Поліцейський відділок.

Майкл Стоун з силою грюкнув по столу, змушуючи двох стажерів здригнутися.

— Ви! Ви що, напилися на посту чи просто ідіоти? — його голос був гучним, різким, і кожне слово звучало, як удар. — Як можна було забути за свідка!?

Один із стажерів, намагаючись знайти слова, переступив з ноги на ногу:

— Ми... просто...

— Що «просто»!? — Стоун вже не стримувався, його терпіння було на межі. — Де він зараз?

— Він уже тут, сер. Ми викликали його на допит.

Майкл оглянув їх важким поглядом, потім махнув рукою, показуючи на двері:

— Сюди його.

Двері відчинились, і всередину зайшов чоловік років сорока. Він виглядав знервованим і не впевненим у собі, намагаючись уникнути прямого погляду детектива. Він сів на стілець, в очах зчитувалась паніка.

— Давайте одразу до справи, — сказав Майкл, спершись на стіл і поглядаючи на свідка з серйозністю. — Що ви бачили того дня?

Чоловік нервово покосився в бік.

— Ну... я... особливо нічого такого не бачив. Просто бачив, що там був Нік. Він зайшов до будівлі. Все, що я знаю.

Стоун нахмурився, глянувши на нього з недовірою.

— Ви певні? Ви не бачили нічого іншого?

Чоловік нервово закивав, хоча видно було, що його слова не зовсім переконливі.

— Так... я точно. Більше нічого.

Майкл важко видихнув, наче відчув, як ідеї розпадаються на частини.

— Гаразд, — він вказав на папери. — Запишіть його свідчення.

Кімната свідків спорожніла. Майкл відпустив чоловіка, розуміючи, що більше не зможе витягти з нього нічого корисного. Але що це дає?

Майкл важко сів за стіл і задумався, обираючи слова.

— Ми знаємо, що в той день камери були вимкнуті. Точно стверджувати, що Нік причетний до вбивства, ми не можемо. Але якщо це так, то... — питання висіло в повітрі, і хоча воно було адресовано всім, ніхто не відповідав. Тиша в кімнаті була гнітючою.

Нарешті, голос Майкла прорізав мовчання.

— Ми можемо викликати його як свідка. — Це була не стільки пропозиція, скільки рішення. — Адже ми знаємо, де працює він і його люди. І навіть без конкретних доказів можемо продовжити.

У кімнаті запала тиша, всі зрозуміли, що це тільки початок. 

        Майкл зібрав думки до купи і поглянув на годинник на правій руці. Тільки 8 ранку. Чорт, лише восьма! — подумав він з невдоволенням, відчуваючи, як його день уже почав розриватися на частини. Стілько всього сталося, а попереду ще цілий день. І навіть кави не випив.

Він важко видихнув, пробурмотівши щось під носа, і, ледь не вдаривши кулаком по столу, попрямував на кухню. Телефони продовжували гудіти, а папери шуршали, створюючи хаотичний, майже нестерпний фон. На кухні пахло дешевою кавою — аромат був занадто знайомий, навіть дратівливий. Майкл знову подумав, що він нещасливий, але порятунок чекає у чашці.

Він уже простягнув руку, щоб взяти чашку, коли один із помічників увірвався:

— Сер, у кабінеті чекає якийсь невідомий чоловік.

Майкл зітхнув і, не відповідаючи, повільно повернувся. Тільки-но цей день почав даватися взнаки, і вже нові проблеми. І скільки ще таких сюрпризів його чекає?

   Жодних важливих зустрічей сьогодні не планувалося. Майкл не чекав нікого. Він зайшов до кабінету, і відразу помітив: на дивані вже сидів незнайомець у дорогому чорному костюмі та ідеально начищених туфлях. Стоун одразу зрозумів, що перед ним не проста людина. Незнайомець тримав в руці папку.

Як тільки Майкл увійшов, папка випала з його рук і приземлилась на стіл біля дивану, де він сидів. Стоун мовчки сів у своє крісло, його вираз обличчя і рухи не залишали жодних сумнівів: він не збирався задавати запитання з приводу того, до якого відділу належить цей чоловік.

— Хто ви і що робите в моєму кабінеті? — запитав він, дивлячись на незнайомця з холодним поглядом.

Той не поспішав відповідати. Він дістав сигарету, запалив її і зробив пару тяг.

— Справа з приводу Ніка… нічого не робіть, — спокійно промовив чоловік.

— В моєму кабінеті не палять, — різко відповів Майкл. — Що значить "нічого не робити"?

Незнайомець усміхнувся, зробив декілька тяг і втиснув сигарету в попільничку.

— Скажу вам правду, — повільно продовжив він, піднімаючи папку. — Я наказав вам нічого не говорити, тому і прийшов сам. Прошу вас не турбувати Ніка. Послухаєте мене — дізнаєтесь все згодом.

Він підняв папку, поклав її на стіл перед Майклом і, не сказавши більше ані слова, розвернувся і вийшов з кабінету.

Перед тим, як покинути приміщення, він знову повернувся і додав:

— Раз не палите — попільничка вам ні до чого.

Майкл не встиг нічого відповісти. Його розум не встиг схопити, що саме щойно сталося. Він здогадувався, хто цей чоловік, але запитання, кому він наказав нічого не говорити, залишалося у голові. Папка перед ним мала хоч трохи прояснити ситуацію. Він взяв її до рук і почав читати. Але через кілька хвилин зрозумів: нічого конкретного. Лише слова без змісту — ні фактів, ні підтверджень.

Майкл відкинув папку на кінець столу, і вона з шумом посипала інші документи. Вигляд цього безладу анітрохи не заспокоїв його. Відчувши, що ніяких відповідей тут немає, він відкрив шухляду і дістав сигарету. Крутив її в руках, намагаючись заспокоїтись, але думки знову й знову поверталися до незнайомця і його слів.

Лікарня. 

    Стік уже зібрав свої речі і чекав, коли хтось із знайомих прийде, щоб забрати його. На вулиці вже розвиднювалося, і день обіцяв бути сонячним. Довго чекати не довелося — на горизонті з’явився Соло, що впевнено наближався до Стіка.

— Я ж тобі сказав, бути обережним, — його голос звучав твердо.

— Соло, я навіть не встиг… — почав було Стік, але його перебив різкий звук, коли хтось різко відкрив занавіску.

Перед ними стояв Еван, із самовдоволеною посмішкою на обличчі.

— Ось і нарешті ти, — сказав він, не приховуючи своєї задоволеної усмішки.

Соло перевів погляд з Стіка на Евана. Стік лише коротко закивав головою, наче погоджуючись із його думками.

— Що ти тут робиш? — запитав Соло, не змінюючи виразу обличчя.

— Я взагалі-то допоміг твоєму підлеглому, — відповів Еван, не приховуючи іронії.

— Еее, хто тут підлеглий?! — викрикнув Стік, намагаючись заперечити.

— Якби не я, твій непідлеглий зараз валявся б десь у канаві, а може, й на звалищі, — продовжив Еван, дивлячись на них з виглядом, якому не було місця для заперечень. — Ти мені нічого не хочеш сказати?

Погляд Соло змінився. Здавалося, він став схожий на хижака, що відчув запах здобичі.

— Тобто я маю тобі подякувати? — його голос став жорсткішим.

— Ти послав його за мною слідкувати, скажеш, для чого? І можеш не дякувати, — додав Еван, не знижуючи темпу.

— Хмм, так, відправив. Ти мені здався цікавим. Б’єшся добре, спостережливий. Ти ж відразу зрозумів, що за тобою слідкують, коли вийшов із бару. І врятував його — теж не випадково. Судячи з твого одягу, ти провів ніч у лікарні. — Соло вільно схрестив руки на грудях.

— Я не знав, хто його послав слідкувати, — тихо промовив Еван, — лише почув, як він згадав твоє ім’я.

Між ними виникла напруга, як між двома хижаками, які обирали момент для атаки. Один уже знав запах крові, інший — тільки чекав, щоб відчути його.

— Отже, почув ім’я і чекав на мене… Значить, я тобі теж цікавий, — Соло підійшов ще ближче, не відводячи погляду від Евана.

        Соло був насторожений. Він не звик довіряти людям, і, якщо чесно, майже нікому не довіряв. Але в Евана було щось таке, що викликало у нього інтерес. Його спокій, холоднокровність... Щось у цьому хлопцеві приваблювало, і Соло відчував, що він може бути корисним.

Еван напружився під поглядом Соло, але не відступив. Тримався спокійно, хоч в його очах і можна було побачити деяку тривогу.

Соло не став чекати відповіді. Лише махнув рукою, і Стік, як завжди, швидко підкорився — піднявся і став позаду хлопця.

Вони вирушили до виходу. Соло вперто йшов вперед, не звертаючи уваги на все навколо, його думки були зосереджені на наступному кроці.

Як тільки вони вийшли на вулицю, Еван затримався, відчуваючи, що його не залишають у спокої. І раптом один хлопець у темних окулярах наблизився до нього і тихо, без зайвих слів, грубо тикнув записку.

— Не запізнюйся, — коротко кинув він і пішов далі, майже зникаючи в натовпі.

Еван подивився на записку в руках. Ніяких пояснень, лише час, дата та адреса. 

              Цього разу Соло сам вів машину, а біля нього сидів Стік, який виглядав сумно й без настрою.

— Ти розчарований в мені? — запитав Стік, з винним тоном.

— З чого ти взяв? — Соло відповів, навіть не зважаючи на емоції Стіка, його голос звучав спокійно, без звичних строгих ноток.

         Вони залишились на одинці, і зараз Соло був значно більш розслабленим, без звичного для нього напруження. Він вів машину, зосереджено, але це не заважало йому звертати увагу на молодшого друга.

— Я просто переймаюсь за тебе, — сказав Соло м'яко, погляд його став теплим. — Медсестра сказала, що постільний режим — це важливо. Тому заберу тебе до себе, там будеш в безпеці. Все буде окей.

Соло говорив з таким тоном, ніби сам знав, як важливо відчувати підтримку в моменти слабкості. Він тихо хлопнув Стіка по плечу, мов старший брат, що дає знати: «Ти не один».

— А ти куди? — запитав Стік, трохи здивований, але йому було приємно бачити таку турботу з боку Соло.

— Мені треба заїхати до Ніка, — відповів Соло, не знімаючи погляду з дороги, але в його голосі звучала певна спокійність.