Скорый поезд

Андрій Лаврик

Скорый поезд Карловы Вары-Пльзень-Брно-Прага. У тебя пересадка на Нюрнберг. Потом - Милан. Наша любовь – географическая сага. Винегрет из городов, отелей, границ и стран. Нам в школе Земля казалась огромной. Это Был жутчайший, заезженный, глупый стереотип. Оказалось, что на деле наша планета Микроскопична, как песчинка в пустыне Намиб. Есть величины громадней. Ты вглубь посмотри. Вот тебе вход в знаменитый мистический астрал. У любого собственный микрокосмос внутри: У одних Вселенная, у других – душный подвал. По личным тем мирам туристы ходят сворой. Мимо наших Колизеев, баров, морей и скал. У тебя в душе есть улица, на которой Никто, кроме меня, ещё никогда не бывал.

2023-02-08 18:53:23

Інші вірші поета

Ты снишься мне с младенцем на руках СЕЯТЕЛИ ВЕТРА Есть руки конкретно для вил ШКЕРЕБЕРТЬ

Інші поети

KAYSEE

@kaysee_55

Юрий Voituk

@yura2016_voituk

Надин

@mindmap

Схожі вірші

Всі

Я граю лише уві снах...

Nadine Tikhonovitch

Я граю лише уві снах, Гітару, мов тебе, обіймаю, І пісня стара на вустах, Що в серці болем лунає. Я граю лише уві снах, Мелодію, давно що забута, І печаль в блакитних очах — Мій жах і муза, мій смуток. Я граю лише для тебе, Хоч знаю, що плід ти уяви, І біль губить нестерпний — Я гину, а пісня лунає... Я граю мелодію ніжну Та бігти хочеться геть, Як чую солодку я пісню: Вона нагадає про смерть... Бо вона серце зворушить І змусить згадати тебе, Ну нащо грати я мушу І палати мертвим вогнем? Поховавши, я присяглася, Що забута гітара — ось так, Бо пісня для тебе лилася... Я граю лише уві снах...

131

4844

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

11405