Іду по залитих алеях, Дощі не вщухають ніяк, Він і кросівки мої розклеїв, Але мені байдуже... кажу вголос твоє ім'я І замовкаю. Холодні руки в кишенях Гріють ті слова, що не сказав, Виявляється, що корисно бути мішенню, Бо бачиш тих, хто по тобі стріляв. На комірі досі твоя помада, Губи трясуться й досі, Якби.... нам ніхто тоді не завадив... Чому люди пхають носа туди, куди не просять?! Могло бути все серйозно, По-спражньому, як ніколи й ніде, Та у висновку тільки сльози По той бік величезних дверей. Я чув як кожна крапля падала на підлогу, Кристали солі з лівого ока бальзамували рани, Не втримався - вискочив на напів босу ногу Й почав розмахувати руками. Шлях здавався вічним, Кожна хвилина - серця стук, І змовчане раніше "Навіщо?", Боліло не менше ніж "Чому?" Завтра прокинусь й нічого не буде, Не буде нікого, ніби про нас забули, Дивні ці створіння, люди, Як їх тільки не протлумачить Google, Та вони дійсно найдурініші у світі. Кожному бути таким, Й подумайте самі, ми обираємо ліхтарі, бо вони нам світять, Проте ми забули, що над нами небо й зірки. Такі думки прийшли на голову п'яну - Той вечір, ретельний і детальний спогад, Твій парфум, помада, губи, спальня, Фраза й вино... годі! Нічого вже не повернуть, Все так, ніби нічого не сталось, Інші пережили, ми переживемо, інші переживуть, Інші ж це пройшли, от і ми пройдемо... якось. Головне, що все різко, як пластир, Та це не завжди допомагає, правда... Це ж треба було так потрапити в пастку Чи чари, щоб знати зараз вже, що повернуся завтра. Тут вже головне - не зробити гірше, Все отак чітко: раз і два, Та завтра я вже буду зовсім іншим, Ти також будеш зовсім не та І ми перенесемо розмову цю. А вдома, сидячи у своїх спальнях, Ці двоє будуть надіятись, що знов перенесуть, Що остання зустріч зовсім не остання. Алеї шумні й людні, Повітря важке занадто, Та я знаю, що у будні Й вихідні нас нема там. Ми сидимо у домівках своїх, Причин шукати годі, Вона дуже хотіла й він хотів, Але ж не і таку погоду... У кожній краплі біль нестерпний, Плаче серце - просто жах, Настане час і ми не стерпим - Підемо по лезу ножа, Над прірвою махнемо лиш рукою На все погане, що забути мали, Щасливе майбутнє тепер з опущеною головою, З душевними ранами все що було й стало. На цьому закінчимо, мабуть, Я не згадаю більше, ти забудь... Ми так і не розібралися у всьому, Холодні руки, мокрі ноги - повертаюся додому. Забуваю світло твого вікна, Я був єдиний, ти єдина - тепер я один і ти одна. Замість щастя інших шкодимо собі Люди, частіше говоріть...