الاشياء الحزينة
اودعت البريق بالليلة و أضفت أضواء النجوم إلي أضواء مدينتي، اعدت ترميم الأرض و خدرت البؤس ثم أوقعت به وقع السيف بالغمد، هدنة ربما أو ربما نهاية الحرب. الطرق لا تزال قبيحة و ضوضاء الخارج لا تزال ضوضاء و أنها الثانية و النصف صباحًا و كعادتي لا ازال فارغ، فاره القلب و فاغر الفاه و مترادفاتٍ عدة لا أظنها قد تضيف للمعني. لم أبر شتاتي منذ مدة و لا اظن اني قد أجمع شمل الحطام قريبًا، لكن الليلة أري الرماد جميل، فالتشرق الشمس أو تنطفيء إن الأرض قد أحترقت سابقًا بكل الأحوال، افقد عقلي و استرجعة مرارًا، ألا تزال الأحمق ذاته بكل زمن! تبتسم و تلهو بالرماد، تبتسم و تشعل الموسيقي، تبتسم و تضع الضوء علي فلسفة سوداء. تبتسم و تتمايل مع النغم بالهواء، تتمايل و تتمايل أشباحٌ من العدم و نحن من العدم و من يصنع العدم. أنها لحالة و أخيرًا حقيقية و من صنع العقل، أنها لمعجزة أنك لم تفقد الرؤية حين كنت تشعر أو ربما حادثة جعلتك تبصر بشكل أفضل. إنك أخيرًا تدرك أن الاشياء الحزينة لها وقعٌ كوقع الشعر و لها لونٌ كليلة مليئة بالنجوم و لها صوت كألحان شوبان، و أخيرًا تدرك أن الأشياء الحزينة ليست حزينة كما بالسابق.
2020-09-11 11:40:24
5
0
Схожі вірші
Всі
Я тебе по-справжньому кохала...
Я тебе по-справжньому кохала... Так, неначе зовсім не жила. І тобі лиш серце відкривала, Я тебе кохала, як могла. Я тобі всю душу і все серце, Все віддам, ти тільки попроси. Я тебе кохатиму до смерті, Я з тобою навіки і завжди. Я тобі відкрию таємниці, Все, що маю — все віддам тобі. І поля, і чистії криниці, І прекрасний спів тих солов'їв. Я тебе по-справжньому кохала, Весь свій час, я віддала тобі. Я була наївною . Не знала, Що не брешуть тільки солов'ї.
42
15
1438
Дитинство
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
11469