Письменники
Вони без імен Тихо хитаються на розбитих вулицях Кров тече у скроню І виливається фонтаном зі скроні Мастячи випрасовані піджаки й сорочки Ноги торкаються каміння І ті розколюються Вивільняючи гіркий запах листя горіху Скло обросло шипами І забутими у мозку словами За ним ховається піаніст і скрипаль Вони хочуть зіграти мелодію про кохання А виходить про горе Ніби вони пов'язані нотами Потріскані клавіші б'ють об струни Ламаючись вкінець, Займаючись синім вогнем. Вони падають на землю, І там звучить барабан, Сумний і останній. Вони не ворушаться Замість очей у них пера З них капає чорнило Прямо на черевики Що припали паперовим пилом. Вони мовчать І слова не зронять більше І не запишуть Не з'єднаються як механізм годинника Руки їхні в паралічі Голову обійняв дурман провалів й невдач Вулиці тріскають Вони лиш стиха піднімають чоло Най тріскає все Вони дивляться Усе розколюється Божеволіють Зчиняється тихий хаос Вони мовчать і надалі Запах горіха гіркий добиває Вони падають Ні пари з уст!
2019-05-04 19:17:31
3
0
Схожі вірші
Всі
Дитинство
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
5
11168
Все й одразу
Ти завжди хотів все й одразу. Жага зрушити гори з місця, не торкаючись навіть каменя. Писав про світло в своїй душі, але від тебе ні променя. Тобі моря по коліно, це звісно, але ти навіть не увійшов у воду. Ти з тих, хто забув про природу слова. Раніше вірші — це була мова любові, а ти радієш кожній римі, бо знаєш, що вони випадкові. Повторюєш, як мантру що прагнеш визнання та безперечної слави. Не занадто великі бажання, навіть без крихти таланту? Ти можеш римувати, але в тебе не має душі: Твої очі порожні, як і твої вірші.
83
2
3609