проголошено вголос.
- Якщо хочеш, я можу тобі допомогти. - дружньо запропонували з того боку.
А я що,... Що, чи що?
- Дякую, я впораюсь сама.
В сукню влізти вдалось без зайвих пригод, а от коли справа дійшла до фурнітури...
Після десяти хвилин тортур цим шедевром кравецької майстерності, Меф не витримав, і скоїв експансію на мою територію, більше ставлячи перед фактом, ніж пропонуючи:
- Давай допоможу.
- Нареченому не можна бачити наречену у сукні до церемонії. - промимрила я, повільно забарвлюючись у колір пристрасті.
- Я тебе благаю! - пирхнув демон, і його пальці заходились із дивовижною швидкістю шнурувати корсет і застібати всі ті крючечки і кнопочки, якими так щедро була оснащена моя броня. - Теж мені, звичай!
- А, ну так, я зовсім забула, що ти в нас не із забобонних.
Корсет нарешті сів на талію, а над моїм вухом пролунало:
- Дихати можеш?
Могла, доки ви не поцікавились, пане! Годі вганяти у фарбу невинне створіння!
- Так. - нарешті видушила з себе.
- Чудово.
Меф став перед дзеркалом і, застібнувши білосніжну сорочку на всі ґудзики, став зав'язувати метелика.
- Тобі допомогти? - ну хто просив тебе це ляпати!? Ти ж навіть краватки зав'язати не можеш!
Демон посміхнувся, поглянувши на мене через дзеркало.
- Я був би не проти.
Він повернувся до мене обличчям і насмішкувато примружився.
Так, здоровий глузд, годі драпати в сторону Багам, ти нам потрібен на амбразурі! Схоже, стресс на мене вплинув позитивно, бо мені вдалось адекватно зав'язати того метелика з першого разу. Вдоволено посміхнувшись, демон відступив, і накинувши піджак, запропонував мені лікоть:
- Ходімо, нас уже чекають.
- А зачіска?
Скуйовджену косу складно було назвати гарним варіантом зачіски для одруження. Меф закотив очі, і клацнув пальцями. Глянувши в дзеркало, я заледь втримала здивований вигук - волосся, трохи призібране на потилиці, спадало на плечі акуратними хвилястими пасмами. Краса!
Я взяла нареченого під руку і рішуче скомандувала:
- Вперед.
Ми досить швидко дійшли до великих кованих дверей, які попри мої здогади вели не до великої зали, а лишень до невеличкої вітальні в якій на мене чекав сюрприз.
- Лад?
Дракон мірив кімнату кроками і вкляк на місці щойно ми зайшли. Я одразу ж машинально відпустила Мефістофеля. Той, спохмурнівши, наблизився до Ладомира і процідив:
- Я сподіваюсь, що наша угода не стане помилкою.
Потім, він швидко перетнув вітальню і зник за дверима на протилежному її кінці.
- То ти погодилась... - ці слова прозвучали так, ніби я продала свободу всього світу за сумочку Prada.
- Знаєш, а мене особливо ніхто не питав. - мене захопив гнів. - Тому будь такий ласкавий, перестань поводитись зі мною, як буржуа з вуличним актором!
- Годі. - він підійшов до мене, і я помітила, що його очі торкнула волога пелена. - Він знав, що зачепить мене найдужче. Він знав... - пальці дракона ковзнули по моїй щоці. - Брехлива сволота... Він вирішив забрати тебе...
Мені в обличчя війнуло стійким запахом алкоголю.
- Ууу, Лад, та ти вгашений! Коли ти встиг? - мене вчергове, за останні хвилин п'ять пересмикнуло. - Хто давав тобі право розклеюватись, запальничка крокодилова, коли я тут з усіх сил намагаюсь врятувати твою лускату п'яту точку? - я не витримала і заліпила йому скромного ляща. - Прийди до тями, намотай шмарклі на кулак і зішкреби до купи рештки гідності. Жоден з них, там - я вказала на двері. - Не має дізнатись, як тобі паскудно. Як паскудно мені... - вдих-видих.
- Звідки в тобі стільки оптимізму? - поцікавився Лад, потираючи щоку.
- Це не оптимізм, це неадекватність. - я підморгнула йому. - Ходімо, а то вельмишановні демони слинками стечуть в очікуванні основної страви на своєму похороні.