Помічниця щось друкувала на клавіатурі, навіть не дивлячись у бік Соло. Він стояв у знайомому холі, чекаючи, поки Нік закінчить розмову. Тут він бував не раз, знав кожен сантиметр цієї будівлі. Але вперше відчував, що за цими дверима чекає щось більше, ніж звичайний наказ.

Коли помічниця кивнула на двері, Соло легко штовхнув їх і увійшов, як завжди впевнено.

Нік, навіть не піднімаючи голови, перекладав папери.

— Сідай, — коротко кинув він.

Соло вмостився на стільці, закинувши ногу на ногу, і з тією ж легкою ухмилкою, яка завжди дратувала Ніка, чекав, поки той заговорить.

— Бар твій, — кинув Нік, зрушуючи стопку документів убік. — Територія Чорний Променад теж. 

Соло смикнув бровою.

— Повтори, — повільно сказав він, ніби не вірячи почутому.

Нік нарешті підняв погляд, вперся в нього холодними очима.

— Ти глухий? Чи думаєш, що я не в собі?

Соло усміхнувся, але в цій усмішці не було насмішки. Лише тінь чогось невизначеного.

— Я звик виконувати роботу. Але тепер мені дають територію. Владу. Це нове.

Нік мовчав рівно дві секунди, а потім сухо відповів:

— Я не приймаю дурних рішень.

Простягнув ручку. Три короткі стуки пальцем по паперу.

Соло втупився у документи. Йому передали не просто землю. Йому передали контроль.

Він повільно взяв ручку.

— Що я повинен зрозуміти з цього кроку?

— Те, що ти більше не просто виконавець, — голос Ніка звучав спокійно, але в ньому відчувалася та сама сила, що завжди змушувала людей опускати очі.

— Відтепер це твоя територія. Розберися на ній так, як сам вважаєш за потрібне. І підбери собі людей.

Соло відкинувся на спинку крісла, повертаючи папери в руках. Його серце билося трохи швидше, ніж зазвичай. Це не просто підвищення. Це новий рівень.

Він видихнув, підіймаючи погляд на Ніка.

— Здається, в мене з’явилася робота.

— Вірно. — Нік знову повернувся до паперів. — І ще одне. Що зі Стіком?

Соло коротко розповів. Його слова були лаконічними, без зайвих деталей. Нік уважно слухав, потім просто кивнув.

— Тепер це твоя територія. Вирішуй сам.

Соло ще раз подивився на документи. Його усмішка стала ширшою, майже азартною.

— Ну що ж, розберемося.

      Чорний Променад — це не просто вулиця, це цілий район, який живе своїм особливим ритмом. Вдень вона здається звичайною, можливо, навіть трохи занедбана. Лавки зі старими газетами на розі, кав'ярні з потертими вивісками, де хтось сидить за чашкою кави, намагаючись виглядати нормально серед гнітючої атмосфери, — так виглядає Чорний Променад в денний час. Вулиця важко дихає через суміш металевих конструкцій і брудних будинків, в яких не було жодної косметики десятиліттями.

Але варто сонцю сховатися за горизонтом, як все змінюється. Починається ніч, і Чорний Променад оживає. Ліхтарі зі слабким жовтим світлом починають мерехтіти, а з тіней починають виходити ті, хто не любить сонця. Пройшовши кілька кварталів, можна побачити, як світяться неонові вивіски барів і нічних клубів, запах дешевого алкоголю та сигарет змішується з повітрям. Вітрини і двері клубів постійно відкриваються і закриваються, пропускаючи через себе суміш голосів, музики, сміху, криків та звуків битв.

Це місце для тих, хто втікає від реальності, шукаючи тимчасове задоволення чи зустріч з тими, хто живе за своїми правилами. Тут можна знайти дешеві борделі, підпільні казино, антикварні магазини з сумнівними товаром і навіть ресторани, де все продається без зайвих питань — від ідентичностей до будь-яких послуг, які лише можна уявити.

Для Соло ця територія — ідеальний майданчик. Це місце для тих, хто не боїться бруду і хаосу. Тут він може будувати свою владу, почати свою гру, знайти потрібних людей або влаштувати те, що йому потрібно, не боячись покарань або контролю з боку інших.

У глибоких дворах Чорного Променаду часто проводять «нічні» зустрічі: переговори за закритими дверима, змови та угоди, що часто визначають, хто житиме, а хто залишиться на узбіччі цього темного світу. Не раз у цих лабіринтах ходять чутки про війни за територію, тіньові угоди і впливових людей, що маніпулюють лякаючим безладдям.

Це місце, яке ніби завжди зберігає в собі потенціал для чогось великого, але ніколи не дозволяє людям розслабитися. Тут можна пережити неймовірні миті, якщо ти зумієш знайти правильний підхід і бути готовим до будь-яких непередбачених ситуацій.

Таким чином, Чорний Променад — це не просто фізична територія для Соло. Це його поле для гри, арена для маніпуляцій і можливостей, де він може не тільки стати господарем, але й вирішувати долю інших. 

   Соло стояв, обпершись об свою машину, злегка відкинувши голову назад, щоб втягнути більше диму. Він спостерігав за рухом вулиці, ніби намагаючись вловити кожен її пульс. Людей було небагато, але сам по собі цей район мав свою атмосферу — тут все було чітко, але не переобтяжено. Легкий шум, час від часу вуличні розмови та гавкіт собак. Навпроти — його новий стрип-бар, місце, яке йому, по суті, не дуже й потрібно було, але Нік так вирішив. Соло не ставився до цього як до особливого вибору — він просто прийняв, що так буде. Він вже добре знав, що з часом це місце стане популярним, але як і завжди, це не змінювало його настрою. Він був тут, бо це був його шлях. І він йшов ним.

Соло: А це вже нове щось.

Моя територія. Мій район.

Він знову подивився на бар. Не найкраще місце, але з часом стане. Все, як завжди.

До нього підійшов підлеглий, що дістав сигарету. Соло, не відриваючись від бару, підкурив йому її.

— Тепер я тобі маю підставляти вогонь? — Хлопець посміхнувся.

— Ще матимеш час, — відповів Соло, не спостерігаючи за його реакцією.

— Чому саме ця будівля? Тут же безліч барів і клубів, навіть у кращому стані, — запитав хлопець, зацікавлений.

— Бо він найгірший, — відказав Соло, навіть не задумуючись. — Це на краще.

— Так, так, бос знає, що це буде саме найпопулярніше місце, тому і віддав тобі, — хлопець знову сміявся, певно не зовсім уявляючи, як цей занедбаний бар стане центром уваги.

Соло нічого не відповів, зробив ще одну тягу з сигарети і викинув окурок. Потім, не глянувши більше на хлопця, пішов до входу в бар. Зайшовши в середину вираз його обличчя говорив сам за себе. Вперше все не здавалось таким обшарпаним і занедбаним. Що за фігня? Як це взагалі могло бути тут? — подумав він, оглядаючи навколо. І навіщо та свинота тримала цей хреновий стрип-бар?

   В барі було кілька чоловіків — троє, може, четверо. Один грав у карти, інший курив, ще один просто сидів, втупившись у стіну. Сцена була порожня, хоча час ще був досить ранній. Соло підійшов до барної стійки і, не змінюючи виразу, замовив напій. Бармен почув замовлення і лише кивнув головою. Він пам’ятав, як минулого разу тут був Соло. І, схоже, боявся навіть підняти очі.

Соло, помітивши це, невдоволено видихнув. Це було досить типово для таких місць — люди, яких було легко залякати, і бармени, що не знали, як поводитися з тими, хто мав певну владу.

— Ввечері буде так само? — спитав він, голос був холодним і невдоволеним, наче й не чекав на хорошу відповідь.

Бармен знову кивнув, але замовчав. Це було ясно. 

— Може, трохи більше, — пробурмотів бармен, наче щось обмірковуючи. — Але зброд… ще пошукати треба.

Соло, не чекаючи на додаткові пояснення, глянув на нього поглядом, який не терпів питань.

— Що на другому поверсі? — його тон був різким, як лезо.

Бармен запнувся, потім підняв очі до стелі, неначе шукаючи відповіді у невидимих місцях.

— Зрозуміло. Повії чи наркотики? — запитав Соло, не даючи йому шансу виправдатися.

Бармен на мить зупинився, потім, відчуваючи тиск ситуації, тихо відповів:

— Коли як… Тут важко сказати, чого більше…

Чудово, — подумав Соло, відчуваючи холодок у грудях. — Все як завжди.

             Музика ледь долинала до вух — щось між кантрі і попсою, але настільки низька, що важко було розібрати, що саме грає. Вікна не пропускали жодного променя світла, і в барі завжди панувала ніч. Чорні наліпки на стіклах перетворювали це місце на темну і затхлу ущелину. Соло зробив останній ковток свого напою. Обперся ліктем, відчуваючи тверду холодну поверхню під рукою, і ще раз поглянув на сходи, які вели на другий поверх. Він коротко махнув рукою, подаючи жест, щоб підлеглий пішов за ним.

— Рей, йди, — не озираючись, наказав Соло, і той, не маючи вибору, рушив за ним.

        Двері першої кімнати відчинилися, але всередині було порожньо. У другій теж не було нікого. В третій він натрапив на сцену, що йому зовсім не сподобалась. Худий чоловік сидів на дивані, а поряд з ним знаходилась жінка, яка виглядала так, ніби її щойно витягли з дешевих барів і забули помити. Її вигляд був настільки жахливий, що навіть для такого місця це було занадто. Соло скривився, але лише на мить — він вже звик до жахливих картин цього світу. Проте цю нестерпну гидоту він не бажав терпіти.

— Викинь їх звідси, — наказав він, не піднімаючи голосу, але слова прозвучали так, ніби вони не терплять заперечень.

          Чоловік і жінка, які, ймовірно, думали, що отримають інше задоволення, ледь не впали з переляку. Їхні обличчя миттєво змінили вирази — від неохайних спроб зберегти видимість впевненості до справжньої паніки. Чоловік швидко схопив свої речі, ніби намагаючись зрозуміти, що трапилось. Рей, не став навіть очікувати наказів і швидко вигнав їх із кімнати, спустивши до самого низу сходами. Коли ті опинились на вулиці, Соло побачив, як Рей викинув їхній одяг просто на тротуар.

— Ну і мерзота… — пробурмотів Соло, відчуваючи огиду від всього, що тільки що побачив.

— Рей, руки вимий, — додав він, не дивлячись на підлеглого, і направився до сходів, готовий рухатись далі.

            Обійшовши ще три останні кімнати, окрім використаних презервативів і пакетиків з наркотиками, більше нічого не виявили. Купа сміття, нічого корисного.

Соло і Рей спустились назад до барної стійки. Бар був зовсім порожній. Всі, хто тут був, втекли ще тоді, коли Рей грубо викинув двох невдах. Бармен, як завжди, стояв і натирав до скрипу стакани. Соло сів напроти нього.

— Тут є якийсь адміністратор, чи тимчасовий виконавчий директор? — запитав Соло, не зводячи погляду з чоловіка.

Бармен, не відриваючись від своєї роботи, відповів сухо:

— З першого вашого візиту директор, коли дізнався, що чиновник мертвий, вигріб все, що було, і зник.

— Значить, працюєте на останні копійки, — саркастично зауважив Соло.

— Типу того, — відповів бармен, нарешті зупиняючи свою роботу. — Як треба, я плачу за світло.

— Чому не втік, як твої друзі — щури? — різко спитав Соло.

Бармен знизав плечима.

— Не має сенсу, тільки якщо ви не попросите.

Соло насупився, його очі стали різкими, а голос — холодним:

— Пів години тому ти не смів навіть дивитися мені в очі, а зараз сміливо говориш.

Бармен змовчав, але в очах пробігла тінь чогось незрозумілого. Соло продовжив, не відводячи погляду:

— Ніхто не любить щурів і боягузів.

Він нахилився вперед, витягнувши шию і дивлячись на бармена з викликом. Той, відчувши тиск, не зміг втримати погляду і поспішно відвернувся.

Соло різко розвернувся до Рея:

— Скликай всіх. Хочу зібрати їх тут і поговорити.

Рей кивнув. Соло залишився сидіти, а бармен почав знову мити стакани, але в його рухах вже було видно нервовість.