.                   ЕЛЛІ

“ Всі закохані на відстані покинуті,

загублені ті шляхи, і до тебе не прийти…”

“ Про себе чи про тебе, та напевно все одно. Ми з тобою надто схожі, занадто для того, щоб бути разом чи вдалечині. Це важко пояснити, розповісти, описати. Забракне слів, щоб побудувати між нашою прірвою міст.

Завжди має бути різниця між жіночим та чоловічим, між заграваннями та справжнім коханням. По-справжньому можуть кохати тільки чоловіки, а жінки пристосовуються до цих почуттів.

Я пристосувалася до тебе та твого кохання.

Еллі 2019 рік”

– Я знайду серед уламків людей квіти,

подарую їх тобі…

Закохатися в рядки — це складно, і напевно кожна людина це відчула на собі. У віршах поетів, чи прозі письменників. Ми любимо вухами, очима, але не серцем, а саме воно може кохати. Це спалах вогню всередині тебе, це сяйво зірок, поле білих ромашок, безкрайнє море тепла. Ув'язнивши його в золотій клітці, даючи свободу матеріальному ми забуваємо, що є речі, які важливіші за все, навіть за нас — це любов.

Якщо людині колись доводилося втрачати близьких на життєвому шляху, то з часом цей страх переростає в боязнь втратити самого себе. А що означає втратити себе? Це вбити внутрішню дитину, яка здатна творити дива, мріяти, це та частина людини, яка огорнута сталевою бронею віри та кохання, немов щитом. І тільки сама людина може вбити цю частинку своєї душі. А після не буде нічого — лише сирість осінніх міст, розчарування, як нескінченні дороги та маршрути. Після вбивства — ти стаєш вбивцею.

Еллі була незвично красивою: холод її краси здавалося, що утримував льодовики Антарктиди на плаву, вона змушувала серце кожної людини завмирати. А з Ноа все було зовсім по іншому. Його серце було настільки гарячим, що могло б розтопити всі льодовики, що створила Еллі. Воно було полум'ям, що зруйнувало цю крижану стіну.

– Дитячих травм багато, в кожного їх багато. Я занадто далеко від своїх батьків, не хочу, щоб вони знали, як мені важко, наскільки велика моя біда, що переслідує мене кожного дня. – Це були останні слова, що дівчина сказала Ноа напередодні мовчазливого прощання. І вона мала рацію в кожному слові, що вирвалися з її вуст, котрі тремтіли від безвиході.

Щастя не потрібно шукати десь за межею — воно всередині нас, немов вогник, котрий невпинно сяє, вказуючи правильний шлях. Для когось віддавати — щастя, а для Еллі щастя було, коли Ноа присвячував для неї поезію, де були вкладені частинки його душі, в кожному слові. І ця поезія — єдине, що після нього залишилося.

Дівчина створила примарний образ, в який без сумнівів і коливань повірив Ноа, як у святиню де моляться про прощення. Вірність, що він подарував Еллі була безмежною, сталевою, незламною.

В житті вона була зовсім іншою: холодною, гордою та розбитою, знівеченою. Приховувала своє справжнє єство від всіх навколишніх, і навіть від себе. Їй не було соромно за свої вчинки, а було страшно, що хтось може розглянути в ній ту маленьку дівчинку, яка ховається в темряві душі.

Вона не була щасливою чи ж навпаки нещасною, ні, вона просто була, і їй цього вистачало.

– В мене було багато чоловіків, красивих та не дуже, багатих та бідних. І знаєш, це я не вмію готувати, це я в дитинстві розбила хлопцю ніс, тому що він мені подобався і я хотіла привернути його увагу. І це я скоро стану нікому не потрібною…

– Але я буду потребувати себе, як мінімум до 65 років.

– З таким чистим серцем, як в тебе — стільки не живуть. Але спробуй дожити хоча б до п'ятдесяти.