ДОРОЖНЄ
Андрій Лаврик
Кров стучить десь у районі скронь, Коли чотири доби в дорозі. Далі – вокзал, споконвічна хтонь, Осінь тримає поля в облозі. Голі гектари без жодних хат, Вітер у кеглі грає листвою. Сусід по купе – той іще кат – Душевні ляси точить зі мною. Їв би курку, й лягав вже спати, Та тягне все мені розповІсти: Про те, як кум його втрапив за ґрати, Які племінники егоїсти. Лізе до мене через ввесь стіл Із наполегливістю бульдога: «Что читаешь? Кант Иммануил? Какой-то еврей? Что-то про Бога?» Ні, кажу. Скоріше про людей. Що чистий розум несе нам смуток. «Ты, эт самое, выпей, Андрей, А книги – это для самокруток.» Зірки по небу креслять мапу. Стомився приятель мій бухати. Заснув. І від гучного храпу Не спить вагон, та йому начхати.
2023-02-08 20:44:46
1
0
Інші вірші поета
К чему скрывать любовь за пылью слов? Люди молятся утром на Солнца восход Як ти це робиш? ПАЛОМНИК
Інші поети
Nala
@anuton
Схожі вірші
Всі
La lune
Nadine Tikhonovitch
Quand les rues de la ville sont plus sombres, Quand la moitié de la planète dort, Quand les étoiles de rêve tombent, La lune me brille, la lune d'or. Je peux la regarder la nuit Et j'écris mes poèmes bizarres, Peut-être je suis folle ou stupide, Mais la lune me donne de l'espoir. Elle est froide, comme l'hiver, Elle est pâle, comme malade, Je peux là regarder les rivières Et parfois je vois les cascades. Elle est mystérieuse, magnifique, Satellite sombre de notre planète, Séduisante, heady et magique, L'ami fidèle pour tous les poètes. La lune, pourquoi tu es triste? La lune, je ne vois pas ton sourire, Dis moi ce qui te rend attriste, Dis moi ce qui te fais souffrir! La lune, tu es loin de moi, Il y a des kilomètres entre nous, Je rêve de toi de matin à soir, Je rêve et j'écris sur l'amour. Et je danse dans ta lumière, Mes idées sont tristes et drôles, J'aime tes yeux tendres, lunaires, Ils me disent que je suis folle. Mais, ma lune, tu es mon rêve, Tu es mon inspiration, ma lune, Mon souffle, tu m'aimes, j'espère, Parce que tu es mon amour!
49
14
1477
Все й одразу
Ай
Ти завжди хотів все й одразу. Жага зрушити гори з місця, не торкаючись навіть каменя. Писав про світло в своїй душі, але від тебе ні променя. Тобі моря по коліно, це звісно, але ти навіть не увійшов у воду. Ти з тих, хто забув про природу слова. Раніше вірші — це була мова любові, а ти радієш кожній римі, бо знаєш, що вони випадкові. Повторюєш, як мантру що прагнеш визнання та безперечної слави. Не занадто великі бажання, навіть без крихти таланту? Ти можеш римувати, але в тебе не має душі: Твої очі порожні, як і твої вірші.
84
2
4817