Соло спустився по старих, скрипучих сходах бару, і його погляд зупинився на новопідлеглих. Вони стояли, мовчки дивлячись на нього, чекаючи на вказівки. Соло махнув рукою, вказуючи на стільці навколо столу.

— Сідайте, — коротко сказав він, сідаючи на стілець, ніби оглядаючи своїх людей. — Хочу обговорити з вами напад на Стіка.

Ті одразу сіли, уважно слухаючи його слова. Соло продовжував пояснювати свої припущення, деталі нападу і можливі зв'язки, які могли б привести до винних. Не встиг він отримати нове призначення, як з’явилася перша справа, і не абияка. Це було щось більше, ніж просто напад. Це був виклик.

Справа стосувалася не лише Стіка — вона стосувалася його авторитету. І він не міг цього спустити, не міг закрити на це очі. Хтось вважав, що може діяти безкарно на вже, його власній території.

Він говорив спокійно, рівним голосом, але в глибині грудей щось настирливо гуділо. Соло ніколи не дозволяв собі відкрито проявляти хвилювання. Але зараз, поки його підлеглі мовчки слухали, він відчував, як у ньому наростає бажання діяти.

     Обговоривши всі деталі, які хвилювали Соло, він піднявся з місця, поправив свій одяг. Наказав іншим, що вони повинні робити. Хтось мав перевірити камери, хтось опитати свідків, якщо вони були. Але при цьому не викликати підозри. Нехай вони себе поводять, легко і не влаштовують ніяких стичок. Соло хотів, щоб всі залишалось в такому ж спокійному стані, як до цього.  

         Надворі стояла ясна, тепла погода. Сонце ліниво зависло над містом, його проміння відбивалося у скляних фасадах будівель, малюючи на асфальті тонкі, тремтливі відблиски. Повітря було наповнене  спокоєм: легкий вітерець ворушив листя на деревах, машини проїжджали мимо, а десь у далечині лунав приглушений сміх. Здавалося, що місто жило своїм звичайним життям, у якому не було місця ні війнам, ні змовам, ні небезпеці.

         Еван зайшов у закусочну, і його відразу обгорнула хвиля приємного аромату спецій. Повітря було насичене запахами смаженого м’яса, пряних трав і свіжої випічки. Він кивнув жінці, яка приймала замовлення у відвідувачів, і, не забарившись, направився до приміщення з надписом "Тільки для працівників".

Кімната була невеликого розміру, з кількома металевими шафами, які виблискували в світлі ламп. Одна лавка була притулена до стіни, і все виглядало досить просто — аскетичне, без жодного вікна. Еван підійшов до шафи і тільки почав відкривати її дверцята, коли почув голос жінки:

— Все ж таки вирішив тут працювати? — запитала вона, з’явившись на порозі, обпершись об одвірки з легкою посмішкою.

Еван обернувся і, не ховаючи своєї рішучості, відповів:

— Самі сказали, що можу прийти і підзаробити.

— Можеш попрацювати на доставці. Тут я і сама впораюсь, — відповіла вона, стримано оглядаючи його.

— Я знаю, що ви впораєтесь. Але хочу бути впевнений, — сказав він, дивлячись їй в очі.

Жінка на мить замовкла, її погляд став важким і задумливим. Знову перед її очима постала картина того вечора.

Тоді, у вечірній час, коли світло від ліхтарів вже мляво пульсувало на вулиці, вона збиралась закривати свою закусочну. Людей майже не було, і вона вже почала думати, що цей день можна вважати закінченим. Але саме в цей момент підійшов молодий хлопець. Він запитав, чи не шукає вона працівника, і так зав’язалась розмова. Вона запросила його всередину, і через хвилину на неї напали.

— Я була вже не молода, — м’яко сказала вона, згадуючи той момент. — Людей навколо майже не було. Якщо хтось і бачив, їм було все одно. Мабуть, саме тоді я зрозуміла, як важливо, аби хтось звернув увагу...

Вона зробила паузу, а Еван стояв тихо, уважно слухаючи. Її слова, хоч і не виказували жодних емоцій, все одно проникали до нього.

— І саме тоді ти з’явився, — продовжила вона, і в її голосі знову прозвучала подяка. — Я бачила тебе через вікно. Ти побачив, як той чоловік лупцює мене, і не залишився байдужим. Ти захистив мене...

Еван на мить згадує ту сцену, коли через панорамне вікно побачив, як невідомий чоловік б’є жінку, вже повалену на підлогу. Він не замислюючись вбіг у закусочну і миттєво кинувся на допомогу. Всі його дії були інстинктивними, без жодних сумнівів, як завжди.

— Я просто не зміг пройти мимо, — тихо сказав він, дивлячись в її очі.

Жінка кивнула, ніби розуміючи його.

 — Якщо хочеш підзаробити — працюй на доставці, я тобі не заважаю.

Еван зробив глибокий вдих і, злегка киваючи, вирушив щоб розпочати роботу.

Закінчивши зміну, Еван вийшов на вулицю, щоб випити кави і перевести подих. Але втомлювали його не довгі години праці, а думки про те, що чекає попереду.

Він усівся на якусь коробку біля закусочної. Навколо все здавалося легким, майже безтурботним, та повітря мало якусь насторожену напругу. Еван вдивлявся в оточення, ніби намагався оцінити ситуацію.

Його завжди дивувало, як одне й те саме повітря може відчуватися по-різному. Центральний район — місце перемоги та дисципліни, де порядок здається незламним. А тут... Денна ширма ховає під собою справжню потвору, що тільки й чекає, аби витрясти з тебе всю душу.

Погода підлаштовувалась під вечірній стан міста, і невдовзі почалася злива. Вулиці заливало безперервним дощем, а туманна димка не давала машинам нормально рухатися нічною трасою.

Еван йшов уздовж узбіччя, до нитки промоклий. Телефон у його кишені безперестанку дзвонив — хтось відчайдушно намагався з ним поговорити.

Зрештою, він знайшов невелике укриття біля квіткового магазину і, притулившись до холодної стіни, нарешті відповів.

Розмова вийшла короткою — через негоду йому було незручно говорити. Але той, хто був на іншому кінці, мав для нього значення. Голос Евана пом’якшав, у ньому з’явилася ледве вловима ніжність.

Еван зайшов до кав'ярні, стряхуючи з плечей залишки дощу, що ще не вщух повністю. За вікнами, ніби в кіно, вода стікала по склу, розмиваючи нічні вогні міста. Всередині було тепло, пахло кавою й свіжою випічкою. Він обрав столик у кутку, подалі від сторонніх очей, і мовчки опустився на стілець. Додому йому зовсім не хотілося. 

Телефон знову продзвенів. Еван швидко витягнув його з кишені й кинув погляд на екран. Вираз його обличчя різко змінився — напруження в очах, стиснута щелепа. Це був не той, хто телефонував раніше. Він відповів, голос його став холодним, відстороненим. Жодної емоції, лише короткі, чіткі відповіді на кожне запитання. Зрештою, він просто поклав слухавку, не сказавши нічого зайвого, й довго дивився у чашку кави, що давно охолола.

Наступний день зустрів його сонцем, світлом і несподіваним теплом. Небо було чистим, неначе нічної зливи й не було. Еван з самого ранку вирушив на роботу — буденність заспокоювала. Але, коли двері кав’ярні відчинились і на порозі з’явився новий відвідувач, він завмер. Цього гостя він точно не очікував побачити.