ЩАСТЯ ДЛЯ ЧОВНИКА

НОА

ЕЛЛІ

ЗДОБУТТЯ

«Кожна зустріч це здобуття,

але трапляється вона тоді,

коли ти перестаєш шукати»

«Але серце моє охололо, і нічого не пам'ятаю я, тільки пам'ятаю, як тебе любив...» — голос Ноа розливався по величезній, порожній кімнаті, в якої знаходилося лише велике ліжко.

Тут було так само порожньо, як і в серці Ноа, холодно, самотньо.

Кажуть, що час забирає весь біль, усі погані спогади, зашиває рани на душі та дає надію. Скільки потрібно часу, щоб забути людину? День, місяць, рік, а може, все життя?

Часу не існує і тільки ми можемо розгубити, відпустити або викинути ту ношу, шлейф, що тягнеться непіднімним вантажем за нами. Час вигадали для слабких, для тих, хто здався. Щоб кожен, хто програв, втішав себе.

Молодість, у чому її сила? У прагненні й мріях чи сміливості довіряти своїй внутрішній дитині? Кожна мрія це розмова на чистоту з самим собою. Цю мрію не кожному під силу виконати.

— До мого дому рідко приходять гості, але найголовніший гість це сам я, адже до себе я приходжу ще рідше.

Слова, які співзвучні із душами всіх людей на планеті. Рядки, якими можна прочитати душу кожної людини.

У чому сила людини? У слабкості перед іншим, в умінні чути? Сила чоловікові полягає у надійності, жінки – у слабкості.

Ноа та Еллі були б ідеальним доповненням один до одного, якби не одне «АЛЕ». Ноа був сильний, а Еллі не надійна. Є люди та речі, які ми повинні побачити та пізнати, і потім відпустити. Все закінчується, зокрема і кохання. Вічність і нескінченність – це різні речі. Для Ноа, як і для Еллі, вони були зовсім різними, але одночасно такими схожими, немов рідними, вивченими з самого дитинства, ті, які нашіптували батьки, як колискова перед сном, яку ти пам'ятатимеш усе життя.

— Еллі, скажи мені, ти хотіла б прожити зі мною вічність чи нескінченність? — запитання Ноа прозвучало як щось неймовірне, чому немає логічного пояснення.

— Я хотіла б прожити з тобою той час, який нам відведено, не маючи змоги виправити термін, який потім відведений нам для розлуки.

Правду кажуть, що розлука найсильніша з почуттів, які здатна відчути людина. Це прийняття та усвідомлення, що об'єкт твоїх бажань настільки недосяжний, як кілометри між небом та морем. Немає нічого сильнішого за глибоке відчуття самотності людини, яку покинули.

І можливо в цьому і є якась хімія, щось змушує погляд застигнути на цьому, щось як полюс тяжіння притягує все ближче і ближче.

Набуття — це завжди втрата. Знаходячи себе, ми втрачаємо частину себе колишнього, ту частину, яка була в якийсь момент чимось важливим, святим. Знаходячи рідних людей ми втрачаємо те відчуття самотності, яке було так само важливе, як ранкова молитва для вірянина, намаз для правовірного мусульманина, як слова, священні слова поета в рядки якого, прочитавши один раз, закохуєшся назавжди.

— Ноа, коли одного разу станеться так, що між нами виростуть такі величезні стіни, що ми не зможемо їх зруйнувати, що нам тоді робити? — чарівний голос Еллі був співзвучний зі звуком бурхливої ​​річки, що ллється, з першими звуками весни, яка давала надію.

— Залишається тільки вірити та чекати. Немає нічого вічного, стіни падають, ліміт щастя добігає кінця, кохання вмирає...