ВИБАЧ, МИЛА
Андрій Лаврик
Втекти би нам на безлюдний острів, Й сховатись там - мов дитя в утробі. Від цих істот, що схожі на монстрів, Хоча й живуть у людській подобі. Від злоби, заздрощів та блюзнірства Осіб – слизьких – як зміїна шкіра. Та від брехливого лицемірства, Де в кожній посмішці – вишкір звіра. Куди нам йти? Скільки пролетіти Миль, кілометрів, парсеків, ярдів. Бо що я вмію? Лише любити Одну тебе із кількох мільярдів. Пробач, кохана, що в світі злому Подарувати не зміг я крила. Я повертаюсь, немов додому, До тебе завжди. Ти вибач, мила.
2023-02-03 08:23:20
1
0
Інші вірші поета
КАК ЭРНЕСТ И МАРЛЕН А НАША ДОЧЬ ОБЯЗАТЕЛЬНО ВЫРАСТЕТ ЛУЧШЕ НАС БЕССОННИЦА Кофе из «Старбакса» за 120 крон
Інші поети
Яна Войвич
@Yana_Voyvych
Схожі вірші
Всі
Why?
Лунная Лапа
I was alone. I am alone. I will be alone. But why People always lie? I can't hear it Every time! And then They try to come Back. And i Don't understand it. Why?
61
4
8994
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
12012