Ми народилися не в ту епоху
Man Vi
Ми народилися не в ту епоху Навколо темрява і злі вовки Можливо, тут і бились за свободу, Але не взяли ніц, окрім смоли. І дим по-вбивчому куди чорніший: У наший час він білий, наче сіль. А цей все суне й суне в руки нішу, Каміння повну, диких ворожінь. Блукаємо, наскрізно обійнявшись, Вглядаємось у дике темне поле, В його приховані від сну пастки. Я повиватиму твої злі рани, Немов дітей, що загубила доля, Допоки не глядітимуть на сни.
2019-06-08 10:02:38
7
2
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (2)
Арвен
Красивый стих 😍и мысль глубокая.
Відповісти
2019-06-08 22:29:32
1
Man Vi
@Арвен спасибо))) 😊
Відповісти
2019-06-09 00:29:57
1
Інші вірші поета
Я (не) відпускаю Окрім нас Тиша бою Тихий шепіт темних митей
Інші поети
_Petite_Fleur_
@Fleur_de_Magnolia
Sweet_ k452
@sweet_452
NieMi
@NieMi
Схожі вірші
Всі
"Письмо ушедших дней"
Позитивна Морквинка ( &Не Мілашка ;)
Привет , мой милый друг Забыл ли ты, как долго не писала , Прости ,но я хотела отпустить Всю слабостью ,что в себе искала . И может ты проник Моим письмом до дрожи Забыл ли мой дневник , Увиденный стихами одинокой ночи ... Об памяти прошедших дней , Ты не увидишь ни души порока Лишь слабый шепот чувств Уложенных строками тонко . Немой вопрос в глазах Оставлю с времям на последок Легонько холодом касаний уходя , Чтоб не запомнил запах пепла.
43
17
3079
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
12731