ТИХО НАВШПИНЬКАХ
Андрій Лаврик
Тихо навшпиньках день залишає нас. Вечір навпомацки мляво кульгає містом. Крапля за краплею в вічність спливає час. Що нам лишається? Кілька банальних істин. В небі за вікнами клекіт пташиних зграй. Світло ліхтарне змушує мружити очі. Місяць на небі – наче останній джедай – Охороняє спокій прийдешньої ночі. Сни закликаю для забуття, чи то пак Щоб мати наснагу зранку до кращих звершень. ПалкИм мерехтінням зорі сьогодні так Схожі на сяйво очей, що закохані вперше. Фрейд би у цьому побачив якийсь підтекст, На полотно переніс би красу Клод Моне. Я ж перетворюю простір і час у текст. Все ж бо минає. Й життя – як ця ніч – мине.
2023-02-08 18:15:02
2
0
Інші вірші поета
ЕСЛИ КТО-ТО ТВЕРДИТ Первопричины и первоистоки Мы упрямо становимся теми, кого боимся ПО ЕЁ КНИЖНОЙ ПОЛКЕ
Інші поети
Vitalina Shepel
@Vitalina_kiss
Ann Hensel
@d0ntvv0rry
Схожі вірші
Всі
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
12541
Все й одразу
Ай
Ти завжди хотів все й одразу. Жага зрушити гори з місця, не торкаючись навіть каменя. Писав про світло в своїй душі, але від тебе ні променя. Тобі моря по коліно, це звісно, але ти навіть не увійшов у воду. Ти з тих, хто забув про природу слова. Раніше вірші — це була мова любові, а ти радієш кожній римі, бо знаєш, що вони випадкові. Повторюєш, як мантру що прагнеш визнання та безперечної слави. Не занадто великі бажання, навіть без крихти таланту? Ти можеш римувати, але в тебе не має душі: Твої очі порожні, як і твої вірші.
84
2
4928