Світлана Гончарук робила домашнє завдання і намагалася не перевіряти через кожні півгодини свій мобільний телефон, хоча рука так і тягнулася до нього. Дівчина вирішила дати Андрію час і не нав’язуватися. Хоч у неї і не було старшого брата чи сестри, вона все рівно розуміла, що зараз її однокласнику непотрібні люди і він не хоче нікого бачити.

– Доню, чому ще не лягаєш спати? – стурбована мама зайшла в кімнату.

– Мамо, – тихо відповіла Світлана, відкладаючи ручку. – Та ось, домашку доробила і збиралася вже.

Мама підійшла ближче, помічаючи її трохи засмучений вигляд.

– Щось трапилося? Ти якась не така сьогодні.

Світлана зітхнула.

– Та ні, все гаразд. Просто… за Андрія переживаю.

– За Андрія? А що з ним? – мама сіла на край ліжка.

– Він брата втратив. У них в сім’ї горе.

– Ох, Світланко, серце моє, – мама миттєво змінила вираз обличчя, її погляд сповнився співчуттям. Вона обійняла доньку, пригорнувши її до себе. – Я навіть не знала… Це жахлива втрата.

Світлана притулилася до мами, відчуваючи її тепло і підтримку.

– Він не ходить в школу, не відповідає на повідомлення. Я випадково про це дізналася від однокласниць.

– Це дуже важко, Світланко, – зітхнула мама, міцніше обіймаючи доньку. – Коли в родині таке горе, людям часто потрібно побути наодинці зі своїм болем. Йому зараз, мабуть, дуже складно навіть думати про щось інше, не кажучи вже про школу чи спілкування.

– Але ж він зовсім один… – прошепотіла Світлана, відчуваючи, як у грудях стискається від жалю. – Його батьки, напевно, теж дуже засмучені…

– Звісно, рідні теж переживають страшний біль, – підтвердила мама. – Зараз уся їхня сім’я проходить через дуже важкий період. Їм потрібен час і спокій, щоб прийняти цю втрату.

Свєта кивнула, погоджуючись із матір’ю. Вона розуміла мудрість маминих слів. Іноді найкраща підтримка – це терпіння і повага до чужого горя.

– Добре, я вже буду іти спати, а ти не засиджуйся, – ласкаво промовила мама.

***

Богдана провели в останній шлях. Родичі та знайомі висловлювали співчуття, намагаючись підтримати батьків Андрія. Юнак стояв осторонь, стримуючи непрохані сльози. Не зважаючи на чвари, він все-таки сумував за Богданом, згадував їх дитинство, моменти, які вони розділили разом. Йому б хотілося прокинутися і зрозуміти, що це просто страшний сон.

Після похорону хлопець вирішив поїхати в те місце, де загинув його брат – на залізничну станцію. В душі було моторошно, але ноги самі вели його туди. Напевно, це душа Богдана кликала.

Він підійшов ближче до краю платформи і зазирнув униз, на гравій, що всипав колії. Уявив, як тут лежало тіло Богдана, бездиханне і холодне. Його знову охопила хвиля нудоти і безсилої люті. На кого злитися? На долю? На безглуздий випадок? На самого себе, за ті останні сварливі слова, які так і не були стерті примиренням?

Андрій сів на край платформи, опустивши голову на руки. Навколо не було ні душі. Лише він, залізничні колії, що сягали обрію, і важка тиша, наповнена болем і невідворотністю втрати. У багряному світлі призахідного сонця це місце здавалося якимось позачасовим, відірваним від реальності. І в цьому мовчанні Андрій нарешті відчув усю глибину свого горя, усвідомив остаточно, що Богдана більше немає, і ніяке диво не поверне його назад. Страшний сон став жорстокою реальністю.

– І ти тут, – раптово почувся голос Тані прямо над Андрієвим вухом.

Хлопець підвівся і не впізнав свою «подругу»: її обличчя було бліде та виснажене. В руці вона невеличкий букет польових квітів, які виглядала такими ж зів’ялими, як і вона сама.

– Похорон закінчився. Я хотів поглянути на це місце. Ніколи б не думав, що воно його забере, – гірко промовив хлопець.

– Я теж, – тихо відповіла Таня, її голос зривався. Вона обережно присіла навпочіпки і поклала свій букет поруч із коліями, ніби прощаючись. Квіти виглядали крихкими і беззахисними на тлі твердого металу.

Таня не приховувала свого розпачу і обережними рухами робила все, щоб не викликати у Андрія відразу чи злість до своєї персони.

– Я знаю, що я тобі огидна, що підвела тебе. Пробач, якщо колись зможеш.

Таня почала потихеньку відходити. Вона була впевнена, що більше не побачить Андрія в своєму житті, тому що саме вона пов’язана із загибеллю Богдана.

Юнак не намагався її втримати, про щось розпитати. Він розумів, що зараз не час виясняти стосунки, а потрібно віддати шану Богдану. Слова Тані болючою луною відбивалися в його свідомості, але поверх них наростала інша, більш глибока хвиля – усвідомлення остаточної втрати. Богдана більше немає. Ніколи. І ніякі розмови, ніякі з’ясування стосунків цього не змінять.

Андрій знову опустився на край платформи, дивлячись на темніючі колії. У призахідному світлі вони здавалися нескінченними, як і його горе. Він згадав обличчя брата – усміхнене, іноді задумливе, іноді бешкетне. Згадав їхні спільні мрії, їхні дитячі клятви, їхні перші перемоги і поразки. Усе це тепер стало минулим, спогадами, які з часом, можливо, потьмяніють, але ніколи не зникнуть повністю.

Він підняв погляд на зів’ялі польові квіти, залишені Танею біля колій. У їхній простоті та беззахисності він побачив відображення їхнього спільного болю. Вони обоє любили Богдана, кожен по-своєму. І тепер обоє залишилися з порожнечею в серці.