Соло сидів за столиком у барі, тримаючи в руках келих. Навколо шуміли відвідувачі, хтось голосно сміявся, хтось сперечався. Він миттю глянув на годинник - минуло вже достатньо часу. 

Двері відчинились, і до залу увійшов Еван. Він озирнувся, швидко знайшов поглядом Соло, і не поспішаючи, подався до нього.

- ти ж сам мене покликав - сказав Еван, сідаючи навпроти. - А потім пішов. Як, на твою думку, я мав здогадатися, де ти?

Соло ліниво підняв очі і посміхнувся:

- ну, ти мене знайшов.

Еван скептично прижмурився. 

- тобі просто пощастило, що тут лише один бар.

Соло трохи схилив голову, наче роздумуючи.

- можливо я хотів дати тобі шанс. Якби ти не захотів, то не прийшов би. Але ти прийшов.

Еван пирхнув:

- ага, майже під загрозою. 

Соло підняв брову, нахиляючись трохи ближче.

- щось мені не віриться, що ти злякався.

Еван посміхнувся, дивлячись йому прямо в очі.

- вірно підмітив.

Соло посміхається краєм губ, роблячи ковток із келиха. 

- ти дуже добре бився, це мені сподобалось. 

Еван хмикнув, спираючись ліктем на стіл:

- я любитель.

Соло тихо засміявся:

- любитель ? А ти смішний. Може хтось інший і повірить.

Еван ліниво обвів його поглядом, начебто оцінюючи.

- а ти сам хто ? Аматор ?

Соло трохи схилив голову, усмішка на його обличчі стала ширшою. 

- а ти хочеш перевірити ? 

Еван вдав, що роздумую, потім посміхнувся:

- може, та не сьогодні. 

Соло відкинувся на спинку стільця, не зводячи з нього погляду. 

- знаєш Еване... мені подобається розгадувати загадки.

- і що, я загадка ?

- поки що так. Але мені подобається розгадувати лише ті, які того варті.

Еван трохи прижмурився, а потім усміхнувся:

- сподіваюсь, не розчарую тебе. 

- подивимось. 

Еван глянув на годинник:

- думаю, мені час.

Він вже збирався йти, коли Соло, не змінюючи виразу обличчя, простягнув йому маленький клаптик паперу.

- мій номер.

Еван мовчки взяв його, не задаючи зайвих питань. Жодної подяки, жодного коментаря. Лише коротка пауза, коли його пальці торкнулися папірця, і він, не вагаючись, прибрав його в кишеню.

Не прощаючись, він просто розвернувся і пішов.

Соло проводив його поглядом.

          Як тільки Еван вийшов із бару, з темного кута вийшов молодий хлопець. Його юне обличчя ще зберігало дитячі риси, але очі видавали в ньому дорослість, навіть жорсткість. Погляд був уважний, холодний.

- Соло, навіщо ти його запросив? — голос хлопця звучав різко. — Він мені не подобається.

- прослідкуй за ним, і без зайвих питань. - сухо відповів Соло

Він потер руки, ніби намагався зігрітися, хоча вечір був не таким уже й холодним. Хлопчина трохи нахилився вперед, ніби хотів щось сказати, але передумав. Лише пробурмотів щось нерозбірливе, а потім швидко рушив слідом за Еваном, зберігаючи дистанцію.

На вулиці дув приємний вечірній вітер. Місто загравало вогнями, проте були місця, де панувала тінь. Саме такі хлопець і обирав для спостереження.

Пройшовши значну відстань, Еван зайшов до нічного супермаркету. Його переслідувач не заходив слідом, а лишився неподалік, роблячи вигляд, що розглядає вітрину невеликого кіоску з вуличною їжею. Він кинув погляд на супермаркет, потім швидко зробив замовлення:

- один сендвіч. І швидше, будь ласка.

Йому не хотілося затримуватись. Еван міг вийти будь-якої хвилини, а непоміченим залишатися ставало все важче.

Минуло п’ять хвилин. Чужий голос зненацька змусив його здригнутися:

- хлопче, панікувати не варто.

Він ледь встиг повернути голову, як відчув різкий удар. Щось металеве боляче врізалося в скроню. Свідомість відразу потьмяніла, ноги підкосилися, і він впав, поринаючи в темряву.

         Жваві розмови, навколо було багато людей, дехто з них носив лікарняні халати. Перше, що побачив Стік, коли відкрив очі, — це білі стіни лікарняної палати.

Голова пульсувала, тупий біль скував руки. Він відчував себе розбитим, але, принаймні, повністю прийшов до тями.

Стік повільно піднявся, примружив очі, намагаючись зорієнтуватися.

- Що?.. Що сталося? Як я тут опинився?..

- не знаю, куди ти вліз, але, судячи з твоїх недругів, міг би зараз валятися не тут, — прозвучав знайомий голос.

Стік виглядав розгубленим. Його переслідувач, той самий, за ким він стежив, тепер виявився його рятівником.

- а раптом це ти зробив?

- звісно. Напав на тебе, а потім вирішив відвести в лікарню. Геніально, — сухо кинув Еван.

- замовкни.

- Краще скажи, чому ти слідкував за мною. Думаєш, я не помітив? Слухай, якщо тебе підіслала та жінка, то спроба невдала.

Еван піднявся з крісла, поправив куртку і вже, повертаючись до виходу, кинув останню фразу через плече:

- я пішов.

- яка ще жінка?.. Де мій телефон? — пробурмотів Стік. - потрібно набрати Соло.

Еван різко зупинився. Його думки завмерли.

Він сказав "Соло"… Ось воно. Отже, цей малий працює на нього? Значить, він стежив за наказом Соло.

Еван повільно розвернувся назад.

- добре. Почекаю тут, поки твій друг не з’явиться. Мало що… раптом ті бандити повернуться.

Стік скривився, наче з’їв цілий лимон.

- теж мені, супермен…

Еван криво посміхнувся, ледве помітно, тільки краєм губ.

Стік залишився в лікарні під наглядом. Лікарі сказали, що йому потрібен ще день для відновлення -  удар по голові хоч і не був критичним, але його стан не дозволяв одразу вставати і йти. Ніхто поки не прийшов його забрати, та він і не поспішав.

Він завжди крутився біля Соло, майже як тінь. Молодший, менш досвідчений, але вірний. Його рідко сприймали серйозно, та всі знали, що якщо Стік поруч, значить, десь неподалік і Соло.

      А тим часом на вулиці вже розвиднялося, і новий день готував нову зустріч.