БІЛІ ДНІ
Гублюся, в словах твоїх ніжних,
То тану, мов крига весною,
Простих не шукаймо тут рішень,
Любов хоче бути складною.
Гублюся між білими днями,
Де дотик — і я згораю.
Любов, що шепоче твоїми вустами,
Лиш мить і мене вже немає.
Й мовчання твоє красномовне
Все більш спонукає до дії,
Зізнання бажає, умовно,
Увірватись в життя лиходієм.
Увірватися сонячним світлом,
І вітром впасти у твої обійми.
Любов — це не божевілля,
Але разом ми безнадійні.
Уже поглинає безодня,
В собі все тримати не сила,
Дивись, що в руках маю, от — на
Мене надихаєш ти, милий.
В співавторстві з талановитою : @fffn
" Колись ти зникнеш з радарів мого життя, і навіть через безліч років я буду поливати безмежний сад спогадів про тебе.
Кожну квітку я буду пам'ятати, знати звички та потреби, як і твої колись.
А згодом цей сад розквітне та забуяє, немов теплою весною, коли ми вперше зустрілися з тобою.
На тобі було чорне пальто, яке прикривало білі руки від весняної прохолоди. Посмішка, що сяяла від дотиків до один одного. Можливо, якби я не був настільки чутливим ми б могли переписати сенси. Та у нашому життя було занадто багато "але", що червоною стрічкою тягнулися, обвиваючи шию та повільно вбиваючи довіру один до одного.
А згодом прийшла зима, що вкрила все білим снігом. Навіть моя душа замерзла. Твоя вже лежала в землі.
Коли розквітнуть ті сади, тоді весна прийде до мене..."
Коментарі