ДОРОЖНЄ
Андрій Лаврик
Кров стучить десь у районі скронь, Коли чотири доби в дорозі. Далі – вокзал, споконвічна хтонь, Осінь тримає поля в облозі. Голі гектари без жодних хат, Вітер у кеглі грає листвою. Сусід по купе – той іще кат – Душевні ляси точить зі мною. Їв би курку, й лягав вже спати, Та тягне все мені розповІсти: Про те, як кум його втрапив за ґрати, Які племінники егоїсти. Лізе до мене через ввесь стіл Із наполегливістю бульдога: «Что читаешь? Кант Иммануил? Какой-то еврей? Что-то про Бога?» Ні, кажу. Скоріше про людей. Що чистий розум несе нам смуток. «Ты, эт самое, выпей, Андрей, А книги – это для самокруток.» Зірки по небу креслять мапу. Стомився приятель мій бухати. Заснув. І від гучного храпу Не спить вагон, та йому начхати.
2023-02-08 20:44:46
1
0
Інші вірші поета
КАФКИАНСКОЕ Дрожь холодного света луны Ты – одна из тех самых рифм ДЕНЬ ПОГАС
Інші поети
Hell_ga
@Hell_ga
Схожі вірші
Всі
Question 1?/Вопрос 1?
shadowlinxxx morgan
The girl that questions everything,is a girl that needs many answers.She wanders the earth trying to find the person that can answer her many queries.Everthing she writes has a hidden question that makes her heart ache and her head hurt.She spends days writing sad story's that she forgets her sad life.Shes in a painful story that never ends,she's in a story that writes itself.The pages in the book were filled ever so easy,because her heart wrote it for her.She spent her life being afraid,that's what made it so boring.Finding her passion was easy,but fulfilling it was the hardest part of all.Her writing may be boring and sad,but it's what keeps her sane. "She had all the questions in the word,and he had all the answers." Lillian xx
45
8
4245
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
12012