До тями я прийшла вже в своїх апартаметах. Тіло бастувало, час від часу розпливаючись брижами слабкості. Чудово, сонце, ти в нас тепер аморфна ганчірочка.
- Пані, як ви? - наді мною зі стурбованим виразом мордочки завис Асмодей.
- Чудово. - ага, якщо не враховувати голос, який радше належав підстаркуватій зірці французьського шансону, ніж шістнадцятирічній дівчинці. - Будь другом, збацай чаю.
- Буде зроблено. - з ентузіазмом запевнив демон і щез з мого поля зору. Праву ногу придавило відчутною вагою. Ну звісно ж Раці, хто ж іще?
Зробивши зусилля над собою, я сіла в ліжку. І одразу ж пожалкувала, бо чітка картинка перед очима змінилась телевізійним шумом. Переживемо без технічної перерви, а от від новин за останні ен годин я б не відмовилась.
- Як спалось?
Яким же треба бути бовдуром, щоб так нахабно завалюватись у чужу кімнату, особливо, якщо встиг відмітитись в очах власника цієї кімнати?
- Добре, доки я тішилась думкою, що в тебе хоч за вухом посвербіло від мого імпрвізованого ляпаса. - я посунулась назад, підклавши під спину подушку і критичним поглядом змірили до біса привабливе неподобство, в особі Мефа, яке нахабно розвалилось у одному з багатотонних крісел. Темні джинси, чорна сорочка, волосся зібране у хвіст - тримайте мене, зараз знудить від цієї ідеальності! Ну не вистачає йому бланшу під оком для повноти композиції!
- Маю визнати, ляпас був достойний. - криво всміхнувшись, цей паскудник перемістився на ліжко. Трошки розстібнувши сорочку, він відкрив зіркоподібний рубець під лівою ключицею. - Це ти так власне добро виокремлюєш?
- Таке добро, як ти, мені задарма не треба. - схрестивши руки на грудях, я спробувала надати своїй фізії якомога більш байдужий вираз. Але щелепи відмовлялись перестати скрипіти.
- Ну-ну, сонце, легше, а то в тебе скоро пар вухами піде. - Ви тільки гляньте, він ще мені тут сарказмом  вимахуватиметься! Все, він мене вибісив!
- Скоріше в тебе кров носом! - схопивши демона за горлянку, я вклала його на ліжко, втиснувши в матрац настільки сильно, що пружини надсадно зарипіли. - Це ти притягнув Ладомира сюди?
- Багато знаєш - погано спиш. - прохрипів спокусник, невідривно дивлячись мені у вічі.
- Хтось зараз взагалі втратить здатність спати. - натиснувши коліном трохи нижче сонячного сплетіння, запалила вогонь у іншій руці. - Як і будь-які антропоморфні ознаки.
- Щось я не пам'ятаю, щоб в числі твоїх уроків було мистецтво тортур. - демон старався не подати виду, що не був готовий до такого повороту подій, але я відчула, як він напружився.
- Я буду імпровізувати. - і вишенькою на торті став мій фірмовий маніакальний вишкір.
- Так, погралися і годі.
Він моментом опинився згори, заблокувавши мої руки і якимось дивом загасивши фаєрбол. - Я не хочу, аби між нами стали якісь дрібні непорозуміння. - і він посміхнувся. В той момент його обличчя стало майже таким, як раніше. І я майже повірила йому.
Майже.
- Іди до біса! - коліном в живіт. Він одразу ж впав на спину поруч, наче перевернута черепашка. Я скочила на ноги.
- Вимітайся.
Він втупився в мене осатанілим поглядом. Раці загрозливо загарчала.
- Геть. - процідила я пополотнілими губами.
- Ми поговоримо пізніше. - він підвівся. Вдавано спокійний, але я бачила по очах, що всередині нього лютує буря.
Спокусник вийшов, нечутно причинивши за собою двері. Раці, задоволена собою, зіскочила з ліжка і, підбігши до мене, стала лащитися коло ніг. Я знесилено опустилась на долівку і обійняла свою вихованицю і соратницю, яка була вже розміром із кавказьську вівчарку-підлітка. Чорний пушок став гладким блискучим хутром, яке пахло горілими сірниками і залізом. Хто зна, чому, але цей запах навіював мені відчуття спокою.
Треба було зібратись із думками, але розумні вперто ігнорували повістки на збори, а дурних мені і так вистачало. Тому я просто сиділа, автоматично погладжуючи загривок цербера і дивлячись крізь  простір.

Зрозумівши нарешті, що такими темпами я не заспокоюсь аж до Нового Пришестя, я підвелась і сповнена рішучості... почала вибирати, у що б мені перевдягтись. Зупинивши свій вибір на класичних джинсах і світшоті із портретом Марії Кюрі, та написом "Girl's power", я привела себе до ладу і вирішила спуститись у бібліотеку. Зрештою, я мала знов навідати Лада і спробувати хоча б чимось полегшити його становище.
Однак далеко зайти я не встигла - після першого ж повороту коридору мене відволік галас, що долинав із-за однієї із дверей.
- Ти, нікчемо, залишав її саму? - надривалась якась не в міру істерична особа по інший бік дерев'яних дощок.
Місцем, на яке я зазвичай знаходжу пригоди, я відчула, що мова йде про мене. Тому, запхавши ніжне і вразливе створіння подалі і діставши безпринципне саркастичне стерво, я з ноги відкрила двері і гаркнула:
- Що за шум, а бійки немає?
В мене ошаліло втупилось шість пар очей. Воланд, що сидів у позі, яка виражала його непохитний (до моєї появи) контроль над ситуацією, розвалився у шкіряному кріслі. Мефістофель, що стояв за цим кріслом, і автоматично стис його оббивку, вгледівши мене, до побіління кісточок пальців. Ліліт, яка нависала над Асмодеєм і так і нк встигла закрити окреслений вульгарно-червоною помадою рот після останньої репліки. Асмодей, який зіщулився від крику, притисши вуха до голови, а лапки до грудей і у чиїх очах із моєю появою блиснула надія. Нік і Дік, які стояли під однією зі стін, певно вже встигли отримати свою порцію тирячків, судячи зі слідів на їх обличчях, руках і шиях.
- Вечір в хату, пане Воланд! - я скрестила руки на грудях і злегка примружилась. - Пані Ліліт, стуліть свій не вельми вродливий писок і відверніться в куток, будь ласка - мені гидко на вас дивитись.
- Ах ти ж мала погань... - процідила демонесса, рушивши в мій бік.
Так, якщо я вклала Мефа,то цього недобитка вкладу точно. Треба тільки знайти потрібну кнопочку. Хто вигадував інтерфейс для людської підсвідомості?! Тут же навіть китайці не розберуться!
Довго думала - кігтисті пальці зімкнулись на моїй шиї. Малоприємно, скажу я вам.
- Ліліт! - оговтався Мефістофель.
Бідолашний поривався її врятувати, а вона не оцінила. Зате оцінила я, прицільно шарахнувши демонесу зарядом струму у живіт. В оригіналі це мала бути ударна хвиля, але одного погляду на мармизку Ліліт мені було досить, аби вирішити, що малою кров'ю вона від мене не відкараскається.
Поки бідолашна із зачіскою 220 конвульсивно смикалась долі, я повернулась до Воланда:
- Закарбуйте собі на носі : учениця і ув'язнена - слова далеко не одного синонімічного ряду. І я буду ходити де схочу, коли схочу і з ким схочу. Ви вже встигли оцінити, що буває, якщо жити зі мною в мирі. Не змушуйте мене нагадувати, що буває в іншому випадку.
- Ах ти ж нікчемна смертна! - обличчя Воланда залила фарба. - Та як ти смієш?!
- Якщо я вам потрібна живою, а нерви - цілими, вам краще згодитись на мої умови. Бо, як ви підмітили я - смертна. І в крайньому випадку можу померти трошки раніше. А з душею вже домовляйтесь, як собі знаєте.
Демон скрипнув зубами, голосно. вдихнув і видихнув.
- Гаразд. Таоя правда - нам краще співпрацювати.
-  Я знала, що вам вистачить клепки прийняти правильне рішення. - Всміхнулась. - А зараз, якщо ви не проти, я заберу своїх підлеглих.
- Звісно. - мессір також видушив із себе посмішку.
Ну, або в нього просто зсудомило вилиці.

Хвилин п'ять по тому, наша весела компашка освла в моїй кімнаті: Ас притарабанив миску із водою і обіцяний чай і я взялась за рихтування своїх сек'юріті. Хоч десь стала в нагоді моя заучкуватість! Освіживши в пам'яті уроки Воланда, присвячені зціленню(ага,він і такому мене встиг навчити),я заживила найбільші рани років, а трошки менші - продезинфікувала і наклала на них пов'язки.
- Чому ви так ставитесь до нас? - раптом запитав Дік.
Для орка, питання такого фомклювання було дивним. Не через тупість, як більшість вважає, а через виховнану з ранніх літ небагатослівність. Орки - войовнича раса дуже суворих правил. Так-так, я це встигла вичитати під час останнього візиту до бібліотеки.
- Як - "так"? - я вкотре посунула уже вологий рукав кофтини до ліктя і витерла чоло зворотнім боком долоні.
- Так... - орк замислився. - ...добре. Ви не лаєте нас тільки через те, що ми - орки. Ви не б'єте нас без причини. Не кидаєте в нас гострими предметами. Лікуєте нас.
Від такої тиради я отетеріла. І тут мені на думку спало питання:
- А чому ви не слідкували за мною?
Орки перевели погляди на Асмодея. Як і я.
- А що я? - знітився демон. -  Я вирішив, що вам це ні до чого. Ви ж не бранка, щоб ходити під конвоєм. Тому попросив хлопців не слідувати за вами невідступно.
В пориві почуттів, я підхопила демона на руки і поцілувала в носа. Потім свою дозу обнімашок отримали орки.
- Дякую. - мабуть, я сяяла, як новорічна ялинка. - Пропоную заснувати союз. - обвела всіх присутніх поглядом. - Проти засилля верховних демонів.
- Р-р-р-революція? - тремтячим голосом поцікавився Асмодей.
- Майже. Я не маю наміру сидіти, склавши руки.
- А що ж ви маєте намір робити? - поцікавився Нік.
- За першої ж слушної нагоди втекти звідси. З вами, якщо підете за мною. З Ладом. А до цього - я мстиво посміхнулась. - я надаю цим паскудникам по зубам.