Андрій йшов знайомою стежкою до школи. Через тиждень після похорон брата, юнак вирішив, що пора повертатися до звичного рутинного життя. Андрій знав, що сьогодні він побачить Свєту і розповість їй все особисто, адже вона так переживала за нього всі ці дні, а він не виходив на зв'язок.

Вітер здіймав пожовтіле листя вгору. На вулиці стояв жовтень, сонце ледь пригрівало, огортаючи все навколо меланхолійною тишею. У повітрі відчувався терпкий запах опалого листя та перших осінніх дощів. Думки Андрія плуталися, він знову і знову подумки повертався до останніх днів брата, до болючої втрати, яка назавжди змінила його життя. Але водночас у його серці жевріла слабка надія на підтримку Свєти, на її розуміння та тепло, які були йому зараз так необхідні.

В класі було пусто, але чисто після вчорашнього прибирання. Андрій сів за парту і почав діставати зошити, підручники та інше шкільне приладдя. В клас почали заходити перші учні, співчутливо поглядаючи на Андрія. Нарешті хлопець побачив копну світлого волосся. Свєта підвела очі і зустрілася з ним поглядом. Юнак побачив сильний біль та неспокій.

Дівчина повільно підійшла до їх парти і тихо привіталася. Юнак відчув, що вона сильно переживає і намагається підібрати правильні слова:

– Андрію, як добре, що ти повернувся. Я можу тільки уявити, як ти жив всі ці дні. Я весь час думала про тебе, але не хотіла лізти тобі в душу.

– Я… я хотів тобі все розповісти, – нарешті вимовив юнак. – Про брата… про все.

– Я не наполягаю, тобі зараз болить, – м’яко сказала Свєта.

Пролунав шкільний дзвінок, сповіщаючи про початок уроку. До класу почали заходити інші учні, гамірно займаючи свої місця. Атмосфера стала менш напруженою, але між Андрієм та Свєтою все ще відчувалася невидима нитка співчуття та розуміння. Юнак вперше за довгий час відчув, що він не самотній у своєму горі. Поруч була людина, яка щиро його підтримувала, і це давало йому слабку, але таку важливу надію на майбутнє.

День проминув швидко. Уроки були цікаві та насичені. Юнак намагався все схоплювати на льоту, щоб на контрольній не налажати. Після останнього дзвінка Андрій вирішив прогулятися зі Свєтою по парку.

– Як ти тут була без мене? Ніхто не ображав? – поцікавився Андрій. Він ще пам’ятав ту неприємну історію з розбитими окулярами та відео.

– Ні, я більше не падала. Зараз ношу лінзи і відчуваю себе більш впевнено, – промовила Свєта.

– Ти – молодець, немає чого боятися цього світу. Як бачиш, я теж вирішив вийти у люди. Все ж таки це краще, ніж киснути вдома.

– Так, та і вдома все нагадує про рідну людину.

– Знаєш, ти перша кому я це скажу, але мої батьки вирішили продати квартиру і купити нову в іншому районі міста. Так що я не знаю, чи тут закінчу навчання, чи все-таки прийдеться перевестися до іншої школи, – сумно промовив Андрій.

– Це сумно, але я розумію твоїх батьків: стіни давлять, вони весь час згадують твого старшого брата.

– Так, для мами це нестерпно кожного разу проходити повз його кімнату і не плакати.

– Тоді, можливо, тобі буде краще в іншій школі, – задумливо промовила Свєта, дивлячись на кленове листя під ногами. – Нове місце, нові знайомства… Це може допомогти відволіктися.

– Можливо, ти й права, – зітхнув Андрій. – Але мені буде тебе не вистачати. Ти… ти стала для мене справжнім другом, особливо зараз.

Свєта зупинилася і подивилася йому в очі.

– Андрію, навіть якщо ти перейдеш до іншої школи, це нічого не змінить. Ми все одно будемо бачитися, телефонувати, гуляти. Справжня дружба не залежить від відстані.

Її слова прозвучали так щиро і впевнено, що Андрій відчув, як важкий камінь тривоги трохи відкотився від його серця.

– Дякую, Свєто, – з полегшенням усміхнувся він. – Ти завжди знаходиш потрібні слова.

Вони продовжили йти парковою алеєю, вдихаючи прохолодне осіннє повітря. Шелест опалого листя під ногами створював заспокійливу мелодію. Андрій відчув, що вперше за довгий час у його душі з’явилася не лише печаль, а й світлий промінь надії. Він знав, що попереду ще багато важких днів, але тепер він не був один. Поруч була Свєта, її підтримка та розуміння, які допомагали йому крок за кроком повертатися до життя.

***

Останні тижні позначилися для Святослава відчуттям самотності. Відсутність безтурботного сміху та легкості, які раніше дарувала компанія Дена й Діни, стала особливо відчутною. Сестра та друг жили своїм життям, через що він почувався зайвим. Думка про те, щоб почати з кимось зустрічатися, все частіше приходила йому на зміну звичним блуканням містом чи поїздкам на мотоциклі. До школи він навідувався лише тоді, коли нудьга ставала нестерпною.

Одного такого дня, коли це гнітюче почуття здавалося майже фізичним тягарем, Святослав неохоче зайшов до шкільних стін. Зазвичай він знаходив безліч причин, аби пропустити уроки, віддаючи перевагу свободі вітру на мотоциклі або тиші міських парків. Проте сьогодні навіть ці заняття не приносили бажаного полегшення. Він обрав задню парту в напівпорожньому класі, прагнучи стати непомітним.

Однак, як на зло, вчитель викликав саме його відповідати по історії. Свят намагався щось придумати, але слова плуталися у роті і він вперше відчував себе пригнічено та безпорадно.

– Сідай, Бойко. Дуже слабенька відповідь. Видно, Святославе, що підручник відкривав ще у минулому році. Продовжуй у тому ж дусі, і твоє майбутнє навчання «точно десь знайдеться».

Свят не вступав в полеміку з вчителем і просто проігнорував його. Хоч і пасти задніх йому не подобалося, але й бути вискочкою-ботаном було принизливо для нього.

Після уроку він швидко зібрав речі, прагнучи якомога швидше покинути задушливі стіни школи. На вулиці весняне сонце сліпило очі, але його це не тішило. Він сів на свій мотоцикл, і рев двигуна на мить заглушив неприємні думки. Проте, варто було йому виїхати за межі шкільного подвір'я, як вони знову повернулися, липкі та нав'язливі.

Куди податися? Знову безцільно тинятися містом? Чи, можливо, варто все ж таки спробувати ту ідею про знайомство? Але де шукати цю людину? І чи взагалі він зараз готовий до чогось подібного? Ці питання кружляли в його голові, не знаходячи відповідей. Відчуття самотності міцно тримало його у своїх обіймах, і цього дня здавалося особливо непереборним.

Біля нього проходили чужі люди, які не помічали його самотності і паршивого настрою. Свят не знав, як себе розважити. Він присів на лавочку і перевірив, чи не розв’язалися шнурки, а потім, як у дитинстві почав рахувати машини, які проїжджали мимо нього. Це трохи розгрузило його голову і він відчув полегшення.

Повз нього пройшла висока темноволоса дівчина, яка гучно слухала музику в навушниках. Вона була схожа на примару, без емоцій на обличчі. Свят придивився і впізнав в ній ученицю зі своєї школи, яка тусувалася з тим хлопцем, який недавно приходив до них разом зі своїм братом.

– Ей, що ти слухаєш? – не очікуючи від самого себе промовив Свят.

Дівчина зупинилася, прислухаючись до стороннього звуку. Їй здалося, що десь далеко до неї говорить Богдан. Однак, замість нього вона побачила блондина із сумним поглядом. Тані не хотілося розмовляти зі Святом, але вона зухвало відповіла:

– Не твоє діло.

– Де твій дружбан-блогер? – Cвят загорівся ідеєю подразнити Таню.

– Він мертвий.

– Гарний жарт. Це вас так у секті навчили.

Дівчина побігла геть, не озираючись і ковтаючи гіркі сльози. Свят надавив на хвору рану, яка не встигла загоїтися.

– «Ото чудачка», – подумав юнак.