Еван пильно дивився на нього. Погляд наче пронизував, вивчав. Та вже за хвилину його очі втратили фокус, ніби перед ним стояла зовсім інша людина. Вираз обличчя змінився — з'явилася неочікувана тривога. Контроль вислизав крізь пальці, і Еван це відчув.

З-за прилавка визирнула господарка з доброзичливими очима. Побачивши знайоме обличчя, вона розквітла усмішкою.

— Ооо, любий, давненько я тебе не бачила! Заходь, — промовила вона тепло, ніби зустріла рідного племінника.

Соло виглядав зовсім не так, як завжди. Наче звичайний хлопець, що завітав до знайомої тітоньки. Жодної самовпевненості, жодної звичної холодності. Просто тиха усмішка і трохи зніяковілий погляд.

Еван, залишившись посеред закусочної, спостерігав за сценою. Його внутрішній компас збився — вперше він бачив Соло таким. І коли жіночка рушила вперед, щоби привітатися, Еван раптом інстинктивно ступив уперед і став між нею та Соло, майже закриваючи його собою.

Жінка зупинилась, трохи здивована.

— Еване, що ти робиш? — запитала вона, намагаючись зрозуміти.

— Ви його знаєте? — тихо промовив хлопець, не зводячи з Соло очей.

— Так, звісно знаю, — відповіла господарка, з легкою усмішкою.

          Еван швидко озирнувся. Він був певен, що зараз побачить ту самовдоволену, знущальну посмішку. Це точно пастка. Один із його "псів" знову тримав його під прицілом. Але ні.

Соло просто сидів. І слухав. Господарка вже підсіла до нього, щось жваво розповідала, пропонуючи, що смачненького може сьогодні приготувати.

Еван упізнав цей погляд. Той самий, який не раз ловив на собі. Отже, вона довіряє йому.

Коли жінка відійшла, Еван повільно підійшов до столика. Сів напроти, з таким виразом обличчя, ніби перед ним сусід, що завітав без запрошення.

— Невже ти тут випадково? Чи, може, навмисно прийшов нагадати про ту... зустріч? — його голос звучав сухо, з прихованою підозрою.

— Про що ти, Еване? — Соло виглядав щиро здивованим. — Я просто зайшов перекусити…

— Щось мені в це важко віриться.

— Не віриш — твоє право. Але тоді скажи, що робиш тут ти? Я раніше тебе тут не бачив.

— Працюю, — коротко кинув Еван. — Смачного.

         Еван одразу піднявся і відійшов від столика. Він завжди контролював свої емоції, але ситуація була неоднозначною. Він розумів, що має зберегти ще хиткий баланс у своїй грі перед Соло. Навіть стосунки з господинею закусочної не повинні були вплинути на його холодну позицію.

Краєм ока глянув на Соло — той зовсім не звертав на нього уваги.

“Хм... Невже він дійсно випадково тут опинився і не знав, що я тут працюю?”

Еван трохи насупився. Подивився на господиню, потім знову на Соло. У його голові почали роїтись підозри.

“Я маю переконатися у всьому.”

Тим часом Соло спокійно їв. Він зробив кілька ложок давно знайомої, смачної їжі. Приємно іноді залишити справи за дверима й просто насолодитися смаком. Але ця мить тривала недовго. Пролунав дзвінок, і Соло відразу потягнувся до телефона.

Еван стояв у залі — не бажав випускати хлопця з поля зору. Все здавалося підозрілим.

Як тільки Соло почув голос на іншому кінці, вираз його обличчя змінився. Ще мить тому він був розслаблений, а вже наступної — став зосередженим, стривоженим. Щось сталося. Він підвівся, витягнув з гаманця кілька купюр, обережно поклав їх на стіл і, не промовивши ні слова, рушив до виходу.

— Навіть не закінчивши обід, знову кудись побіг... — пробурмотіла тітка, протираючи прилавок.

Еван затримав подих, схопив куртку і швидко вибіг слідом.

— Маю справи, скоро повернусь! — кинув він через плече.

Тітка тільки встигла відкрити рота, аби щось сказати, але хлопця вже й слід прохолов.

Соло йшов швидким кроком, стискаючи телефон у кулаці. Почувши позаду тупіт, різко обернувся. Перед ним стояв трохи розгублений Еван.

— Я зараз не маю на це часу, — відрубав Соло і хотів рушити далі, але Еван зробив крок уперед.

— Я...

Він дивився просто у вічі, та не знав, що сказати.

“І що я маю тобі сказати, чорт забирай? Потрібно щось негайно придумати!”

— Ну... — квапливо мовив Соло.

Та раптом пролунав дивний скрегіт з верхньої частини будівлі. Дорога була зачинена для проходу — вона давно вважалася небезпечною. І справді: бетонні уламки, не надто великі, але достатні, щоб убити, почали обсипатися вниз.

Соло був настільки заглиблений у думки, що не помітив небезпеки. Еван, не вагаючись, схопив його і притис до себе. Вони похитнулися і впали — Соло зверху, Еван внизу.

Обвал пройшовся саме по тій частині, де щойно мав іти Соло.

Лежачи на спині, Еван відчув полегшення. Незважаючи на біль у спині й попереку, він видихнув. Він врятував Соло.

“Тепер він у мене в боргу.”

Еван тримав Соло так міцно, що той буквально втиснувся йому в груди. Соло ж, на відміну від рятівника, приземлився вдало. Підвівся, побачив, наскільки близько його обличчя було до обличчя Евана — ледь самовдоволена посмішка ковзнула по його губах. Він швидко встав і простягнув руку рятівнику. Еван прийняв її без вагань.

Вони швидко привели себе до ладу.

Віддихавшись, Соло швидко окинув поглядом місце події — шматки бетону, пил, зруйнована ділянка дороги. Потім знову глянув на Евана. Люди почали сходитися, хтось із перехожих вигукнув:

— Ой лишенько, добре, що ніхто не постраждав!

Але Соло не збирався залишатися серед натовпу. Він зробив крок назад, готовий іти.

— Отже, ти мене врятував… Не ображайся, якщо подякую пізніше.

Він знову повернувся, але Еван швидко схопив його за руку, злегка впершись у плече.

             Еван швидко зорієнтувався. Ситуація з обвалом, хоч і небезпечна, стала тільки йому на руку. Він щойно врятував життя Соло — отже, тепер мав повне право претендувати на щось більше, ніж просто спостерігач. У його голові вже визрів план: поки Соло змушений його терпіти, він має використати кожну хвилину. Статус "рятівника" відкривав нові двері. Йому потрібно було потрапити глибше, ніж дозволяли попередні розмови. І зараз був ідеальний момент.

– Я піду з тобою, – кинув він, вчепившись у Соло.

— Що? — Соло здивовано зупинився. — Ти взагалі знаєш, куди я йду?..

— Поняття не маю, — вкинув Еван. — Але після такого ти принаймні мені щось винен.

Не чекаючи відповіді, Еван рушив. Соло на мить завмер, злегка зітхнув і промовив сам до себе:

— Ну то ходімо… 

Соло зупинився. В його очах ще була нерішучість, але в наступну мить він зробив те, чого сам від себе не очікував.

Він наблизився майже впритул, і різко ткнув пальцем хлопцеві в груди:

— Якщо підеш зараз — назад дороги вже не буде.

Еван не відступив. Його голос прозвучав впевнено, майже виклично:

— А хто сказав, що я взагалі планував повертатись?

Соло примружив очі, оцінюючи. Потім тихо кинув, з іронічною посмішкою:

— Ти не розумієш, у що вплутуєшся, хлопчику.

           Хлопці наближалися до бару. Сонце ще висіло в небі. Перед входом — Рей і двоє хлопців. Хтось сидів на ящику, хтось курив, усі напружено чекали.

Рей відкинув недопалок і підвів голову.

— О, Соло. Нарешті.

Він нічого не сказав. Просто пройшов повз, легким рухом штовхнув двері бару й кинув:

— Заходьте

Рей глянув убік.

— Задній двір. Там, де контейнери. - вказав поглядом.

Соло коротко кивнув.

— Ходімо.

Він пішов першим, Рей поруч. Еван рушив слідом, але не встиг зробити й двох кроків — один з хлопців поклав йому руку на плече.

— Ти залишаєшся.

Еван вже відкрив рота, щоб щось сказати, але не встиг. Рука того чоловіка раптово злетіла — Соло різким рухом збив її, навіть не зупиняючись.

— Він йде також, — сказав холодно, навіть не дивлячись.

Задній двір був у тіні, прохолодний, але з глухим затхлим запахом. Тиша стояла незвична — навіть чайки замовкли. За сміттєвими баками — троє тіл. Без руху, в тінях.

Соло зупинився й мовчки дивився кілька секунд. Потім перевів погляд на Рея.

— Вони наші?

Рей не відповів одразу. Тільки закурив нову сигарету й нарешті сказав:

— Ні.

Соло зціпив щелепу. 

             Еван протиснувся крізь хлопців. Вони мовчки відступили, хоча погляди залишалися недовірливими. Та хлопця це, здається, не хвилювало. Він опустився навпочіпки поруч із тілами. Через спеку в повітрі ледь вловимий запах смерті вже починав застрягати в носі.

— Крові поруч немає, — озвався він, уважно вдивляючись у землю. — Значить, вбили не тут. Тіла не заховали, не викинули. Їх поклали. А саме сюди — де їх знайдуть. Тобто... хотіли щось сказати.

"Одяг, маски... так, ті ж самі, що напали на Стіка. Зрозуміло, чому Соло так просто взяв мене з собою. Хотів, щоб я їх впізнав."

— Ти робиш висновки, як справжній детектив, — пробурмотів один із хлопців.

— Не треба бути детективом, щоб бачити очевидне, — відказав Еван, не відводячи погляду від тіл.

Соло зробив кілька кроків уперед, його погляд був зосереджений і холодний.

— Це ті самі, що напали на Стіка? — запитав. У голосі не було сумнівів — лише очікування точної відповіді.

— Не можу сказати на сто відсотків. Але одяг, маски — ті ж самі.

Рей пирхнув і загасив сигарету об контейнер.

— Тільки не кажи, що це ти один трощив трьох бугаїв. — Він підкреслено глянув на широкі плечі одного з трупів.

Соло різко схопився за голову, ніби на мить хотів вирвати із себе все, що накопичилось. Потім з усього розмаху буцнув найближчу коробку — та з гуркотом вдарилась об бак, залізяччя всередині задеренчало.

— Три трупи! Просто під носом! — рикнув він.

Напруга зависла в повітрі, мов задушливий дим. Ніхто не ворушився. Один з хлопців ковтнув повітря, але нічого не сказав.

Соло стояв мов укопаний, дихав глибоко, крізь ніздрі. Затиснув щелепу, стис кулак.

— Дзвони в поліцію, — кинув. — Але тільки на нашу дільницю. Зрозумів? Ніяких центральних. Скажеш — тіла знайшли випадково. Жодного зайвого слова. Хай зроблять вигляд, що то просто галіма бійка, з жертвами. Все.

Хтось мовчки дістав телефон. Решта — стояли, як статуї. Еван, що присів біля тіл, лиш краєм ока відзначив сказане, не подаючи жодної емоції. Він навіть не здивувався. Просто встав, й відступив на кілька кроків.

Соло наказав чекати на поліцію, а сам забрав Евана і пішов.