Ми (були) птахи
Man Vi
А ми були наче птахи… Літали, де тільки бажали крила; Де сіялося веління серця, Могутність бажання, Повноцінна анархія руху, Анархія течій у венах і капілярах, Анархія світла світочів, А тепер… Пов’язані залізяччям, Що носиться з надписом Рутина… Рутина… Промовляємо з несилою до всього, Що не співпадає з очікуваннями. Радіємо найменшому пір’ю, Котре падає під потилицю – І лиш кілька метрів залишалося, Аби в мозок вп’ялося вістря списа Задля порятунку від сірості.   А ми були наче птахи… І небо… О боги, що із ним стало? Що це за хмари? Що це за Сонце!? Усе не таке і не так! Кожен, навіть я, Усі втратила смак свободи й анархії Усього, Що б мало бути у цьому нетверезому стані, Видуманому природою іще при народженні. Птахи… Птахи… Цим створінням байдуже до монет, Хіба що сороки заклюють золоті. Їм не потрібні браслети й жакети, Пір’я їхнє промовить більше за ці витребеньки.   А що ж тоді ми? Набір генів і плоті? Хімія, Яка викликає реакції, Звані емоціями? Тінь від музики й світла? Тихі кроки Серед останнього. Ми робимо їх на потіху тиші, На потіху собі, В задоволенням тому, Що звемо життям. Колись буде всьому край, Але там, Де ми зчинимо злам!
2019-05-15 22:07:42
2
0
Інші вірші поета
Пожирає затхле до смерті повітря Вицвітають вірші Пам'ять про забуте Сталось...
Інші поети
Cristina Zemba
@Cristina_Zemba
Схожі вірші
Всі
Все й одразу
Ай
Ти завжди хотів все й одразу. Жага зрушити гори з місця, не торкаючись навіть каменя. Писав про світло в своїй душі, але від тебе ні променя. Тобі моря по коліно, це звісно, але ти навіть не увійшов у воду. Ти з тих, хто забув про природу слова. Раніше вірші — це була мова любові, а ти радієш кожній римі, бо знаєш, що вони випадкові. Повторюєш, як мантру що прагнеш визнання та безперечної слави. Не занадто великі бажання, навіть без крихти таланту? Ти можеш римувати, але в тебе не має душі: Твої очі порожні, як і твої вірші.
84
2
5116
La lune
Nadine Tikhonovitch
Quand les rues de la ville sont plus sombres, Quand la moitié de la planète dort, Quand les étoiles de rêve tombent, La lune me brille, la lune d'or. Je peux la regarder la nuit Et j'écris mes poèmes bizarres, Peut-être je suis folle ou stupide, Mais la lune me donne de l'espoir. Elle est froide, comme l'hiver, Elle est pâle, comme malade, Je peux là regarder les rivières Et parfois je vois les cascades. Elle est mystérieuse, magnifique, Satellite sombre de notre planète, Séduisante, heady et magique, L'ami fidèle pour tous les poètes. La lune, pourquoi tu es triste? La lune, je ne vois pas ton sourire, Dis moi ce qui te rend attriste, Dis moi ce qui te fais souffrir! La lune, tu es loin de moi, Il y a des kilomètres entre nous, Je rêve de toi de matin à soir, Je rêve et j'écris sur l'amour. Et je danse dans ta lumière, Mes idées sont tristes et drôles, J'aime tes yeux tendres, lunaires, Ils me disent que je suis folle. Mais, ma lune, tu es mon rêve, Tu es mon inspiration, ma lune, Mon souffle, tu m'aimes, j'espère, Parce que tu es mon amour!
49
14
1578