Вірші
Обстріл 8 липня, дитяча лікарня...
Небо покрилося вогнями
Й в цей момент, коли я не знаю
Скільки залишилось жити мені
Я хочу вибачитись перед усіма й пробачити все й усім.
Звісно крім ворогів,
Які до цього призвели,
Й усіх хто хотів
Забрати чи зламати те, що кожен із нас любив...
І так, я люблю це небо,
Завжди щасливо тягну руки догори,
Та зараз дивитися на нього не треба,
Бо воно так болісно горить.
Дощ слізьми капає на плечі,
Сажа осідає з краплями на лице,
Ми всі в цьому винні... Не винна ж лише малеча,
Яка не обирала все це.
Їй день - це свято,
Радощі у простих речах,
Спочатку вона дізнається про діагноз, смерть тата,
Зараз бачить, як виносять тіло російськомовного "главврача".
Як до цього могло дійти?
Чи ж глузд ми втратили зовсім?
Хто б хотів, щоб його дитинство було таким?
Брудні руки, обличчя в крові й ноги босі...
Світе, ти, мабуть, осліп тотально,
Й голову розбив об товсті мури,
Поки ваші діти тихо сплять у спальні,
То наші отримують медичну допомогу й крапельниці на бардюрах.
Ненависть, жаль і почуття... просто жах,
Убиває розуміння, що нічого не вдію,
Але я знаю точно, що майбутньому в бліндажах
Будуть всі ці фото, як мотивація, коли забиратимемо Крим, Донбас чи Авдіївку.
Це вже з пам'яті не стерти,
Кожен з нас цим вже по горло ситий,
Хороший москаль - мертвий москаль...
Можемо й доведеться повторити...
Горітимуть очі, прозорі й скляні,
Коли розплата прийде,
Народ мій є, повірте мені,
І дух його ще не вмер.
Все буде, я точно знаю буде,
Варто це збагнути,
Будуть всі разом збиратися люди
Й дивитися на небо, на салюти.
Слізно, болісно та люто...
Десь так зараз всередині мене,
І як у пісні було: " Не дай нам Бог забути,
Про цей липневий день".
Що таке межа?
Вам цього не знати точно,
"Ваші, ще будуть нових рожать"
Ми ж їх складатимемо біля обочин.
Без краплі жалю й руку не смикне,
Витиратиму руки від вашої крові об ваш стяг...
8 число, липень,
Близько 12 години дня...
2
0
130
Прийшли страшні часи, правда
Прийшли страшні часи, правда,
Страшно навіть від думки,
Що ти можеш не прокинутись завтра,
А в кишені немає нічого окрім "на дорогу" й жувальної гумки...
Соромно стає за те,
Що допустили всі ці події,
Падають фортеці: Бахмут, Авдіївка,
Тільки долар росте...
У наш час не знаєш, що добре,
А хто за твоєю спиною щось утне,
Спочатку серце було хоробрим,
Зараз же ж крижане.
Куди нам всім податься?
Який вагон? Котрий запряжений віз?
Щоб покинути місце, де обіцяний океан щастя,
Перетворився на море горя, а потім на річку сліз...
Ми стояли горою,
За нами степ, ліси й Карпатські гори,
Руки в кулак, а не махнути рукою,
Коли перемога? Скоро...
Для чого мені Греція і Рим?
Мені ближче українське в серці і на лицях,
Скажуть про Колізей і колони, коли буду вже старим,
Та мені достатньо руїн, я її змолоду ще надивився...
Немає миру й нема свободи,
Таким зараз став світ,
Та шляху назад немає, згоден...
"Борітеся поборите, Вам бог помагає..." Ідіть...
Не крайте душу й долю не коріть,
Справа ваша ж бо блага,
Прийде час і будемо всі радіти,
Отримаємо все, що кожен із нас благав.
Дивись, Тарасе, на нас з неба,
Як рвімо кайдани й кропімо кров'ю ворогів,
Скоро ми всі прийдемо до тебе,
Та не зараз... Зараз у нас є ще справи на землі.
Землі родючій, неповторній,
Чистій, як роса зрання,
Ще трохи й дістанеться кожній потворі,
Щоб земля залишилась дітям і проханим гостям.
Прийде час, серця розтануть,
Гудітимуть хрущі, цвісти будуть дівчата й сади,
Не буде місця для воєнного стану,
Буде тільки місце... Й будуть хороші часи.
3
0
228
У житті кожної людини
У житті людини... Та у всіх людей,
Немає чіткого розподілу на хороше й погане,
Прийде час, на жаль, точно прийде,
Коли хороше буде злим, а зло хорошим стане...
Та з людьми так не можна,
Чи ж то доводимо до сліз, щоб не було пожеж?
До душі не прикладеш подорожник,
Розбите серце вже до купи не збереш.
Річка розділяє береги,
Ніяк не єднає їх,
Не думав, що колись будеш таким -
З болем пропускаєш те, що раніше викликало сміх.
Краще ніякий досвід ніж поганий,
Біль в грудях просто скажений,
Хоч легше й не стане,
Та все одно чомусь вживаємо все, щоб пошкодить печінку й легені.
Перекладаємо біль як і відповідальність,
Люди слабкі тим, що їх нагородили почуттями,
Краще б не стало ще в животі у мами, замість
Того, що зараз висвітлюю тремтячими губами.
Чи то від болю, ненависті, страху,
Чи то вже відчай розум затуманив,
Недавно тільки робили ремонт, та проблеми з дахом,
Не винні шрами й тим більше рани...
Від того ще ніхто не вмер,
А от про себе тільки найгірша думка,
Раніше всім мотивував, а тепер
Сам від відчаю знайти не можу порятунку...
Все так умовно, просто жах!
Засекречене чотири значним кодом,
Мабуть, найбільша жага з усіх людських жаг -
Це можливість подолати всі перешкоди.
Та не виходить це чомусь,
Щось невідоме для мене стоїть на заваді,
- Нічого страшного, все буде добре, так... і все в цьому дусі,
Я можу навіть усміхнусь при вас, але ніхто не знатиме як все насправді...
Отрута кобри... Я вжалений мангуст,
Ніби переміг, та наслідки доб'ють мене,
Думаю, за настане колись такий момент...
Та надіюсь,що серед всіх тарганів у голові залишиться здоровий глузд...
Щиро надіюсь, але... Дзуськи...
2
0
227
Ти була рікою
Ти була рікою,
Я свідок, бо біля витоків стояв,
Всі твої шляхи пройшов з тобою,
А зараз ти забула навіть моє ім'я.
Мені не прикро, не шкода,
Мені болить? Хіба що може трохи,
Та лише за тебе, бо твоя вода
Стала брудною, перетворилася в болото й поросла мохом.
Лише жаби та в'юни,
Ніякої поважної риби,
Бачиш людей, кажеш, що це вони
У всьому винні, вони це все зробили.
Хто правий, хто ні - не знаю,
Я - не суддя для душ людських,
Єдине, що болота завжди оминають,
Шкода, що я оминути його не встиг...
Я повірив у той струмок,
Який тік десь там, у гущавині лісу,
Думав, що вирішиться все само,
Що на воді виростуть квіти, як у Китаї плантації рису.
Та вийшло все зовсім не так:
Ні квітів, ні струмка, нічого взагалі,
Так у житті виходить, що тонемо в океанах і морях,
Та вибиратися вже доводиться з боліт...
2
0
197
Просто писав і просто римував
Мене питали не одноразово
Як мені вдається так писати, хто мене вчив,
Скажу вам відверто, чесне слово,
Сам не знаю як це роблю і з яких причин.
Я просто казав правильні слова,
Просто їх і римував,
Я цей шлях не обирав,
Мабуть, прийшла пора
Усвідомити, що це не я,
Не я керую рукою на столі,
Яка виводить цей хорей чи ямб,
Виводить те, що з часом буде боліть...
У моїй голові немає тих речей,
Які є в серці та пульсують у венах,
Мабуть, тому й поріз так пече,
Тому й від втоми тремтять стегна
Та й взагалі не тримають ноги,
Ледь притомний був,
Але внутрішня сила, якої було зовсім трохи,
Все ж дала можливість дописати строфу.
Буває дивишся у своє відображення,
На ці риси, які нічим не особливі,
І ти просто вражений,
Взагалі не розумієш як це можливо,
Що тобі під силу
Продукувати щось більше ніж СО2,
Я знаю тих, кого писати вірші вчили,
Але розумію, що вони роблять це не так.
Кожен рядок - продукт досвіду й часу,
Скільки в собі кожне слово несе,
Як ти там мені не розказуй,
Що в мене не так, та в цьому ж сенс.
Сенс у тому, що це щиро, від душі,
Часу підбирати слова немає,
Пишите вірші? Пишіть,
Я ж вірші складаю.
Вірю, що колись прийде момент,
Коли зрозумію, що не дарма почав,
Так, може не бути мені відомим поетом,
Зате я ніколи не обманював читача.
Мені не потрібно награних авацій,
Критики... Скільки було їх вже таких,
Ви на все дивитесь крізь пальці,
Я ж на все дивлюся крізь рядки.
Можливо я невіглас у цій справі,
Але не збираюся робити з цього шоу,
Адже мені лише одне цікаво -
Щоб хтось у моїх рядках себе знайшов.
Тому я не обманюю вас,
Коли кажу, що секрету тут ніякого нема,
Я просто писав правильні слова,
Просто їх і римував.
2
0
302
Роса на асфальті
Як можна казати, що не знаєш що таке страх,
Коли зараз бачу нас з тобою на білій стелі?
Коли такі болючі слова впустили твої уста,
З якими пішла, зачиняючи двері...
Я по той бік і розбив вже руки
Об них, щоб ти тільки відкрила,
Або тобі немає діла до цього звуку,
Або ти не знала ніколи любові, мила.
Так, мила, досі кажу, що моя,
Досі залишаю твої фото в телефоні,
Досі згадую твоє ім'я,
Шепочу його сидячи на балконі...
Дивлюся вниз і заздрю птахам,
Небо, у ньому вся сила,
Були б у мене крила, то я б чим дужче махав,
Тільки б не торкатися землі, на чкій ти ходила.
Не хочу й не треба,
Достатньо вже цих земних уроків,
Їх вже було скільки, що для себе
Треба їх обдумати, але в польоті...
Дощ на вулиці ще не вжух,
Я досі продовжую уявляти,
Як ти моя і я лечу...
Лечу... назустріч сірому й мокрому асфальту.
Ніхто не скаже, що тут винна ти,
Скажуть, що взяла верх якась невідома сила,
Проте друзі будуть знати, що я той, хто любив,
А ти та, що не любила.
І не те, щоб ніколи й зовсім,
Це вже не романси - гештальт...
Зараз я з тобою, ми збираємо росу босі,
Мокрі ноги, ніби мокрий асфальт...
0
0
267
Кров з молоком до кави
Кров з молоком до кави,
Ласкавий травень не такий вже й ласкавий,
Вона любила відчайдушно так само,
Як можете любити тільки мама...
Не бачу сенсу через дим,
Не дарма ж ми називаємося людьми:
Не цінуємо любові інших людей,
Чекаємо поки прийде єдиний. Не прийде...
Скільки разів вже наступали на ці граблі,
Скільки було вже підібрано слів,
Та все одно висновки ніяк не зробим,
Самі залишаємося вдома...
Заплющуй очі, щоб не бачити лиць цих зблідлих,
Хоча в темряві вони все одно випромінюють світло
І навіть тепло,
Тобі хіба не знати, скільки разів залишалися удвох...
Та не більше ніж якась затичка,
Потім це вже входить у звичку,
І приходить період з днів,
Коли ти нікому не віриш, навіть собі...
Ниє душа й болить спина,
Але ж що стало причиною?
То ножі чи дівочі нігті?
Чи може через те, що ми як діти,
Не можемо знайти собі притулку...
Холодна підлога й пуста пляшка з-під пігулок,
Тріщина на дзеркалі й сліди помади,
Любов... Вона не буває без влади...
Може, то не помада, може кров?
Може то все ж молоко
Моїх недосвідчених літ,
Будьте обережними зі словом "любіть"...
Бо не знаєш куди доля заведе і з ким,
Ця зустріч може принести в ласкавий травень сніги,
І навпаки запалити вогонь вічний
Там, де завжди був січень...
Кожен не раз ставав свідком,
Що не любов зустрічається так само рідко,
Як і любов, яку скільки разів вже обспівали,
Шкода, що ми не знаємо коли справжня, на жаль, нам не сказали...
1
0
241
Все, що болить, приживається
Все, що болить, приживається,
З часом біль стає як наркотик,
Бо без нього вже не так почуваєшся,
А з ним зовсім не проти.
Всі рани колись заживають,
Тільки шрами... Куди ж без них,
Буває доходиш до підніжжя, самого краю,
А ні один так і не зник,
Кожен залишив слід черевика
На твоїй душі бідній,
І ти до цього вже звик,
Але ж це відбувається так повільно...
Ніби вірус поглинає організм,
Отрута, яка потихеньку діє,
Після чого ти шукаєш розраду в нім,
Лікуєшся ним, ним і хворієш.
Все, що болить, приживається,
Але колись настане мить,
Коли вирвеш його і хоч спочатку й усміхаєшся,
Потім ти без цього вже не зможеш жить.
Все, що болить, не приносить хорошого,
Його можна навіть трактувати як "зло",
Тому заплющуйте очі, зціплюйте зуби і... Виривайте, прошу,
Поки воно не приросло.
0
0
225
Спалена земля
Спалена земля,
Їй ніколи вже не бути пшеничними полями,
Україно, викарбовую на серці твоє ім'я,
Чути гімн серед усіх галявин,
Правда з нами,
Тому зупинятися ніхто не стане,
Тримаю щось погане у руках,
Та по той бік тримають таке ж саме...
Холодними устами вголос питаю
Про все, що дізнатися вдома хочу,
Чую, спів солов'ї десь у яру, під гаєм,
Я знаю, про що вони воркочуть...
Прийшла весна, у нас цвітуть сади,
Навколо пахнуть вишні білим цвітом,
Деінде видно цвітіння слив,
Під яблунями бігають діти.
Я заплющую очі й знов це бачу,
Ніби потрапляю в невідомий світ,
Дощ, ні, його я називаю небесним плачем,
Мокра спалена земля починає зеленіти...
2
0
239
Nothing brakes like a heart
Життя показало нам одне,
Що ніщо не розбиваються так, як мрії дітей
І серця, але це вже в більш старшому віці,
Коли вперше маєш розмову з офіцером поліції
Про те адміністративне, державне майно,
Яке ти розтрощив голими руками,
Так ти все зрозумів, але все одно
Через час зробиш так само.
Бо ж що болить сильніше,
Ніж шматки скла у відкритій рані?
Ти починаєш через це складати вірші,
Засинаєш лише під ранок...
Порушуєш режим, пропускаєш тренування,
Погано вчишся і забуваєш про їжу,
Вкінці дня повертаєшся до своєї спальні,
Де навколо порвані фото тої, яка була гнилою, хоча й любила свіжі
Квіти й гуляти літніми вечорами,
Любила дивитися фільми англійською із субтитрами,
Коли сиділа позаду, то трималася двома руками,
Її очі... Вони були такими чистими, такими коханими і... Таки ми ж хитрими.
На жаль, за красою не видно душі,
Й виходить так, на диво,
Що людина, яка нагадує суцільні лінії кущів
Троянд, не така вже й красива...
Ми віримо очам, як прикро...
Серце теж не завжди вказує вірний шлях,
Тоді ці помилки вириваються з середини криком,
А зовні залишаються лише в рубцях...
Чому це так? Ніхто не знає,
Хоча скільки такого вже було,
Скільки історій було розказано за чаєм,
Скільки разів за пляшкою казали, що все маячня - ця любов...
А скільки ще цього буде,
Від злості на зубах оскал,
"Треба щось міняти" - думають люди
Сидячи на березі моря, на піску - маленьких шматочках скла...
Бережіть мрії і серця.
2
0
175
Дощова столиця
Київ у дощ мені нагадує Лондон, Туманний Альбіон,
Ввечері нагадує Париж,
Але суть в тому, що ні там, ні там мене не було...
Ну хіба ж це не дивовижно?
Власна столиця миліша,
Тут інші люди, повітря навіть не таке,
Так, тут кожен має нести свою нішу,
Але ж серце не заховати в пакет.
Воно рветься, тарабонить,
Як рельси під вантажним вагоном,
І завмирає, коли лише на мить
Задумаюсь, що покидаю рідні терикони.
Де б я не був, та моє місце тут,
Хто б і що на заваді не стало,
Інші місця, ну вони пройдуть
І всі повернемося туди, звідки все починалось.
Я не раз туди вертаюсь,
Не раз стаю на зачин тієї стежки,
Кожного разу приходжу хоча б побачити мою зграю,
Адже всі вони й кожен із них на цьому шляху за мною стежив.
Вони знають мене одним,
Кожну зміну переживали разом зі мною,
Починаючи від моєї ходи,
Закінчуючи кожним двобоєм,
У якому як не плече то спина,
Скільки ж разів діставали мене з передряг,
Я перед ними багато в чому винен,
Я ніколи про вас не забуду й не забуду хто я.
Тут будьте певні друзі. Друзі... Брати!
У пам'яті всі моменти сивої давнини,
Якщо треба зібратися... Ви знаєте куди йти,
Там досі наші місця, там і є ми.
Все своє й таке знайоме,
І куди б ти на цім світи не ходив,
Та ніде не буде так як вдома,
Дім буває лише один.
Тому в Парижі, в Лондоні, все одно,
Скло стає кришталем,
І дивлячись на дерева за вікном,
Я все одно бачу лише одні каштани.
1
0
270
Рік війни
А Шевченко нам казав...
Якими ж фарбами заграли тепер його слова...
Не переймайся, Кобзар,
Під твої слова ще підніметься повний зал.
Пролунає твоя дума,
Її буде чути Умань,
Її будуть співати дітям біля хати,
Нею буде плакать Бахмут.
Вона збиратиме народ до купи,
Вона поставить на ноги Маріуполь,
Нею буде ревіти Дніпро,
Нею шепоче Херсон...
Вона це наша молитва й біль,
Нею горлянку рвав Ірпінь,
Після чого розбив повну склянку,
Осколки відчула Бородянка.
Замість троянд виріс дріт колючий,
Став щитом навколо Бучі,
І цю біду усю
На собі викарбував Ізюм.
"Своє нікому не віддам!" -
Твердо й впевнено кричав Лиман,
Рубіжне не бачить рубежів,
Діти, ми не жили, то ви живіть!
Все погано, але прийду час,
Коли твою думу заспіває Лисичанськ,
І щастя буде в Щасті
Кожному, кожній комашці...
Все звалились нам на плечі,
Всі ховали за свою спину,
І за кожен ранок, кожен вечір
Зрозуміло кому ми подякувати повинні...
Я весь тремчу, але все одно готуюся до сну,
Дякую, ЗСУ...
5
0
328
Я під призмою бачу
Я під призмою бачу,
Як всього себе віддав пращур
За цю землю святу,
Тому жодних загарбницьких рук
Не допущу на ці терени,
Хочете переступити її? Спочатку через мене...
Нене, не плач біля порогу,
Мене кличе в складну дорогу
Ненависть, вона надає сили,
Всі ми ще будемо щасливі,
Тому витри сльози,
Обійми свого сина,
Мною керує гаряче серце, а не холодний мозок,
Це моє не трохи, навіть не на половину,
Це повністю належить мені,
Тому за це стану горою,
Скільки буде болі й сліз на цій землі,
Але я все одно закрию собою
Ці гаї й сади,
Які нам у спадок залишили,
Я скільки всього ще в не встиг,
Але бруд втікача не змиє мило,
Навіть вода Дніпра не допоможе,
Адже це залишиться на роки,
Саме тому піднімається та йде кожен,
Адже діти мають жити там, де і ми...
Хай не жили, та все ж стояли,
Не на колінах, а на своєму й за своє
І нарешті за скільки років так стало,
Що ми не якийсь там проєкт
Сусідньої держави чи інших президентів,
Ми щось більше ніж країна,
І ось настав момент,
Коли нас не зламає відсутність енергії, не зупинять війни,
Запитай у нас, що означає бути вільним,
Кожен вдихне це повітря й стане мовчки,
Може не відразу, повільно,
Але все буде таким, як ми бажаємо й хочем.
Десь чути гімн,
Прапор зливається з небом і полем,
Зрозуміло всім,
Що з нами сила і правда, і воля...
Святая чи ні, як Шевченко заповів,
Та все ж наша, зараз і тут.
Пройде не один вік,
Нові кращі покоління прийдуть,
Будуть збирати квіти там, де були запеклі битви,
Між лісів будуть бігати радо,
Цей дух нікуди не діти, хоч вирви,
Та все одно всі будуть пам'ятати те, що їм залишили в спадок
Їхні пращури, це буде видно без призм,
Перше - це земля, друге - наука навічно,
Що воля - це не приз,
Це ціна заплачена тими, за кого тепер ставимо свічку...
1
0
285
Ось ми вдвох в одній кімнаті
Ось ми вдвох в одній кімнаті,
Твоє голе тіло приховане халатом,
Стоїш біля дзеркала, наші губи в поцілунку злились,
А колись...
Спроби щось сказати
Перебиває дурнуватий сміх,
Йду з двома квитками в театр,
Замість конспектів пишу пісні.
Сиджу з квітами біля твого двору,
Кидає в піт, коли ти проходиш мимо,
Слідкую за тобою, коли йдеш додому,
Змальовані тобою зошити змінюю новими.
Новини перестали бути хорошими,
Час іде, а я ніяк не наважусь підійти,
Хоча й розумію, що ще зовсім трошки
Й до тебе підійде хтось із тих,
Кого терпіти не можу,
Кого обговорював вчора з другом,
Адже всі вони й кожен
З них бачать у тобі лише гарне лице та хорошу фігуру.
Я й бився з ними,
Та не завжди виходить перемогти,
Новий день мене робить все більше винним,
Кожного дня картаю себе, що не встиг...
Не встиг підійти до тебе,
Не зміг вимовити й слова,
Знайомі кажуть, що воно мені не треба,
"Думай про себе!" Чудово,
Що є поруч близькі люди,
Але я обрав цей шлях,
І якщо хоча б намагатися не буду,
То шкодуватиму тоді все життя.
Час настав. Випускний вечір,
Усі цього чекали й більше цього дня ніколи не буде,
Ранкове шампанське, салют, я накинув свій піджак на твої плечі,
Ти усміхнулась і похилила голову на мої груди.
Я вперше провів тебе додому,
Вкінці вручив всі свої пісні як подарунок,
Твої уста усміхнулись і ти попросила не казати нікому
Про наш перший поцілунок.
Вся кімната у твоїх фото,
Просто шалений вибух емоцій,
У голові думки: навчання, робота
І... Стук у двері: "Відкривай, ти знаєш хто це.."
Це був найкращий день,
Ми малі дорослі люди,
Ти ж лежала задумана: "Час пройде
Й ми обоє це забудем".
Вже вересень прийшов,
У голові думки смутні...
Знов твоя усмішка, але спочатку шок,
Коли на запит викладача пролунав мій голос із задніх рядів: "Присутній".
Ми вміємо вражати,
Це якась певна магія,
Адже сукню з голими плечима замінило голе тіло й халат,
Кімнату всю у твоїх малюнках, замінила рамка й наша спільна фотографія.
У пам'яті кожна дата,
Це все насправді, адже від цього не дітись нікуди,
Різне буває, та ти не злись
Пам'ятайте, не важливо як там було колись,
Важливо те, що вийшло в результаті,
Що буде далі. А далі, буде...
2
0
328
Якось чужо стало вдома
Якось чужо стало вдома,
Замість сил приходить втома,
Може справа в тому,
Що замість крапки ми поставили кому
Й історія триває?
Чи може десь там за небокраєм
Я давно залишив свої думки
Й більше не повертаюся до них?
Не знаю. Відомо тільки, що
Стежки й шляхи якими я до цього завжди йшов
Зараз не здаються такими, як тоді,
Їх засипало снігом, а сліди покрив лід...
Повітря вже не те,
Раніше пробуджувало, тепер
Воно лише тисне в легені наші
Й породжує кашель...
Які ж часи були раніше,
Зараз я вже інший,
Тому навряд чи робитиму так, як в -надцять,
Зараз лише залишається усміхаться,
Коли згадую ті часи,
Скільки всього хотів і скільки не встиг,
Звісно, ще є шанс,
Як же ж час змінив нас...
Нас поглинули роки,
Тиша замінила крик,
Той емоційний крик, як у новонародженої дитини,
Тоді час завмирав хоч на хвилину
Чи навіть всього на мить...
Зараз же всі, хто не курили, почали курить,
Забули просто свої мрії, плани,
Перестали слідкувати за своїм здоров'ям і фізичним станом,
Все стало в абсолютно протилежний бік,
Їм немає чого сказати тобі,
Коли нагадуєш, про ті слова дитячі,
Хтось мовчить, хтось вночі поплаче,
Та все одно вертається до звичного життя
І сам не знає як,
Але приймає свій сьогоднішній статус,
Стає схожим на кактус,
Навіть не на троянду,
Адже це складно,
Важливо, що ж захисні голки,
Об які самі ж коляться і проривається зойк, не крик...
Я роблю вдих на повні легені,
Тримаю руку на пульсі, щось досі гаряче у венах,
Воно пульсує і кипить,
Заплющую осі...Час завмирає на мить
І я ніби десь у своїх снах,
Бо десь вже це бачив... Настала весна,
Тому треба зробити ще один глибокий вдих,
Адже тане лід, розтають сніги...
3
0
228
Не виходить в мене бути іншим...
Не виходить в мене бути іншим,
Кожного разу, коли не виходить, стараюся більше,
Але немає результату...
Мені вже самому набридло щось розбивати,
Ламати меблі та й взагалі майно,
Сам себе тримаю у руках,
Щоб не полетіли стіни, та все одно,
Бо їде дах....
Так, я з глузду з'їхав,
Мабуть, треба йти до лікарів,
Всі навколо думають, що це моя втіха,
А я того ніколи не хотів...
Відвертаються вже друзі,
Рідні не впізнають в мені мене,
Розбиті руки й все у цьому дусі
Стали буденними тепер...
Залишилося ще потрапити до в'язниці,
Щоб зібрати повний список,
Мені вже все це сниться,
Нормально не можу дивитися на миску,
Та їжа не йде взагалі,
Прогрес... Я зупинив цей рух,
Перехожі жахаються: бо б'ю лід
Руками, то посеред вулиці кричу...
Це вже занадто...
Це бере наді мною верх,
Не дає ніяк руки опускати,
Але й не дозволяє рухатися вперед...
Це як тригер, мертва точка,
Яку вже видаляти як пухлину пора,
Адже я знаю точно,
Що це не доведе до добра...
Брак часу чи роботи,
Для мене це загадка,
Про весь біль і ліри поту
Будуть шрами на згадку.
Я бачу фінал, хоча ще дожити до завтра не встиг,
Але я вже там був, здається,
Час прийде й доведеться всім піти,
Але... Я зупинюсь лише тоді, коли зупиниться серце.
Доведеться...
1
0
207
Так і проходить життя
За цими сірими мурами
"Увага, повітряна тривога! Негайно прямуйте до найближчого укриття!"
Так і проходить життя
За цими сірими мурами,
Крізь щілини ловимо світло,
У щілини куримо,
Вітер заколисує діток,
Було б легше, якби влітку,
А так, то скидаємо з рук сніг,
Лід само по собі тане рідко,
Лід розтоплюємо ми самі...
Всі по горло вже ситі цими розведеними мостами,
Голодні до свого, особливо, коли стоїмо на ньому ногами,
Вже виплакано моря, але болота тут не стане,
Болото ніколи не стане океаном...
Сонця за горами не видно,
Землю накрили тінь і туман,
Та небо досі залишається блакитним,
Я просто не вірю своїм очам:
Дніпро вже кров'ю вмився,
Навіть ґрунт став бурим...
Ніколи не забуду ті лиця,
Які казали, що "Не будем
Покидати свої позиції!
На коліна лише перед Богом!"
Кожен з них хотів зупиниться,
Але руки робили все самі, самі йшли ноги...
І буде бій, жорстокий бій,
В якому вистоїть, на жаль, не кожен легінь,
Але вкінці на свої землі
Ми все ж вдихнемо вільного повітря на повні легені.
І крикнемо, що все буде Україна,
За це воїни все віддадуть,
Адже так бути не повинно,
Що діти гинуть від дорослих куль...
Кожен йшов і марив ними,
Щоб їх не зачепило це ніяк,
Але доводиться бачити сльози мужчини,
Який з тими дітьми воює пліч-о-пліч в одних рядах.
Цього боялися більше за все,
Чому так з нами обійшлася доля,
Що серед інших все ж виділяється лице,
Яке тільки ось закінчило школу?!
Пояснення цьому нема,
Лише факти, які приймати ніхто не захоче,
Свобода й мир... Що ще треба нам?
Мабуть, зазирнути в ті очі,
Одержимі й кроваві,
Яким все мало й мало,
Як би вони не старалися, та слава
Україні! Героям слава!
Затамуй дихання й тисни,
Не думай поступатися нікому,
Не бійся, ти не станеш одним із них,
Адже ти вдома...
Гільзи замість трави,
Окопи й барикади стали ріднішими власної хати,
Хтось до цього вже звик,
Та ми не будемо звикати.
Крок за кроком, та вперед,
Назад йти немає куди,
Іноді здається, що сенсу в цьому немає геть,
Але руки опустити не дає прапор, що он там вже майорить.
За нами Карпати й Говерла,
Перемога теж буде за нами,
І поки є віра в "Ще не вмерла..."
То все залишиться так само,
Як і було в мирні часи,
Коли свої кордони й межі знав кожен,
А ті, хто ці кордони застати встиг,
То поступитися ними вже ніяк не зможе...
Я знаю фінал історії, реальний, місцевий,
Реальність теж має свої межі, (все має свої межі...)
Тому перед очима картина, як дідусеві
Хлопчик дякує за незалежність...
3
0
218
Біль, піт, старання і все це разом
"Та чого ти так нервуєшся? Це ж всього гра й потрібно робити все в задоволення собі"
Біль, піт, старання і все це разом
Приносить тільки надцять поразок,
Сам від цього в шоці,
Розумію, що не буває перемог без емоцій,
Так було, так і є досі,
Як мене не просять,
Які б психологи не працювали,
Але я згораю від найменшої іскри,
Не знаю чи інакше б стало,
Якби я навіть і встиг
Змінити вектор своєї роботи,
Ходив би як робот, беземоційний,
Але сам у себе питаєш тоді "Хто ти?!"
Й розумієш, що не можна так постійно...
Я з м'яса, а не із сталі,
Я не плавлюсь, а горю,
Тому заберіть назад слова, які ви сказали,
Перестаньте трактувати все як гру...
Це не гра й задоволення не може
Бути там, де немає прогресу,
Все це ніби якесь порожнє,
Але чому ж воно закінчується злістю й стресом?
От вам і відповідь наочна,
Яку видно неозброєним оком,
І я знаю, на жаль, точно,
Що давно може існування стало спортом,
Змаганням чи чимось подібним,
Сумніву немає і тут хорошого мало,
Адже часто забуваю про рідних,
Але згадую їх завжди коли вже майже дійшов до фіналу...
Судді дають найвищі бали,
Мене вже трусить, емоції взяли верх...
Навколо суперники всі впали,
Хоча і є дехто,
Хто гідний не менше
І теж не вважає це грою,
Але я їх всіх перевершив,
Бо борюся не з ними, а з собою...
А в боротьбі з собою немає кінця,
Тут немає титулу чи якогось звання,
Ти просто сам собі пообіцяв,
Що більше ніколи... Та порушуєш цю обіцянку кожного дня.
Летять меблі, б'ється скло,
Руки вже сині чи десь кровоточать,
Не повірите, та це не раз мені допомогло
Досягти того, чого хочу...
У цьому й абсурд всього,
Який я й сам не вивчив достеменно,
Таких як я, не носить земля, їх носять ноги,
Перемога приємна, але біль нестерпний...
Що більше змотивує тебе?
Що змусить зцупити зуби й зібратися духом?
Подумай, гарно подумай. А тепер,
Послухай, просто послухай
Як б'ється серце. Скільки ударів у секунду,
Очі горять, все тремтить, палає
Всередині все, кипить... Іншого такого моменту не буде,
Лише ця мить, яку називають...
Ні, обзивають емоції,
Піднімає тебе на найвищий рівень,
Разом з адреналіном,
Починаючи від першої бійки з хлопцями,
Закінчуючи важливим матчем.
І я рідко зустрічав тих, хто не плаче
Після жаданої перемоги чи гіркої поразки,
Згадай себе відразу...
Я не повірю, що життя - це казка
Й такого ти не зустрічав,
Коли ти падаєш чи піднімаєшся в чиїхось очах,
Коли тебе поглинає страх і стає спекотно не від сонця...
Хто тебе витягне з цього? Подякуй емоціям,
Які зробили нас такими, якими ми ніколи не були,
У нормальній свідомості ти б ніколи такого не зробив
І сам не віриш, що наважився все ж,
Емоціям немає меж...
Більше ніколи? Авжеж... Авжеж...
6
0
211
День 3
Яке ж це небо гарне,
Шкода, що не мирне...
На моїй землі загарбник,
Але скоро мій дім покине
Його загарбна рука
Й берцові чоботи на шнурках,
Та у відповідь лише кулак,
У висновку тільки крах
І смерть всім, хто
Марить моїм краєм,
Для тебе другим домом тут став окоп?
У ньому тебе й поховаєм...
Моя країно, я душею за тебе,
Люблю тебе так, як інші не любили,
Тому якщо буде треба,
То положу й тіло
За твої кордони,
За землю, за кожен її клаптик,
Я знаю, що і один в полі воїн,
Коли є за що воювати.
Я не військовий і не боєць,
Та за своє й своїх стояти буду,
Я знаю, що по той бік теж люди,
І мені щиро шкода, що це ваш кінець...
Ми не втечимо нікуди, ні,
Ми вдома, нам тікати немає куди,
Лякати всіх зброєю і війною не слід,
Ви народилася з війною, тому й помрете від війни...
Мені прикро, правда прикро,
Від цього можливо й просльозиться око,
Адже йшли на нас із криком,
Тепер падаєте із зойком...
Пробачте нас матері,
Але всьому свій лад,
Зрозумійте, це не ми такі,
Такі ваші діти, в першу чергу така ваша влада.
Не несуть вони втрат... це смішно,
Ви нічого не зробили Чічні,
А зараз хочете успішно
Завоювати нас, а потім і весь світ?
Ну це ж дурня великих масштабів,
Масштабів "Мрії"- нашого літака,
Після всіх невдалих ударів
Ви йдете на останню з атак.
Останню, бо це червоне світло,
І це, повірте, не залишиться лише віршем,
Цього року буде чудове літо,
Правда ви його не побачите більше...
Це боляче насправді,
Адже ніби вчора разом співали пісні,
Якби ми вас запросили, то були б раді
Бачити, а так, то ви прийшли без запрошення самі...
Тому кажіть надалі, поговорити ви залюбки,
Пробачте, що не дуже ласкаво,
Та не бути іншому народу там, де лунає крик:
Слава Україні! Героям слава!
2
0
242
День 2...
Знаєте, мені не страшно,
Так-так, я про війну,
Готовий хоч зараз навіть рукопашно
Та задавити хоча б одну
Тварину з того боку,
Чому не люди? Ну бо не бути їм людьми,
Після усіх цих жалюгідних кроків...
Солдати зізнаються, що не знали, що їх везуть сюди...
Люди добрі, відкрийте очі!
Вам кажуть, що немає втрат,
Ми цього звісно не хочем,
Та, матері, багато ваших синів сьогодні не повернуться, не повернуться якісь і завтра...
Вас у Чічні скільки не полягло,
Ви вірите лише телевізору й держканалам,
Хоча з вас не розуміє ніхто,
Що вас роблять дураками.
Ви реально вірете його словам?
Яка може буде операція, якщо це інша держава?
Ми першими прийшли й підірвали щось вам?
Ні, але тепер підірвемо, героям слава!
А вам гори порятунок,
Там тихо й немає бендерівців, нацистів...
Правда чомусь вам заморозили всі рахунки,
Чомусь для нас зараз домом став бункер,
То це ми нападаємо на ваші кордони?
Ми першими почали завозити зброю?
Ми ніколи, чуєте, ніколи,
Не називали своїх солдатів героями,
Якби вони пішли в наступ на чуже,
Більше того, ми у вас не пускаєм ракети,
Не обійшлося без жертв...
Для нас стає звичним - бачити мертвих...
21 століття, люди...
Може ще ядерну зброю зупустіть?
Ні, ну а що, ми не відступаємо нікуди,
За нас увесь світ,
То для чого такий світ, коли
На ньому немає Росії?
Це смішно... Але ви б могли
Зупини цю машину, цю месію.
Не кажіть, що ви його не обирали,
Не кажіть, що не підтримували більшість рішень,
Тепер хорошого з цього мало,
Хоча вам всім і обіцяли
Потужну країну, нову, сучасну...
А ви запитайте самих себе
Чи та країна сильна, після якої необхідний лише вогнегасник?
Думаєте самі хто ваш ворог тепер...
Батьківщину не вибирають, звісно,
Ми самі знаємо свої промахи й невдачі,
Але ваші дії несумісні
З цивілізованим світом, до побачення...
Прощайтеся з планами, один з одним,
З можливостями й всього гарного,
Не знаю як у вас, а у нас завжди було модно
Стояти за своє, йти до кінця, боротися до останнього.
Не потрібно говорити, все зроблено,
Пробачте, що категорично, але ніяк інакше,
Так ми невиспані, так ми стомлені,
Але наше залишиться нашим.
І поки у вашій владі ті, хто марить радянським світом,
То нічого не зміниться, на жаль,
Ви ж продовжуйте радіти
Й тягати телевізор з туалету в зал...
Крах і провал, кінцева станція,
Закінчу погано, простіть,
Але чим раніше ви скажете слова: напад, анексія, окупація,
Тим більше збережете своїх.
2
2
342
На годиннику тиха година
На годиннику тиха година,
Пора вже спати давно,
Від тихої до лихої один крок,
Це знає кожна людина, це знає вся Україна...
Кінець зими, на дворі 21 століття,
Розвинутий світ планує тікати на іншу планету,
У нас же ж ще не досягнувші повноліття
Вже готуються йти в бій і не за монети,
А за землю, по якій ходили малими,
Босоніж збирали кожен камінець,
Не знаю як інших, а мене вчили,
Що якщо за своє, то доти, поки не побачиш кінець.
А кінця нам не буде,
Я кажу це з впевненістю в словах,
Ми не підемо нікуди,
Будемо зустрічати або перемогу, або кінцевий крах.
Хай вас більше, ви орда,
Ви гордо несете звання "імперії, яку нікому не зупинить",
Але як відомо, то історія не пробача
Імперії, ні одна із них
Не закінчила успішно,
Всі прийшли до свого логічного розвалу,
Солдати, хіба ви не хочете поміняти окопи на ліжко?
Хіба Грузії, Фінляднії та інших було вам мало?
Це ще нічого, от
Побачимо які ви будете щасливі,
Коли піде проти вже й ваш народ,
Будуть мітинги... І вас змусять примінити силу...
Найстрашніше - це коли серед рядів
Людей, які будуть проти,
Ви побачите своїх сестер, батьків,
Але про це змусить забути присяга й робота...
Якщо ви думаєте, що
У всіх одна думка й дух...
То, мабуть, час прийшов
Розказати вам істину: вони підуть і я піду,
Адже живу в країні, яка була, є і буде,
З півдня на північ, із заходу ну схід,
Ви всього лиш інструмент, ви не люди,
Принаймні так вважає ваша влада останні 8 літ.
Ви подумайте самі за що йдете на смерть,
За що воюєте? Ви загарбники, а не солдати,
Адже солдат має захищати своє, коли ледь
Видно найменший намір атакувати
З іншого боку. Справжній солдат
Ніколи не піде на чуже,
А й взагалі має кожен рядовий і генерал знати,
Що найгірше - це наявність жертв.
А вони будуть, встигайте збивати домовини,
Це аксіома, зрозумійте ж нарешті,
Не ми у цьому винні,
Ви прийшли сюди перші.
Скільки вас там? Тисячі і сотні?
Стоїте на кордоні? Ну то ви зайдіть,
Ваші танки загрузли у болоті,
А тут ви потонете у крові.
Повірте ніхто з нас не хоче вашого кінця,
Але за моєю спиною сім'я, кохана й ті, кому за сімдесят,
Вони чекають спільних свят,
Вони дали нам все, тому я не можу це віддать...
Ну ніяк і ніколи,
Ні за яких обставин,
Ми пройшли багато у нас хороша школа,
Ми все пережили й з усим розібрались, розберемося і з вами.
Народе мій, спокійно,
Нам під силу вистояти разом,
Ми переможемо, хоч нам не цікаві війни,
Та переможемо, впевнено хоч і не відразу.
З нами сила козацького народу,
Ми на своїй землі й з нами синє небо,
Дадуть наказ, дасте згоду,
Ну тоді пиняйте на себе...
Я не лякає, мені страшно самому,
Страшно аж до гусячої шкіри,
Страшно, бо невідомо
На що я здатний піти заради того, в що вірю.
Пробачте всі, та я піду,
І зупиняти мене не варто, досить,
Адже мені страшний не суд,
Мені страшно що зі мною зробить совість,
Якщо втечу, не піду чи промовчу,
Чи, не дай боже, відмова від того, що раніше казали,
Я думаю ви розумієте, що це вже через чур...
Ми зробили свій вибір - ми нікуди не підемо, тепер вибір за вами...
4
0
254
Я пам'ятаю
Життя, як фільм, пам'ятаю, ніби вчора
Я криком розбудив пологовий будинок,
Пам'ятаю як вибачився за ту кількість горя,
Пам'ятаю, що це мене не зупинило.
Скільки часу гуляв порожньою трасою,
Беребігаючи її периметр вздовж,
Пам'ятаю як мої друзі втікали з касою,
Пам'ятаю як не починав, але продовжив.
Пам'ятаю ту низку тез,
Які мені ставили в аргументи,
Пам'ятаю й перші думки про лезо,
Пам'ятаю як хотіли, щоб я став інтелігентом.
Пам'ятаю як конкуренти збиралися разом,
Щоб зупинити мій вогонь в очах,
Пам'ятаю як не здався відразу,
Пам'ятаю як шкодував, що взагалі почав
Писати вірші, іншим смішно,
А мені болить, ніби порізався ножем,
Пам'ятаю, як за всим стояла усмішка,
А сам ходив без парасольки під дощем,
Щоб не було видно сльози,
Коли у твоїх руках найдорожча й вірна,
А ти наскільки "голий і босий",
Що не можеш дозволити для неї найменший віник
Чи букет квітів, нема різниці,
Час дивує своїми станами,
Спочатку без людей ніде сам не можеш з'явиться,
А потім ці ж люди для тебе не стали навіть останніми.
Пам'ятаю як вперше зійшовся з тутешнім
Кримінальним авторитетом і бійцем,
Пам'ятаю як і вдарив першим
Відкритою долонею прямо в лице.
Пам'ятаю як ховався
Від пошуків його банди,
Пам'ятаю як сміливо показував середнього пальця,
Коли казали, що я не здатний,
Що не у змозі змінити щось на цій землі,
Що ніколи не наважусь піти в бій,
Пам'ятаю, як по лежачому тілу прилітали удари ніг,
Ніколи не забуду той біль...
Який пронизав все тіло
Лише від однієї думки малої,
Що все те, що ми так хотіли
Не збудеться ніколи.
Коли здається, що все реально,
То знай - це правда так,
Все починається, коли ти покадаєш стіни спальні,
А не починаєш з нового листа.
Йди куди ноги йдуть, а не куди веде карта,
Не шкодуй, що вже на ногах такої ранні,
Адже життя дає шанс використай його сьогодні, а не завтра,
Адже не знаєш, коли цей шанс і день буде останнім.
1
3
184
Моє буття - кров з молоком
Моє буття - кров з молоком,
Мій сніданок - кава з вершками,
Як би там не було,
Та все одно ми залишаємось пішаками,
Ранок починається не з кави,
Життя далеко не казка -
Ми продовжуємо робити те, що нам не цікаво
Заради спасибі, задля будь ласка.
Ти зрадив мрію, вважай, що зрадив собі,
У корінні вирвав потуги,
Дивно побудований цей світ:
Вчора йшли в один ряд, сьогодні не назвеш навіть другом.
Пробачати іншим - дрібниця,
Пробачити собі - неможливо,
Адже часи нічого не залишили
Від тієї жаги, яка була в тих юних лицях.
Знімаю відбитки пальців
З власних цілей, за які тримався обома руками
Й продовжую лише усміхаться,
На запитання "Як справи?" відповідаю, що так само,
Як було вчора, сьогодні й буде завжди,
Адже зміни - ніщо інше ніж вибір,
Шрами на своїх збитих руках покажи
Й скажи спасибі...
Подякуй, що розплатився лише руками,
Деякі віддали життя за шанс,
Адже не соромно бути побитим за прекрасну даму,
Соромно не відповісти на виклик, навіть один раз...
Поки нами грають партію спокійно,
Ми йдемо вперед, бо назад шляху нема,
Через це й розв'язуються війни,
Бо позаду твоя сторона, спереду шах і мат.
Моє буття - кров з молоком,
Мій сніданок - кава з вершками,
Ви не питали як справи давно,
Але все досі так само.
2
2
214
A star is born...
Скажино мені дівча,
Чи щаслива ти на цій землі?
Скажи чому в твоїх очах
Я бачу початок, а з уст чую кінці рядків?
Мені падати на траву
Залишається тільки,
Бо коли торкаюся до твоїх рук,
То відчуваю, що тону, тону там, де мілко.
Скажино мені хлопче,
Звідки, де ти почув ці акорди?
Звідки знаєш що я хочу,
Чому чхаєш на те, що горда?
Я падаю на холодну землю,
Не боючись ні хвороб ні простуд,
Піднімаю голову й бачу стелю,
Повільно йдучи на глибину...
Я йду на дно й не відчуваю бетон,
Мене поглинає хвиля емоцій,
Ніколи б не пішов, якби не знав що ми за одно,
Адже скільки всього на кожному кроці:
Розчарування, біль, невдачі,
Розбиті кораблі й океани горя,
Однак перешкод я ніяких не бачу,
Коли ти зі мною поряд.
Поглинь мене, стихіє,
Змусь відкрити очі у воді,
Пірнаю з головою, хоч не вмію,
Та що може бути страшнішим ніж лід,
Який розтанув між нами?
І у цій воді видно всі зірки неба,
Відчуй всю глибину устами,
Й зрозумій, що так було треба...
Я йду на дно й не відчуваю землі під собою,
Це не хмари, та щось схоже на рай,
Я йду на глибину з головою,
Поглинай мене стихіє, поглинай!
2
0
170
Я знов у тих самих місцях
Я знов у тих самих місцях, стежках, трасах,
Пливу на інший берег озера повільним брасом,
Ввечері дивлюсь на зоряне небо, якби воно погасло,
Останнє світло навіть метелики не знайдуть,
Як би було класно
Покінчити з усим саме тут,
Де спів солов'їв змінюють цвіркуни,
Де можна побути одним
І довкола лише природа,
Яка на 100% згодна
Прийняти тебе в обійми трави,
Човен від берега відплив
І стоїть посеред озера нерухомо,
Це те відчуття, коли ти дійсно вдома
Й тут все своє, таке рідне,
Тут відчуваєш себе вільним
Як той птах, що лягає спати з сонцем,
Думаєш: "Коли востаннє я тут був? У якому році?"
Дивно, ні... страшно,
Що я не повертаюся сюди на вихідні,
Тут рідна кожна пташка,
Тут мої батьки виростили своїх синів,
Тут зовісм інший світ,
Не дарма сюди влітку діти
Завжди приїжджають на канікули,
Вони на тих місцях, де й ми були
Колись і якось, десь і з кимось,
Щось завжди робились, у чомусь рились,
Знаходили пригоди там,
Де їх і бути не було,
Знаєте, не вірю своїм устам,
Які кажуть, що все це відбувалось давно...
Та ніби вчора тільки вивчали рідні місця,
Спізнився ввечері додому, хоча й обіцяв
Батькам, що будеш вчасно,
Хліб з сіллю і маслом,
Чай з печивом з друзями у подвір'ї,
Не знаю як ви, та я не вірю...
Не вірю в це взагалі,
Всередині якийсь тайфун емоцій чи вихор...
В раз я прокидаюсь у ріднім краї на траві
Й довкола так тихо,
Що не передати словами,
Дивлюсь на те срібне озеро зі золотими берегами,
На ці стежки, де досі мої сліди від босих ніг,
Раніше такий великий світ зараз здається мені,
Здається мені якимсь ще більшим,
Більшим, щоб вмістити все в одному вірші,
Та я точно знаю, що
Які б ти не зустрічав судна,
І скільки б шляху не пройшов,
Ти всеодно повертаєшся туди, звідки починав.
Тут не дивляться на твої медалі,
Досягненя, звання, тут важливо хто ти,
Тобто я буду боротися, старатися, йти назустріч долі далі й далі
Й повернусь сюди? Знаєте, я не проти.
1
2
177
Думай...
Уламки корабля
Відправляються від спалених берегів
У висохлі кратери, де були колись моря,
Все так, як було колись тоді...
Зірка, що впала,
Повільно вертається назад у небо...
Якщо тобі цього всього мало,
Щоб зрозуміти, що треба
Діяти зараз, у цей момент,
Іншого не буде точно...
Якщо ні, то мені шкода тебе,
Адже наш Шлях Молочний
Знає більше ніж ми,
Дає шанс чи можливість - бери,
Завтра інакше повернеться карта,
Якщо звісно воно буде те завтра...
Думай...
0
1
216
Я - жахлива людина
Я. Жахлива людина,
Знаю чому ти зараз каже це мені і спину,
Чому я навіть на хвилину не повернуся,
Чому ти, як і я зовсім не в дусі
Й не готова на розмову,
Життя не може бути безпомилковим...
Я жахлива людина й розумію це все більше,
Коли будучи з тобою ходив до інших,
Не відповідав на повідомлення й дзвінки телефона,
Хоча й любив тебе, напевно,
Сам не знаю коли й в який бік мене цього разу поверне,
Я все біжу від тебе, ніби марафон,
Не знаю для чого взагалі почав...
Я багато разів падав,
У першу чергу зараз у твоїх очах,
Не думав, що крайнім падінням буде зрада...
Крайнім, бо це точне не останнє,
Мабуть, я відвідаю не одну ще спальню,
Тобто сьогоднішній своїй любові
Я принесу не менше болю,
Просто з часом,
Від цього назвати себе людиною неможливо,
Адже у всих цих моїх кілограмах м'яса
Немає нічого, щоб зробило щасливою
Хоча б якусь одну...
Думаю, що край цьому буде,
Колись по мене прийдуть
І будуть в крові губи,
Кінцівки й все тіло буде в синцях,
На мені не буде лиця,
Як і тоді, коли інша цілувала мою шию,
Людський організм можна зрівняти з машиною,
Яка продукує лише щось погане,
Яким би ти був хорошим, та настане
День, ну прийде час такий,
Коли ніхто не простягне тобі руки...
Починаєш тоді курить, це так
Будеш випивати: перша, друга, третя... А в четвертій вже вода.
Я - жахлива людина,
Мене не розуміє навіть родина,
Бо відчуття межі давно зникло,
Вийшло з кров'ю, потом, криком.
Як згадаю все між нами,
Це досвід, та ми б не починали все, якби знали
Чим це закінчиться і яким буде фінал,
Це просто провал...
Ці моменти, коли я тримав твої долоні,
Говорив про якийсь там вогонь...
Десь всередині себе,
Для чого ти вірила? Не треба
Було після того знімати з себе футболку, бріджі,
Я ж бо це вчора казав і завтра скажу іншій,
І це триватиме довго, та не змирюся з цим,
Це вже відпрацьований алгоритм,
Який мене руйнує з середини,
Вбиває в мені мене, вбиває в мені людину...
Зараз все пролітає в очах зі свистом,
Картинок в голові більше ніж в галереї,
Ти не була в моєму гурті головним солістом,
Ми були в одному рядку, та я був ямбом, а ти хореєм.
І суть не в тому,
Що ми різні, зовсім ні,
Я думаю, що ми терпіли товго. Зараз це вже не біль, а втома,
Яку ми розраджуємо по різному. Я знаю, що ти зараз у батьків,
Вони тобі казали давно,
Звідки вони знали, що то була не любов...
Таємниця, абсолютно Не відомо...
Але я радий, що ти ціла й нічого не вчинила,
Ти зараз з близькими, ти вдома
Надіюсь, що тобі в житті стрінеться ще мужчина,
Який змінить ставлення і взагалі змінить все,
Вирішальним вже не буде секс,
Це буде інший світ... ні, галакатика,
Ти перестанеш нарешті плакати
По ночах у свій матрац,
Почнеш нову сторінку життя,
А не відступиш на новий абзац,
Все піде на лад. І десь тоді з'явлюся я...
Ти лиш погляд залишиш на моїй спині.
Я зупинюся й біль пройме до грудей,
У твоєму житті вже була жахлива людина,
Тож бажаю більше хороших людей.
Що болить, те пройде,
Не винні стіни, не винний мольберт,
На якому ти малювала такі чудові картини,
Вони й правда чудові, хоча
Я цього тобі не казав. Не шукай винних,
Все й так зрозуміло. Не прошу пробачення, не пробачай,
Бо це смішно та якось не правильно, мабуть,
Якщо тобі зараз важко, то прочитай,
Нехай це буде на пам'ять.
Такі собі спогади згоден,
Та одна людина не робить погоди...
Кого я обманюю, звісно одній людині під силу
Змусити забути все чого так плідно вчили
Вчителі й батьки,
Знаємо таких...
Все зрозуміло без інтриг,
Ти це чуєш зараз, отже я встиг,
Мені вистачило часу,
Щоб сказати тобі востаннє, що прекрасна
Ти, твоя хода й взагалі ти хороша людина.
Саме тому й проводжаю твою спину,
І стримувати себе вже не треба сили,
Жахливий....
2
2
238
Не знаю як так сталось
Не знаю як це сталось,
Ніби щось розбив, але не відчую взагалі,
Алкоголь втратив градус,
Земля пішла з-під ніг.
Обертаєшся - довкола 4 стіни,
Почуття, яке описати нереально,
Не пішов би на це на тверезу голову, та вже нічого не спинить,
Щоб не вчинити щось, що потім у вертикальній
Позиції лежати й закривати голову від ударів ногами,
Які хотіли спочатку спокійно й без рук,
Та все не могло закінчитися словами,
Адже, якщо не віддам, то заберу
Щось, що мені не належить:
Авто, телефон, гроші,
Прекрасна дівчина у високій вежі,
Сьогодні й жахливий, але вчора був хорошим...
Найзагадковіші створіння - люди,
Їх не вивчити нам за все життя,
Я цього не розумію і розуміти не буду -
Спочатку ці губи кажуть, що не люблять, а потім цілують. Це як?
Після чого так і стається, як є ось, на долоні,
Яка легко стискається в кулак,
Ноги тиснуть на педалі 2-3 тисяч коней
І їдуть туди, де колись була
Вона - надія. Це смішно,
Надії ж бо ніколи не було,
Тому ж давайте всі святі й всі грішні
Вип'ємо за це. Вип'ємо за любов.
Пфсля чого я буду спати у власній блювоті,
Перехожим розповідатиме про тебе,
Хоча вони й не знають хто ти,
Їм шкода... шкодувати мене не треба,
Бо це був мій вибір і мій досвід,
Не знаю як пояснити, який саме,
Але точно я був піддослідним
У твоєму досліді хімії між нами.
І ось вулицями п'яний
Я ходжу й мене поглинає велике місто,
Раз і я вже в Жулянах,
Раз і я вже розмовляю із таксистом.
Раз - падаю у прірву й прокидаюся у ванні з водою,
Роблють вдих і опускаюся з головою
Від не бажання залишатися з самим собою,
Під водою кричати від цього болю,
Щоб не було чути нічого зовсім,
Щоб захлинався й в останній момент вилетів з води,
Може я люблю досі?
Але ж я ніколи не любив...
Ніхто мене не міг захопити,
Скоріше це моє его, чи щось таке,
Найгріше не вмерти, а почуватися вбитим
При цьому бачити ще свій портрет,
Перетягнутий чорною стрічкою,
Яка змушує сумувати багатьох людей,
Мене несло від берега річкою
І я прийшов... прийшов до твоїх дверей.
В раз все вийшло з потом,
Долоні спітніли й мокра голова,
Цього разу я залишив на потім
Пусті ті слова,
Які нічого не змінять для нас,
Я ж лиш згадую той перший вальс,
Ту першу зустріч і ті очі молоді,
Які ж ми були наївні й дурні,
Але, мабуть, щасливі,
Час пройшов, а ми на диво
Більш щасливішими не стали,
Тільки в очах один одного впали
Й розійшлися мости,
Найбільше шкода, що саме ти
Для мене стала, як прірва,
Хоча я тобі вірив,
Як все дарма. Я тут, щоб сказати, що,
Не розумію для чого прийшов,
Мотив, ідея, план - відсутні,
Ще й не вихідний день, а будній,
Давай забудем що було,
Нам ще сидіти наступного тижня за одним столом
У спільного знайомого, який
Знає, що ти не просто так прийдеш туди,
Зрозуміло що буде після того, як зацокотять бокали
Й вечір стане концентратом сварок зрад,
Але зараз давай все на місця розставим,
Ти мене поцілувала, забирай назад...
(А це, в дужках, нехай заберуть з собою стічні труби,
На фоні під'їзду хлопець поцілував її у губи).
2
0
229
Я тут, а завтра ти
Я тут, а завтра ти тут будеш,
Відпускаючи в небо крила літака,
Вночі загоряться вогні в спорудах
І я розумію, що це дійсно так.
Ти на тому місці, де я стояв,
Ти вдихаєш те саме повітря,
Ти називаєш моє, як і я називав твоє ім'я,
У тобі теж кипить кров, всі 5 з поливною літри.
У тобі горить той вогонь,
Що і в мені спалює всі спогади вщент,
У тебе теж так само пітніють долоні,
Теж всю трусить від хвилюваня і теж хочеш ще,
Ще хоча б один раз
Зустріти той глибокий і слізний погляд,
Ще б востаннє відчути поразку,
Коли розумієш, що тут, що поряд
І завмирає світ в моменті,
Який більше ніхто не сприйме,
Адже роки пройдуть, фотографії будуть стерті,
Але залишиться момент.
Справа не в періоді чи даті,
Гороскоп? Зірки? Абсолютно не туди,
Хочеться просто мовчати,
Як мовчання поля, як мовчання риб,
Яким так хочеться у воду,
Затоплюючи розмови й чати,
Проте ми за нагоди
Намагаємося просто промовчати.
Це ж не важливо, насправді,
Не в цьому суть,
Знаєш, як зрозуміти що чесно й правда?
В очі просто зазирнуть.
Все у них і тільки в них,
Не розповіси всього устами,
Повертаємось в реальність, покидаємо сни,
Й хай це залишиться між нами:
Немає різниці: сам прийшов чи хтось привіз,
Не в цьому вся суть,
Головне те, що я тут
І що все ж витримав мій організм
Всі ці недоспані ночі,
Сон відійшов як пароплав,
Зараз ти тут і я хочу
Сказати, що я на тебе чекав.
1
0
195
Я втікав від життя довго
Я втікав від життя довго,
Знав, що в ньому все йде на спад,
Так біг, що вже німіли ноги,
Весь час втікати не вдалося... я упав.
Я підмінаюся, порвав штани,
Вдарив коліно, стер долоні,
Оглянувся й зрозумів, що люди... моє життя для них,
Це дійшло тільки тоді, коли я поцілував асфальт холодний.
Чому для них? А мені? Коли жити мені?
Для себе хіба жити не вийде ніяк?!
На мить задумався і зрозумів,
Що не вдасться жити для себе, якщо вони скандують твоє ім'я.
Це вже відповідальність певна,
Від якої вже нікуди,
Адже піди й поріж собі вени,
То завтра це зроблять і вони.
Твоя власна проблема, якщо не встиг
Пожити для себе, все собі,
Час як пташка: не впіймаєш, якщо відпустив,
Зараз ти зверху дивишся на всіх ніби під товстий лід.
Тебе не почують, що б не кричав,
Не розіб'єш його, швидше з рук зробиш фарш,
Ти й не уявляєш насправді, яка відповідальність на твоїх плечах,
Від її маштабів аж стає страшно...
Думаєш: "Даруйте, за що такі подарунки
Я отримав на найближчі свята?"
У раз перериває думку інша думка:
"Та їх не більше десятка... А якщо більше ста..."
Спокій тільки вночі,
Коли нікого поруч нема,
Проводиш сонце, дивишся туди в далечінь,
Для нього ти, як всі, тому той попіл на руках
Нічого не означає зовсім,
Сіль на губах - знак непокори,
Тому вже скоро твої ноги босі
Обмивають хвилі вечірнього моря.
Заплющив очі, відкрив - вже світанок,
Вже починає малиніти горизонт,
Ти ховаєш всі свої рани,
Дістаєш із кишені синій "Bond",
Робиш тягу-другу, в очі дим,
Вологе повітря омиває легені:
"Так хочеться побути одним..."
І ось ти вже на сцені.
Тікати вже немає куди,
Довкола людям немає ліку,
Не вийде описати вид
Тих очей, що ховаються в молоді й сиві повіки.
Немає різниці: пів віку чи тільки закінчив інститут,
Якщо тяжко, то саме тоді треба йти далі,
Не мовчи, якщо ти вже тут,
Вважай, що здаєш екзамен чи залік.
Всі тут без банерів і брошур,
За тобою люди готові йти на штурм,
Одне слово дорівнює шум,
І я не їх, себе прошу
Не помилитись, не сказати зайве,
Іншого виходу нема,
Скоро ти навчишся отримувати від цього кайф,
Куди б не привели ноги, знай, що все у твоїх руках.
Дій, давай.
1
1
253
Легше переписати історію світу
Легше переписати історію світу,
Ніж нашу історію на двох,
Адже закохалися, як діти,
Зробивши перший крок.
Легше переписати історію світу,
Адже таких, як ми сьогодні, більше не буде,
Завтра ми будемо іншими вже, тому треба зараз радіти,
Бо завтра радітимуть інші люди.
Легше переписати історію світу,
Бо такої, як наша, не знають,
На нічному небі розганяє зорі вітер,
Навіть якби їхня кількість була твоїм номером, то я б всеодно його знав напам'ять.
Легше переписати історію світу,
Виготовлять ще чорнила й папери,
Життя дає можливість бажати, досягати й хотіти,
Тільки нам відомо чого ми хочем зачиняючи зсередини двері.
Легше переписати історію світу,
Бо хто знає скільки там їх,
Ми ж з тобою такі одні,
Як у пшеничному полі квіти.
Легше переписати історію світу,
Світ пробаче все, чого не пробачить життя,
Світ роки не змушують сивіти,
Ми ж старіємо й немає такого дня,
Якого б не було тоді в очах,
У них можна знайти кожну секунду,
Поставити крапку можна легким взмахом плеча,
Але я цього робити не буду.
Бо сонце погасне тоді,
Стануть прхмурими й сірими дні,
Зів'яне трава й всі рослини,
Піде холодний вітер по спині,
Наш час сплинув,
А ми ним не встигли насолодитися навіть на половину,
Самі винні, що все вийшло саме таким чином,
Тому не треба шукати винних чи причини,
Щоб нас поглинав сум, ми не з тих,
І годинник наший ще не стих,
Я не зізнався тобі, ну просто не встиг...
Я не буду переписувати історію світу...Бо мій світ - це ти.
1
1
198
Не нормальна
Ти вся така, ну зовсім дивна,
Я б сказав би навіть, що така одна,
Ранок починаєш не з кави, а з пляшки пива,
На заняття приходиш у другій половині дня.
Плеєр повний зарубіжних треків,
У другому класі вдарила хлопця об асфальт,
А коли переходила в третій,
То сказала свій перший мат.
На твоїх губах яскрава помада,
Ти виділяєшся серед всіх,
Улюблений час "завтра",
Таким, мабуть, і підкоряється світ.
Зірвала голос в караоке,
Хоча голос нежіночно грубий,
Але вихована, бо запитає чи ви не проти
Спочатку, а тоді тільки закурить.
Першою з ровесниць втратила цноту,
Любить дітей, коли їх поруч нема,
Завжди в "активному пошуку" роботи
І навіть підписана на групу майбутніх мам.
Твій раціон скоріше шкідливий,
Ніж корисні й вишукані страви,
Але... ти ніби щаслива,
Та й це твоє життя - твоя справа.
Єдине, що мене відштовхнуло -
Ти стояла вночі біля клубу
З компанією і була наймолодша з них,
Та де ви бачили таких?!
Фільми будь-які, окрім драм,
Вони вже надто нудні,
Найбільша комедія - коли хочеш запросити її кудись і читаєш по губам
Куди тобі насправді піти.
Цю птаху не втримати в руках,
Хто бачив, того вводить в жах
Її звички й поведінка,
Закінчує в неділю, а починає спочатку з понеділка.
Он вона, до речі... Туди не плюй!
Це ж треба було закохатися в таку...
На твоїх губах помада, на шиї парфум,
Все як я люблю і все за чим ти ховаєшся,
Я радий, що став першим, хто правду здобув,
Обіцяю, що про тебе іншу ніхто й ніколи не дізнається.
Ми будемо тримати цигарки в руках,
З думками про неділю,
Навколо скажуть: "довела",
Я ж скажу, що мені пощастило
Зустріти таку особу,
Що кинула виклик всім, не боючись ножів під ребра,
Я тепер з нею. А ти сам спробуй
Бути собою, а не ідеалом, який створили без тебе.
Не нормальна, що не кажи....
Пощастило... Пощастило, що я теж такий.
3
7
354
Пообіцяй мені
Завтра буде інший, завтра буде інший день,
А ми вже не діти,
Час прийшов, так швидко, ще скільки його пройде
Й від цього нам нікуди не дітись.
Дай мені руку і я відступлю від межі
Фотострічок і альбомів,
Тут ми будемо зовсім не ті,
Найкраща версія нас, невідома нікому.
Пообіцяй мені, що ніколи
Й ні за яких обставин
На твоїм вікні не затуляться штори,
Усупереч словам твоєї мами.
Коли вимкнуть світло
Й все місто буде в темноті,
То знай, що в зиму, що в літо
Я прийду на твій поріг.
І тоді, можливо,
Все буде як у тому сні:
Ти скажеш, що щаслива,
Довірившись моїй руці.
Я ж не матиму слів,
Щоб передати це почуття, цей стан,
Тримаючи погляд на тобі
Я буду читати по губах,
Що не слід було й починати
Те, що так далеко зайшло,
І ніби сніг лапатий
Шарудить з-під підошв,
Отак пролунає мені в спину " Не йди",
Темрява накриє нас з головою,
Я не знав себе таким -
Мрійливий, з легкою рукою
У якій пелюстки квітів,
Які розцвіли по дорозі до твого дому,
Єдина стежка на світі,
Не відома нікому
І я пишаюся, що саме мені
Вдалось зрозуміти цей момент,
Що ті дальні ліхтарі
Допоможуть знайти тебе.
Іскра, світло... Розплющую очі,
На губах так щось тліє ніжно,
Не вірю, але дуже хочу,
Повертаю голову - ти на іншому кінці ліжка.
Пообіцяй мені, що це не сон
І про те, що це не закінчиться ніколи...
Ти досі спиш, але я бачу, що давним-давно
Ти зробила свій вибір, бо на вікні затуляні штори.
4
0
288
Відчуваю, як за вікном
Відчуваю, як за вікном
Вітер ніби стукає в скло,
Хоч я існую не так давно,
Та я знаю до чого це було.
Десь між вулиць ти наближаєшся
До моїх дверей і порогу мого,
Робиш вигляд, що обраєшся,
З входу починаєш сварку... Стоп!
Мовчи. Прошу тиші, я все знаю сам,
Можеш навіть опустити погляд,
Знизувати плечима й корчити з себе недоторкану мадам...
Почнемо з того, що не я маю бути з тобою поряд
Зараз у цій темній, але знайомій кімнаті,
Не мої руки мають зараз тримати твої
Від удару. Не я маю тебе заплакану обіймати
Й підбирати десятки найкращих слів,
Щоб тільки стало легше,
Я - це просто випадковість і щось на постійне,
Мені не бути останнім, хоча далеко не перший,
Не такий, як всі, але надзвичайно надійний
І терплячий, що головне,
Адже за цей період, за всі дні
Я вимучував і витерпів тебе,
За що отримував лиш дурнуватий сміх
У відповідь на серйозні розмови,
Бо це ж все лише скоротання часу.
Я не був серйозним ніколи,
Я не вчився з тобою в одному класі,
Не чекав тебе біля під'їзду
На лавках, де й не поцілував,
Не водив гуляти по нічному місту,
Романтика нульова...
Як і мій соціальний статус,
Який наскільки непередбачуваний,
Я не закінчивши зупиняюсь,
Не часто прошу пробачення
Та і взагалі чому до тебе
Доля така скупа, адже всі мають бути щасливі,
Отже так їй треба,
Такий її жорстокий вибір.
Мої смаки тобі не до вподоби,
Ти давно працюєш, поки я ще сплю,
Ти ніяк не могла... але спробуй
Забути смак тих губ,
Які гасили вогонь на серці,
Залишений твоїм справжнім коханням,
Сльози, нерви й страждання...
Пам'ятаєш? І тут тобі доведеться
Погодитись з тим,
Що я мав надто багато шансів,
Але так щиро й вірно усміхався,
І не відпустив
На напризволяще,
Де ти була в списках,
Де доля ігнорує вашу переписку.
Мені було важче,
Але такий закон чоловіка -
Незалежно від статусу й віку
Захищати своє, навіть якщо на ньому клеймо,
Відповідати за слово "Любов"
І мовчати за все, що було між нами...
А ще я надокучаю мобільними дзвінками,
Не подобаюсь твоїм мамі
Й з кривими зубами,
Справи не вирішую, а все тільки словами
Й за скільки років залишився тим самим...
Невдаха, та й годі,
Та й та ніч - зовсім випадковість,
Просто був мокрий одяг,
А тоді довго мучала совість.
Я все це знаю, до єдиного слова,
І жодне з них мене не здивує зовсім,
Я знаю чому тобі зараз відібрало мову
Й чому ти прийшла сьогодні "в гості ".
Я знаю, що ти вийдеш і закуриш надворі,
Кажучи всім перехожим, що це вперше,
А розмову цю повну відвертості й горя
Ми з тобою так і не завершим.
Залишайся сама з цими думками,
Знов таки може поскаржитися мамі,
Скажи татові, що необхідна розправа...
Це вже не мої справи.
Мені набридло бути одним із,
Набридло робити вигляд, що мені нічого не відомо,
Вихід прикрашає самота твоїх валіз,
Ну а тепер давай - скажи хоч слово.
1
0
437
Твої губи - отрута
Як же ж приємно буває відчути,
Що ніжна рука торкається твого плеча,
Але ж як паршиво бути почутим,
Та не отримати підримки, коли почав
З нуля і ще трішки, можливо,
Будучи на межі найбільших втрат
Зустріти тебе красиву -
Недосяжний варіант.
Твої губи - отрута,
Але всеодно їх хочу знову відчути
І побути з тобою,
Тільки не іншою, а такою,
Як це було колись тоді,
Ми з тобою вийшли надвір,
Бо в кімнаті було надто тісно,
Краще б ми заварили кашу, ніж замісили це тісто.
Треба бути оптимістом
І казати, що все гаразд,
Але мені набридло казати "звісно"
Й переносити все на наступний раз.
Я ж ось стою тут
І ти... тобі не дітись з меж цієї кімнати,
Я можу пообіцяти, що коли прийдуть
Лихі, то буду стіною. Я можу пообіцяти,
Що коли прийде крах
І ти йти вже не матимеш сил,
То я тебе віднесу на руках,
Ти тільки попроси.
Я можу пообіцяти... І занадто
Багато разів вже це зробив, на жаль,
Я повернусь сюди завтра
Й не буду зазирати під твою вуаль.
Ти будеш абсолютно та сама,
Як тоді, коли ми не розбиралися в словах,
Ти просто ще раз доторкнешся устами
І я відчую той самий неповторний смак.
Ти знов опустиш погляд,
У моїй руці буде твоя рука,
Скажеш, що не ти маєш тут бути зараз поряд,
Проте я чув, як рветься серце в твоїх грудях, коли я тебе обіймав.
Ти ближче до мене підійдеш -
Обіймеш міцно і... сльози твої потечуть,
Моє серце не б'ється, адже отрута... після такого не живуть,
Тепер точно не втечеш...
4
0
367
Вона глибше ніж я думав
Мені ніколи ще так не було
Тяжко. Хоча, мабуть, збрехав,
Адже я б іншу ніколи не покохав,
Але це не була любов.
Мені було цікаво і
Ми знаходили щось подібне,
Мені подобаються всі вибрики твої,
Подобається, що можу відчувати себе вільно
В присутності дівчини...
Але я, на жаль, мав рацію,
Щодо прекрасного... І тепер, те, що мало бути вічним,
Стало не міцнішим ніж аплікація
Другокласника. Отакі в нас справи,
Я звісно промовчав, як інакше?
Це твоє життя і ти маєш право,
Але від цієї думки мені не робиться краще.
Знаєш, це ніби метелик на пальці
Сидить - найпрекрасніше створіння у світі,
Проте ти зупиняєшся усміхаться,
Коли розумієш, що гусінню вона їла зелене листя і стебла квітів...
Хочу, щоб знала, що
Я відвертатись не буду,
У цьому, напевно, вся сутність друга -
Йти до кінця, якщо вже пішов
За ту правду, навіть якщо того не варте,
Але це мій вибір і мій шлях,
Я чхав, що ви бачили її лише на задніх партах,
Адже я бачу, що в її очах,
А там істини потоки,
Які частіше джерельної води, яка хоче крізь камінь пробиться,
І я стоятиму за неї, доти
Вона не попросить мене зупиниться.
Знай, я буду тебе захищати
Завжди, проте... Я тобі не сказав,
Що я дійсно повірив твоїм сльозам...
Але треба вміти пробачати
Поступки й помилки,
Адже безгрішних нема,
Не ми такими стали, нас виростили таких,
Тому не дивіться на імена,
На прізвища, на клички,
На те, за що шкодуєм,
Адже зима завжди була й буде,
Всі захочуть тепла, але не буде місця всім, як у казці про рукавичку.
Вже вечоріє...
Мабуть, дійсно пора
Згадати, бо я не вмію
Так легко забувати. Пам'ятаєш? Вокзал
Метушиться, а ми біля метро,
Здавалося, що окрім нас двох,
Немає нікого навкруг,
Все так мило і банально:
- Бувай, подружко.
- До зустрічі, друг.
Тепер ці слова, як вирок,
Хоча тільки заради них і бивсь,
Підійти тоді до тебе мене нічого не зупинило,
Тому я прошу тебе - зупинись...
2
0
285
Найкращі кадри
Я забув коли востаннє був у кіно
Й отримував насолоду від того,
Що там фільми, які я дивився вже давним-давно,
А з нового десь ближче до нічого.
І ти знаєш на пам'ять всі сюжети,
Кожна репліка відскакує від зубів,
Як вірші твого улюбленого поета,
Але всеодно цікаво дивитися, як тоді,
Коли вперше транслювали ці сцени,
Й ти в захоплені заснути ніяк не міг
І казав тільки: "Нене,
Колись я буду там замість них".
Батьки сміялися й казали, що звісно
Ти станеш колись відомим,
Проте вже дорослим розумієш, що там і без тебе надто тісно,
Та й зі знайомих туди дійти теж не вдалось нікому.
Як відео-стрічка промайнули роки,
Недоспані ночі, кава, лампа настільна,
Й ти вже сам режисер і сценарист
Свого власного фільму
Під назвою "Життя",
Так втома й нестача сну,
Проте ти ж сам казав,
Що для чого мені бути другорядним для долі, коли в своєму зіграєш головну?!
Ти б не подумав про це ніколи,
Але ти маєш знати,
Що хороший фільм не той, де розібрали ролі,
А той, який розібрали на цитати.
Тому грамотно підбирай слова,
Бо помилятися нема коли й немає де,
У житті краще, щоб кожен менше грав,
Бо не нам вирішувати коли the end.
Краще нас будуть тільки наші діти,
Як то кажуть: " A Star is Born",
І від цьому нам нікуди не дітись,
А зараз тихо. Камера, мотор...
4
0
410
Знаєш, це так давно було
Знаєш, це так давно було,
Навіть не хочеться тривожити минуле,
Але я до деталей пам'ятаю ту любов,
Думаю, що ти теж не забула
Як ми з тобою вдвох
Лежали на ліжку і просто дивилися вверх,
І серед неба зірок
Мені якось вдавалося знаходити себе й тебе.
На жаль, ми дивилися не в очі,
Адже сміливості не було ні в кого,
Ти ж сама знаєш, що я не хочу
Це казати, але все сталося випадково.
Ми це обоє розуміли,
І настав таки цей момент,
Коли наш роман ми залишили білим
На папері й на цьому ніби the end...
Так було, так є і буде так,
Сумніву немає ну геть просто,
Але наскільки ж боліли ті слова,
Які я не сказав, коли був ще твоїм гостем.
Не тримаю зла, правда,
Але зіграв останній акорд,
Я знаю, що ти все вирішила подавно,
Але я все ж здійснив свій performance, коли народ
Зібрався весь, і вогонь
Горів у мені, палали розмови серед них...
Я наважився на це, заради твого
"Для чого ти це зробив?"
Заради цього моменту,
Коли сумнів роздирає тебе з середини,
В одну ж мить хочеться вмерти
Й бажати смерті іншій людині.
Я знаю що це, пробач,
Якщо й хотів, то не наскільки,
Хочеш плакать? Плач,
Але я не вірю цим сльозам, бо їх було вже стільки,
Що я й рахувати перестав...
Хто б що не казав,
Але кращого моменту в цім житті нема,
Ніж коли ти вся така прекрасна у сльозах
Починаєш хапатися за слова,
За те що було вчора й декілька місяців назад
Не відмотать, як касету,
Згоден, що краще все стерти
З пам'яті, ніби вдарив алкоголь,
Ти домоглася свого...
Залишайся сама, хай тебе інші руки гріють,
Хай інші слова для душі будуть бальзамом,
Ти ж знаєш, що я брехати не вмію,
Тому буду робити те саме,
Але повір мені, ніхто
Ніколи не повторить і не відчує те, що ми робили й відчували вдвох...
Заключний акорд і крапка останньої сторінки,
Все, вітаю з фіналом,
Тепер наші справи підуть угору стрімко,
Але чомусь радощів мало.
Ми самі себе зламали,
Такий вже вибір наший,
Адже інші знали
Більше від нас, як буде краще.
Знов сарказм, я думаю, що тобі відомо
Ці мимо міні-жарти,
Пробач, але тобі пора додому,
Пора давно вже спати.
Я знаю, чого ти дивишся так,
Чому не робиш кроку до дверей,
Ти чекаєш інші слова,
Чекаєш чогось кращого у сторону себе,
Але я розклав по полицях
Все що було так давно,
Проблеми нема, ніби маємо веселиться,
Та чомусь зовсім не весело обом.
Так сумно... що ми виросли з тобою,
І це все вже історія, не більше,
Ти на все махнула рукою,
Я махнув і все обмежилося віршем.
Наскліьки ж гострі наші статі,
Наскільки гостро ми спиймаєм це,
Як дивно, що погляду було достатньо
Нам, щоб згадати все.
І хочу, щоб ти знала на майбутнє,
Що місце заброньоване тобі,
Я буду найщасливіший і ти будеш присутня,
Адже саме щастя ти бажала мені тоді.
Цей день настав і все ніби в ціль,
Адже ти прийшла не сама,
Всі радіють, тільки чомусь щастя немає на твоєму лиці,
І слова підібрати тепер вже не змогла.
Помста? Я скажу справедливість,
І вважаю, що це такий закон,
Адже любов - це коли обоє щасливі,
А не коли один бориться за щастя обом.
2
0
329
Заграли сурмами гармати
Заграли сурмами гармати,
Пісню солов'я затьмарили кулі,
Я повертаюся назад, а за мною солдати:
І східні, і центральні і гуцули.
Всі і кожен як один,
Куди голову не повернути,
А через декілька годин
Всіх їх може вже й не бути.
Шлях воїна, захисника країни..
Сильніший за всі земні й неземні блага,
Адже все задля того, щоб бути вільним...
Де б ми були, якби вони нас не оберігали?
Не знаєте? Я знаю,
Та вам це не сподобається геть,
Ними закінчують, ними й починають,
Вони йдуть на свою й на нашу смерть...
Здавалося б безглуздо, так?
Життя ж лиш раз старт,
І я подумав про слова,
Які доводять, що жити завтра варто.
Не лізе навіть до голови,
Що у 21 столітті
Вдовами залишається жінки,
Сиротами залишаються діти...
Отак продовжував солдат
Казати й насідати з цими думками на плечі,
Він не витримав, піднявся, забрав свій автомат
І пішов дорогою, де стежки ще нема:
" Я знав на що йшов, до речі
Бачиш ці нашивки?
Їх торкаюся щоразу, коли прокидаюся о п'ятій,
Це не вирок, це означає, що я не маю залишитись,
Це означає, що мені є за що воювати..."
І гучно роздалася тиша,
А новини знов зашуміли поміж сайтів,
Нам вистачить сили з цим покінчити,
Тому чекайте.
2
0
344
Ми прощаємось цього разу
Ми прощаємось цього разу,
Тільки прошу тебе - мовчи,
Немає ні ненависті, ні образи
В рішенні. Цих
Днів, які були раніше,
Не буде зовсім,
Ти знайдеш іншого, я знайду іншу,
У пелюстках троянди буде біла постіль.
У бокалах буде пінитись шампанське,
Кращих часів не буде вже,
Єдине прошу тебе, будь ласка,
Давай без жертв...
Ти сама все розумієш,
Це питання днів,
Бути іншим я не вмію,
А ти перестань брехати собі
Й своїм очам,
Не проводить ними мою спину,
Я багато чого пробачав,
Але я тобі не пробачу молодість, яку ти витрачаєш не на ту людину.
Зараз ти... неперевершена,
У тобі все ідеальне,
Але будемо чесними - нам не бути першими,
Ми й не останні.
Гасне світло в цій кімнаті,
А я все бачу по твоїх очах,
Мені вже пора, ти,
Якщо хочеш, можеш промовчать.
Проводжати мене не треба,
А мені краще геть піти,
Бо в будь-який момент не витримаю і повернусь до тебе,
Забувши всі попередні репліки.
Я поставив цю крапку,
Не дописуй будь ласка ще дві,
Завтра ми прокинемося зранку
І будемо одні.
Між натовпів шукати не станем,
Цей жест зайвий,
Колись таки момент настане
Й для нас це буде пам'ять і продукція уяви.
Ну все я йду... Чуєш? Іду,
А ти не плачеш...
Я відразу зупинюсь,
Якщо ти тільки скажеш.
У тебе навіть не хитнулись губи,
Нас загнали в умови у нашому ж домі,
Промовчала, хоча знаєш, що інший не полюбить,
Пішов, хоча знаю, що не потрібний нікому.
Насправді ж наші рамки - кімната,
Мені в математиці було достатньо умов,
Ми не вміємо просто так відпускати...
Звісно ти не змовчала, звісно я не пішов.
Ми віддались почуттям,
Які в ту мить були нам нами ж представлені,
Про це я не скажу друзям, а ти батькам,
Ми взагалі це вважали не правильним.
Ми стали такі дорослі,
Хоча це вважали смішним,
Але дорослі ділять не тільки постіль,
На жертви йде кожен з них,
Вони разом ходять в гості,
Їдять за одним столом,
Чому ж ми не впевнені досі,
Коли все це робимо давно?
Хоча це важко уявить,
Особливо, коли вдвох лишк переважно голі,
Це по справжньому тоді, коли я буду весь час іти,
І увесь час буде лунати тільки її слово...
Ми один одного навчимо
Пізнавати й бачити те, що не бачать очі:
Ти прийдеш, якщо я не прийшов,
Я скажу, якщо ти промовчиш.
Отак у житті буває,
І так не раз ще буде,
Адже ми часто когось відпускаєм,
Щоб потім переконатися, що це наші люди.
А наші люди завжди повернуться,
Будь не будь там що,
Бачиш тобі було варто лише підняти погляд і усміхнуться,
Щоб я до тебе підійшов.
У темряві нас загубила біла постіль,
Себе погубили ми самі,
Тому, поки не пізно зовсім,
Любіть.
6
0
364
Отака ти
Отака ти...
Я знав, що все лише міраж,
Просто ніяк не міг сказати...
А краще і не скажеш.
Чому ти така -
Не відомо обом,
Тут зайві слова,
Зустріч лоб у лоб.
Кажу прямо,
Майже холодними устами,
Нічого не буває просто,
Пам'ятаю першу зустріч: усмішка, невеликого зросту,
Але наскільки очі бачать мало,
Якими ми стали
За такий проміжок часу?
Пора знімати маску,
Ти знаєш який я,
Ну а ти... замовчую твоє ім'я,
Показую пальцем на двері,
Руки побиті, а спогади стерті,
Все відверто...
Краще було цим стосункам на початку вмерти,
Ніж зараз казати, що гарна, але... ні на кого сперти...
Ти просто стерво,
На диво своїх юних літ,
Вирішила погубити і мої.
Зачиняю двері, хоча знаю, що все одно прийду,
Ненавиджу... але все одно люблю.
7
0
376
У цій кімнаті
У цій кімнаті падає не тільки світло,
А й ми на коліна впали водночас,
І цей світ двом
Належить, настав цей наступний раз.
Не міг дивитися, як ти плачеш,
Обійму тебе холодною рукою,
Заспокойся, хіба ж не бачиш -
Я тут поруч, разом з тобою.
Воджу по твоїй щоці пальцями,
Зупиняв кожну сльозинку, яка падала з твоїх очей,
Ми боролися за любов, тому повстанцями
Нас охрестили поза очі поміж людей.
Будучи проти всіх
Ми загартували серця наші,
Для нас майже зупинився світ,
Коли пролунали клавішні.
І під шум дощу
Ми знали, що все між нами залишилось,
Ти вже почала казати "люблю",
Але я поцілував, щоб ти зупинилась.
Зранку вдвох прокинулись у ліжку,
Життя - зовсім не фільм і не гра,
Провів рукою по твоєму волоссю ніжно
Й сказав, що мені пора...
Блиск сльози стояв на устами,
Тільки зараз зрозумів що втнув
Моє серце - камінь
Твої очі - море, в них я і потонув.
Як то кажуть: " впав на дно",
На колінах перед твоєю особою
На підлозі, де розбите скло...
Не дарма любов називають хворобою.
Лікам не заспокоїть душевні рани,
На жаль, їх не нарвеш з куща,
І момент колись настане,
Коли тіло просто не витримає таких знущань...
Ми з тобою на колінах двоє,
Я тобі так багато обіцяв,
Тільки я можу тебе заспокоїть,
Тільки ти змогла дійти зі мною до кінця.
З цієї кімнати виходу нема,
Я казав це багатьом, але все ж
Твоя рука в моїх руках:
"Я тебе теж..."
4
0
452
Юність містить надто багато
Юність містить надто багато
Всього, що не вміщається в голові,
Може колись ми будемо багаті,
Проте багато втратили й у цьому винні ми самі.
Я ніколи б не повірив,
Що ти можеш бути моя,
Твоє ж життя було сірим,
Поки не з'явився я.
Зізнатись нам не вистачає сил,
Нам юність не дозволяє,
Ти пройшла мимо, а я відпустив,
А роки таке не пробачають.
Знаю, що немає сенсу, але вірю,
Хоча до цього див не бачив,
Досі плекаю надію,
Що вона мені пробачить.
Пробачить, що не з нею,
Що лиш поглядом провів,
Так виходить вже, чому - не знаю,
Бо всюди бачу лиш її
Крізь натовпи й переповнені зали,
Між хороших і поганих людей,
Чому ж мені не сказали,
Що коли буду ніколи й ніде, то бачитиму тільки тебе.
Проте з іншою маю проводити будні,
У компанії невідомих осіб,
Я і не знав, що ти тут будеш присутня,
А я помічати не буду всіх.
Моя рука не на твоїй талії,
Твоя голова не на моїм плечі,
Але ми обоє в залі і
Ніби на зло один одному гостримо мечі.
І здавалося ти в нервах вся,
Я не праві зробити й метр, так треба,
Тільки чомусь вкінці вечора обернемося
Ти на мене, а я на тебе.
Нічна прохолода огорне ніжно,
З'являться зірки на небі,
Ми будемо лежати в ліжку
Й думати - ти про мене, а я про тебе.
Ми самі в цьому винні і себе не жаль,
Бо вже занадто горді, й тепер
Ми будемо все життя шкодувать,
Бо любимо - ти мене, а я тебе.
Так пройдуть роки незнано,
І кожен день вночі,
Коли вимкнемо світло в спальні,
Будемо бажати солодких снів - ти мені, а я тобі.
Для нас зміниться світ,
І колись все ж доведеться змінити постіль,
Ти мені пробачиш, я пробачу тобі,
Але вже буде пізно зовсім.
Здавалося б немає образи,
Пройшли ці ігри в слова,
Але те, що ми з тобою не разом...
За це нас з тобою прощення нема.
3
0
270
Іду по залитих алеях
Іду по залитих алеях,
Дощі не вщухають ніяк,
Він і кросівки мої розклеїв,
Але мені байдуже... кажу вголос твоє ім'я
І замовкаю. Холодні руки в кишенях
Гріють ті слова, що не сказав,
Виявляється, що корисно бути мішенню,
Бо бачиш тих, хто по тобі стріляв.
На комірі досі твоя помада,
Губи трясуться й досі,
Якби.... нам ніхто тоді не завадив...
Чому люди пхають носа туди, куди не просять?!
Могло бути все серйозно,
По-спражньому, як ніколи й ніде,
Та у висновку тільки сльози
По той бік величезних дверей.
Я чув як кожна крапля падала на підлогу,
Кристали солі з лівого ока бальзамували рани,
Не втримався - вискочив на напів босу ногу
Й почав розмахувати руками.
Шлях здавався вічним,
Кожна хвилина - серця стук,
І змовчане раніше "Навіщо?",
Боліло не менше ніж "Чому?"
Завтра прокинусь й нічого не буде,
Не буде нікого, ніби про нас забули,
Дивні ці створіння, люди,
Як їх тільки не протлумачить Google,
Та вони дійсно найдурініші у світі.
Кожному бути таким,
Й подумайте самі, ми обираємо ліхтарі, бо вони нам світять,
Проте ми забули, що над нами небо й зірки.
Такі думки прийшли на голову п'яну -
Той вечір, ретельний і детальний спогад,
Твій парфум, помада, губи, спальня,
Фраза й вино... годі!
Нічого вже не повернуть,
Все так, ніби нічого не сталось,
Інші пережили, ми переживемо, інші переживуть,
Інші ж це пройшли, от і ми пройдемо... якось.
Головне, що все різко, як пластир,
Та це не завжди допомагає, правда...
Це ж треба було так потрапити в пастку
Чи чари, щоб знати зараз вже, що повернуся завтра.
Тут вже головне - не зробити гірше,
Все отак чітко: раз і два,
Та завтра я вже буду зовсім іншим,
Ти також будеш зовсім не та
І ми перенесемо розмову цю.
А вдома, сидячи у своїх спальнях,
Ці двоє будуть надіятись, що знов перенесуть,
Що остання зустріч зовсім не остання.
Алеї шумні й людні,
Повітря важке занадто,
Та я знаю, що у будні
Й вихідні нас нема там.
Ми сидимо у домівках своїх,
Причин шукати годі,
Вона дуже хотіла й він хотів,
Але ж не і таку погоду...
У кожній краплі біль нестерпний,
Плаче серце - просто жах,
Настане час і ми не стерпим -
Підемо по лезу ножа,
Над прірвою махнемо лиш рукою
На все погане, що забути мали,
Щасливе майбутнє тепер з опущеною головою,
З душевними ранами все що було й стало.
На цьому закінчимо, мабуть,
Я не згадаю більше, ти забудь...
Ми так і не розібралися у всьому,
Холодні руки, мокрі ноги - повертаюся додому.
Забуваю світло твого вікна,
Я був єдиний, ти єдина - тепер я один і ти одна.
Замість щастя інших шкодимо собі
Люди, частіше говоріть...
2
0
334
Я не згоден з тим, що
Я не згоден з тим, що
Література не повинна йти в ногу з часом,
Якщо ти вже скільки всього пройшов,
То і її не треба відкладати, як стару прикрасу.
Ваші рими: морока - сорока, сало - стало,
Таке можна навалювати фрістайлом...
Чому ви досі живете часами,
Коли за риму били по пальцях?
Та краще писати білими віршами
Ніж з надією лише, що заримувати вдасться.
Згоден, рима - це важливо,
Це корабель, який треба зрушить,
Але вкладаючи в "правильність" сили,
Ви забуваєте, що треба залишати душу
На папері, у кожному слові,
Яке можна зустріти, відучити й побачить
Чи вночі, чи на зорі світанковій,
А читаючи... ніхто не втримається та заплаче.
Мене не візьмуть у друк,
Я знаю, що мені далеко до висот,
Але якщо я беру ручку до рук,
То я зроблю все, щоб листок цей не просох.
Хай кожне слово розпливеться,
Буде чимось, що викликає насмішку,
Але мені так здається,
Що в кожен аркуш треба вкладатися, хоча б трішки.
Тому ви мені не судді,
Що там не кажіть,
Чого варта рима, якщо в ній немає суті?
Чого вартий поет, якщо в ньому немає душі?
Думайте й пишіть віршІ,
Тут задоволення від продукту більше,
А я буду поки шукати на відповіді ключі
Своїм неправильним вІршем.
6
2
288
Я вимкну світло - затуляться штори
Я вимкну світло - затуляться штори,
І ми з тобою вдвох про щось поговорим...
Як ми могли розбити вази?
Ніхто з нас ніколи довго не тримав образу,
Та так вже вийшло, на жаль,
Якщо чимось образив, то вибачай,
Ти ж знаєш добре, що я
Не майстер казати гарні фрази,
Та головне, що вчасно тебе обійняв
І ми з тобою так близько й разом.
Твої сльози чистіші неба,
Вони для мене яскравіше сонця горять,
Так вже виходить, так треба
Вже нам одне одного вкотре вибачать.
Я тебе знаю, як ніхто,
Проте досконало досі не вивчив,
Всім варіаціям тебе казав про любов,
Та все одно знаходиться нова, яка притягує, кличе.
І ми заковані в кімнаті,
Хоча вільні, принаймні з виду,
Продовжуємо разом спати,
Хоча вчора казали, що ненавидим.
Знов візьму твою руку посеред ночі -
Пульс досі не стих,
Ми не з тих, що не хочуть,
Але треба, бо рішення й проблема в нас самих.
Ми не будемо про погане,
Скажимо, як любим і забудем
До тієї пори, коли зрозуміло стане,
Що нічого не буде.
Ніби обрізають крила,
Які один одному дарували
Днями, і якась невідома сила
Притягує нас, тому разом і впали.
І розбились, як та ваза чи посуд,
Ніби завмирає мить,
Я звісно роблю, коли мене просять,
Та, наскільки відомо, то не просять любить.
Це відбувається само,
І ми посеред битого скла босі,
Отак дізнаєшся, якою є насправді любов,
Хоча в дитинстві вона здавалося невинною зовсім.
Тепер невпино ми зустрічаємо світанки,
Довго не закривавши оченят,
Засинаємо зранку,
Прокидаємося, коли вже всі сплять.
Що було - не важливо,
Важливо, що у нас зараз є,
Все, що здавалось не можлививим,
Стало рідним, вже ніби щось своє.
Від наших криків прокинуться сусіди,
Через хвилини квартира буде пустою,
Хоча обоє знаємо, що я приїду,
А ти прийдеш і візьмеш вино з собою.
Розіллємо на двох ту пляшку,
Не встигну помітити, як ти вже спиш
Я доп'ю і біля тебе ляжу,
Хоча потім все повториться знов. Лиш
Ми можемо так,
Хоча абсолютно незалежні,
Проте шрами на твоїх і моїх ногах
Про нас кажуть протилежне.
І думає, що колись настане мить,
Просто уяви: світло горить,
Штори й ми з тобою будемо просто мовчать,
Тоді доведеться читати по очах.
Твої очі...ніби сонце світить,
Що ж робити тепер?
Я знову обійму тебе
І ми не помітимо, як нас зранку розбудять сусіди.
Все, що треба згадати, забуду,
Вже пора й треба... але ми не будем.
3
0
367
Любов у дев'яності
Дим цигарок став ніби туман,
Вечір був зовсім не проти,
Вона довірилась його рукам,
Накинувши на свої плечі його кофту.
Вітер огорне їх, як дітей своїх,
Буде виблискувати зірками небо,
Він на м'яку зелену траву приліг
І притулив її до себе.
Вона цю ніч ніколи не забуде
Й на 100% довіриться йому,
А він на пам'ять буде
Читати їй Хойовську "Лірику".
Нагадає знайомий мотив,
Скаже, що весь світ у її очах,
Вона скаже, щоб не відпустив,
Попросить, щоб не мовчав.
Запалає вогонь у серцях,
Все, як він хотів, як вона хотіла,
Вони будуть, не бачачи лиця,
Шукали близькість в інших частинах тіла.
Її юність дорога,
Але не дорожча її невинності,
Тому й в обох киплять запальні сто грам,
Які надають рішучості й сміловості.
Згодом десь за вікном
Заграють гітари й поверх них йшли
Тексти гурту "Кіно".
Вони розкурять цигарку, хоча вона казала, що ніколи, він казав, що залишив.
Що й не кажи - романтика,
Ніщо не передбачало лиха,
Проте, як показує практика,
На районі не буває тихо.
Завібрує мобільний телефон,
Він з півслова підірветься,
Він спізнюється вже давно,
Але пообіцяв, що повернеться.
Дим з-під коліс стане туманом,
Це й не так давно було,
Ніхто не заїкнеться це назвати обманом,
Це любов.
Вона буде йти додому сама,
І ніхто не питав чи вона проти,
Адже так вийшло й треба так,
Вона поправить колготи
Й крізь туман піде,
Буде казати, що не потрібна нікому,
Засне, а на ранок він прийде
Прям до неї додому.
Побитий трохи, але не в цьому суть,
Головне, що прийшов все-таки,
В цей час, як і він, з букетами
Всі його друзі додому прийдуть.
Це все не схоже на казку,
Але послухайте, будь ласка,
Вам визнати доведеться,
Що це не часи... це витвір мистецтва.
Нам таке й наснитись не могло,
Тому доводиться у відповідь лише сміяться,
Ми тільки говоримо про любов,
А їм достатньо доторкнутися до шрамів на обвуглених пальцях.
2
0
280
Режисер
Останнім часом якось не по собі,
Невідомі раніше дози болю,
Я ніби сам не свій,
Вчиняю так, як би раніше не вчинив ніколи.
Все ніби у вечірньому тумані,
Хоча все добре, ніби,
Немає нічого гіршого самообману,
Навіть не лізе в горло шматок хліба.
Страшно уявити навіть,
Що може бути все так погано,
Що зможу всі крапки над "і" розтавить,
А розібратися в собі сил не стане...
Головне, що совісті не забракло,
Йти назустріч до перешкод,
Відкрити очі з самого ранку
Й сказати, що входу немає... бо я його ще не знайшов.
Я впаду раз і два, і три,
Мене мотивують збиті лікті й коліна,
Хочеш піднятися, то впади,
Та якби знав де, то постилив би сіно.
Хоча знаючи очі запальні свої,
Вони спопили б все в щент,
Я знаю, що колись здригнеться світ
Від мого ледь жервіючого "Хочу ще".
І правда, мені досі мало,
Досі у свої вісімнадцять,
У вас був час, але ви мене не зламали,
Тепер мій хід і я б на вашому місці починав бояться.
Я зроблю все, повір мені,
Не погрожую, просто хочу, щоб затямив,
Що цифри своїх юних літ
Буду намагатися мінімум поміняти місцями.
Байдуже з мого району чи з чужого краю -
Читай, що кажуть мої уста,
Адже я, як ніхто інший, знаю,
Як треба тримати удар...
Я все мовчу й давно не усміхався,
Але зарано радіти не смій,
Адже я не здався
І головне не те, хто довго сміявся, а чий вкінці лунає сміх.
Отак виходить. Неприємно, мабуть,
Залишилося знайти сили, щоб поспати,
Почекай і згодом, я постараюся все забуть,
А тобі не буду що й згадати.
Дякую, якщо вже прийшов,
Вітаю всіх вас на шоу,
Як будуть розвиватися події дивимось тепер,
Адже повернувся справжній режисер.
2
0
264
Ніхто й ніколи не повірить, що ми наробили
Ніхто й ніколи не повірить, що ми наробили...
Не так близько, прошу,
Ти... ти наскільки вродлива,
Але зробимо вигляд, що я злякався і втік, як щур.
Не йди за мною, не треба,
Я - ніхто, а ти тепер ніде,
Я ніколи більше не буду стояти біля твоїх дверей,
Адже все, що в нас спільного, це небо,
І ми грішні перед ним,
Не зручно, ну від слова, зовсім,
Надто рано охрестили себе дорослими людьми,
Адже з спільного в нас тільки постіль.
Я ніколи не забуду той момент,
Коли, здавалося, що в світі всього двоє живуть,
Коли я сказав, що люблю тебе,
Я ніколи не забуду, а ти забудь...
Мені соромно самому,
Що все так різко й швидко,
Що навіть не проведу тебе додому,
Аргумнтуючи, що все це помилка.
Ти кажеш, що ненавидиш, а трусяться уста,
Я ж тебе наскірізь бачу й знаю,
Ти ж лиш просиш, щоб сказав
І я сказав... що не кохаю.
Хоч закипає кров у моїх жилах,
І тіпає всього повністю,
Але це те, що ми заслужили,
Нам і далі дити цією повістю,
Точніше мріяти про неї,
Про її кінцівку й щасливий фінал,
Ти не бачила жодної ідеї,
Я вже все й так віддав.
Залишилось лиш визнати обом,
Що це випадково сталось,
Що це зовсім не любов,
Що правильно зробили, що попрощались.
Додому на світанку прийдуть
Що один, що інша...
Обоє так і не зможуть заснуть
Згадуючи... хтось менше, хтось більше.
Кажуть, що любов вічна... вічна прірва,
Де не знаєш коли обвалишся,
Але точно знаєш, що вирве
Твоє серце те, через що й усміхаєшся.
Ставимо крапку... і не дописуємо дві,
Надіюсь, що нам вистачить сили,
Я завтра не привітаюся і ти не кажи привіт...
Що ж ми наробили?
3
1
289
Моя любов пахне бензином
Моя любов пахне бензином,
Цей запах... цей сморід неповторний,
Вона знов на моїх губах залише свою слину,
Наслине палець і далі сторінку перегорне
В книзі нашій спільній... вічній...
Я ж ніяк не зможу порушить
Це почуття. Ти ж - спокійно. Потім питаю "навіщо,
Навіщо ти плюєш мені в душу?"
Лиш пустий погляд і відраза,
Що я в тобі знайшов?
Ніби нічого спільного, але ж я відразу
Ще тоді сказав, що це любов.
То вона така? Невже скільки болі
Треба пережити, щоб цей смак
Був на губах? Мають бути обоє
Щасливими, тільки так.
Інакше ж буде, то це хвороба,
Де один паразит, а інший - жертва,
Найгірше - це робити марні спроби
Дати життя тому, що приречене бути мертвим.
Ми ненавидим один одного вже,
Але роздягаємо й вночі в одному ліжку спимо,
І після такого, на жаль, не буває без жертв,
Коли з'являється іскра там, де пахне бензином.
І це найгірше відчуття,
Коли знаєш, що нічого більше не буде,
Згадуєш, що в тебе лише одне життя,
А ти його витрачаєш у нікуди...
Задимиться тютюн зранку
Крізь твої пальці ніжні й стрункі,
Ми будемо мовчати під час сніданку...
Тому моя вам порада: говоріть!
Не тримайте все в собі,
Якщо вас люблять, то любіть,
І не треба шукати через увесь світ
Лише приємних і хороших слів.
Слова - це лише інструмент...
Уяви: калатає серце, всі рецептори мимо,
Палають губи... в раз і тебе
Поцілують... А ти й не відчуєш, як вони пахнуть бензином.
3
1
333
Я на тебе підсів
Я на тебе підсів... вона, як наркотик,
Подумати й не міг -
Не знаючи навіть хто ти,
Та вже циркулювала в моїй крові.
Я на тебе підсів... усмішка
Твоя - не все, щось більше,
Ти в мені, коли їм, коли в ліжку,
Коли сам і коли люблю іншу.
Я на тебе підсів... У голові
Моїй твої слова лунають,
Ти в мені зранку й вночі,
Коли прокидаюсь і коли засинаю.
Я на тебе підсів... собі
В голові малюю, як ми разом
Гуляємо між доріг і повір,
Там ти дійсно моя, бо вже говориш моїми фразами.
До чого ж це привело?
Руйнування? Щастя? Ліки чи біль?
Але знаєш, коли я підсів... до тебе в метро,
То відразу все зрозумів - ти в мені.
5
0
312
Наш народ - маразматик
Наш народ - маразматик
Біля розораних широких степів,
Мабуть, через це нас так легко підкупити, продати
Й казати, що це ж лише перший рік.
А таких ще чотири...
Оце так дивина,
Ми кажемо, що нас обдурили,
Винні політики... А хто ж їх обирав?
Він краде! Змін немає!
Ваші гасла - казка, обирай будь-який,
Та чомусь це вас не зупиняло
Класти його гречку у свої рюкзаки.
Між тим, між іншим...
Це все балачки дурні,
Дивно виходить - беремо все більше й більше,
Хоча знаходимось ніби на нулі.
Землю почали цінувати,
Лише на продаж... Ну в крайньому випадку, коли хочемо їсти,
Наш народ - математик,
Бо через одного економісти,
Ну чи юристи... хоча це ваша справа,
Я не суд звісно, мабуть,
Але я вам надаю надаю право
Піти туди, де вас ніколи не знайдуть.
Набридло чути, що все погано,
Жалієтесь ніби діти малі,
Але щось ви не поспішаєте готувати сани,
Щоб покинути рідний двір.
Цікаво виходить, правда?
Я ж здивований, як ніколи,
Бо ми знаємо що буде завтра,
Починаємо все зі школи.
За дітьми майбутнє країни,
Яке ми їм нав'язали самі,
Хоча у нас кожен вільний...
І вільно покидає рідні краї.
Потім горе народу,
Коли нема фахівців,
І із заходу й до сходу
Ми жалкуємо усі...
Та нас це ніяк не зупинило,
Ми самі загнали себе,
Наш народ - наший вирок,
Розраховуйтесь тепер....
4
3
402
Так колись було
Так колись було -
Довкола панувала любов,
А тепер знов...
Всім всеодно.
Алкоголь в мені
І адреналін в крові
І ендорфін нейтралізує біль,
Не йди, стій...
Ти найкраща з моїх мрій,
Не така, як усі,
Тобі під ноги впаде увесь світ,
Довкола сотні доріг
І всі ведуть до тебе,
Інші питають як я міг
Зрадити мрію - полетіти в небо,
Отже так було треба!
Заграла струна
Там, де була одна
Ти скажи ці слова
Нам не потрібна ця війна...
Де я просто воїн,
Серед вибоїн
І кінчились набої
Всі, що йшли до бою
Стали стіною там,
Де ходила твоя нога,
Де рука твоя
Зривала квіти й ім'я
Твоє святе, як ікона
Підписався, тому виконуй
Свій обов'язок воїна -
Відстоювать сторону
У якій гронами калина розсипається
На вишиванку, аж душа усміхається...
Тут я тебе і зустрів у ній,
Щось запалало у душі
Моїй і серце затріпотіло,
Віднімає тіло кожної ночі
Так зустріти хочу
Очі твої... твої очі,
Глибокі, які ті океани,
Які нам залишили прадіди й діди,
Я тебе полюбив...
Чи може нас знов одурили
Почуття, коли ми курили
Біля вікна на балконі,
За горизонтом сходив сонях
У моїй руках були твої долоні,
Ми була молоді й сонні...
Зараз ти проходиш мимо,
Зупинились години... непояснимо
Як, але ти течеш в жилах моїх
І знову ендорфін
Мене закує в рамки...
Доброго ранку, світ,
Ліхтарі світіть, цвітіть квіти,
Набридло мені бігти
Від того, що було і буде,
Всеодно я не забуду,
Як це було тоді посеред ночі -
Очі... все, що в них побачив, розповів тобі,
Ти повір мені, повір,
Адже великі історії завжди починаються з маленького привіт.
Світ, лід розтанув
І вже без обману
Я частина її,
Адже кудись забрід
Але не повернутися назад,
Не стрибнути з балкону чи вікна,
Бо дорогу знов
Я знайшов лише до тебе,
Кажуть любов...
Отже так треба... Так треба.
1
0
385
Так буває не по собі
Так буває не по собі,
Коли на уроці географії тут,
У класі, вчитель розповідає про світ
У якому сам ніколи не був.
Життя, яким не жив ніколи,
Лише черпає знання з глибин
І надіється, що після закінчення школи
Про це йому, з свого досвіду, вже розкажемо ми.
Думаю, що якогось ранку,
Коли світанку чекатиму свого,
Візьму до своїх рук я карту
Й зникну десь там, де горизонт...
Прокидаюсь посеред океану,
Де чайки й шум хвиль,
Думав, що мене вже не стане
Через декілька миль.
Та бачу, як отам десь
Провиднюється земля,
Вона схожа, мені так здається,
На Канаду чи США.
Люди тут такі самі зовсім,
Як у кожного вдома,
Але вони на рівень вище від усіх,
Як кожному відомо.
Це ж захід, інша ситуація,
Інші умови, інший народ,
Але насправді знаєте чим вони викликають авації?
Їм на всіх інших всеодно.
Взяв літак наосліп чи всліпу,
Хто як чути хоче,
Прокинувся...Петербург,
Москва, центральна площа.
Здавалося б історичні місця,
Але люди в ланцюгах... Це наскільки убого,
Коли у кожному офісі є місце,
Де у рамці їхній образ бога...
Ну це ж абсурд,
Репресії й глобальна цензура... ганьба,
Шкода вас... Але затримуватись не буду,
Піду кудись туди он, за Урал.
Сил йти пішки нема,
Тому довелося добиратися автостопом,
А коли вже міцно стояв на ногах,
Підняв голову - Європа.
Якщо сон, то правдивий дуже,
Ніби все, як хотів,
Але тут всім ти байдужий,
Та й тягне до рідних країв.
Я, до речі, не сказав,
З голови вилетіло зовсім,
Був там, де вічна мерзлота,
Та ледь не замерз, та була якраз осінь.
В Австралії був,
Думав, що прийду
Й подарую їм свою теплоту,
Але вони й так страждають від температур...
Тому пішов туди, де тепло,
Острови, де під сонцем твій вогник може вільно тліть,
Але там лише закордонні... І їхні душі мертві,
На серцях лід, тому їх продовжує гаманець лише гріть.
До Азії потрапив якось,
І це зовсім інший світ,
Такий механізм... але так столась,
Що людей там більше, ніж шансів і мрій.
Рокрутити глобус далі спробую,
Україна. Тут проблем не менше, а може й більше,
Зате тут легко виділятися серед інших -
Просто говорити українською мовою.
Відчуваєте ці нотки... цей смак,
Я його ніколи не забуду,
Добре там, де нас нема?
Ні, добре там, де нас ніколи не буде.
Люди, зупиніться ж ви,
Вилазьте зі своїх барліг,
Не кажи, як ти раніше добре жив,
Адже час не стоїть... ще скільки років
Пройде за твоєї участі,
Вони без тебе зможуть, а от ти без них...
Тому дій, щоб потім не мучався,
Що щось за життя не встиг.
Таку ми вже застали систему -
У всіх свої проблеми,
Тому не треба робити з мухи слона,
Це ж не зоопарк...
Необхідно, що це було, як і останнє,
Лише тоді вистачить часу,
Як то кажуть, що було б бажання,
А можливості тобі дадуть.
Так вже зроблено для всіх,
У кожного свій час, свій ліміт,
Ми можемо змінити світ...
Лише коли зрозуміємо, що єдині перешкоди - ми самі.
3
1
369
Промова воїна
Сьогодні, як ніколи, повен зал...
Музика, квіти, сльози, сміх,
Я звісно радий бачити тут всіх,
Але якби мені хоча б хтось сказав,
Що маю підготувати слова,
Для цих людей, щоб їхні сім'ї
Не знали, що була війна,
Та я так не вмію...
Я воїн. Так, воїн,
Скільки вже пройшло років,
Скільки я вже бачив воєн,
Та всеодно досі серед лав і рядів.
Коли радів востаннє вже й забув,
Такий шлях довелось обрати -
Додому героєм прийду,
А для сімей, яких лишив батька, брата, став ідолом і катом.
Кажуть, що люди колись згорять від Сонця,
Та вони скоріше потонуть у морі крові згаслих зірок,
Бо по той бік тебе навіть не перепросять,
Просто заплющать очі й натиснуть на курок...
Є одна цитата,
Через яку ми це ніколи не завершим:
" Я не хочу в нього стріляти,
Але й не хочу, щоб він вистрілив перший".
І на свій не скромний вік
Я страшнішого ніколи не чув і не бачив,
Ніж коли після відвойованого клаптика землі
Прислухаюсь і чую, як вона плаче...
Повірте, ви ніде краще
Не вивчите анатомію ніж тут
Надіюсь, що ви цього не побачите,
Я ж не зможу вже ніколи забуть.
Більшої важкості не відчувала моя рука,
Ніж бути піднятою після перемоги у боях,
Навіть не навіюється страх,
Що завтра на місці цих понівечених тіл можу бути і я.
Найгірше - казати молодим хлопчакам,
Що нічого страшного немає тут,
Проте потім згадую, як був таким сам
І страх проймав до оніміння рук.
Тоді ненавиджу себе, як нікого,
Бо брехати... старшині не личить,
Вони скільки побачать... Та гірше цього,
Можуть бути лише миті, коли закриваєш очі на їх холодних обличчях.
Я всього себе поклав,
Та вижив...неймовірна вдача,
Кажуть, що за це я потраплю рай...
Я потраплю в рай, бо пекло я вже бачив.
Іноді розгортаються війни,
Бо хтось просто хоче бути вільним
І віддає своє життя за...
За що не встиг таки сказать.
У фільмах показують, як падає останній ворог
І емоції... їх ніхто не стримав,
Проте я не бачив ще нікого,
Хто б піднімав голову, коли твої люди лежать поруч з ними.
Війна ніколи не приносить нічого, окрім
Ран, болі, страждань,
Так би хотілося розповісти про це усім,
Та не всі вони з нами, на жаль...
Я воїн... Так, воїн,
І спати спокійно я ніколи не зможу вже,
Адже я скільки досяг... скільки накоїв...
Скільки бачив і спричинив жертв.
Тому мені нема чого радіти,
Та я стояв за те, щоб кожен вірив,
Що війни бувають лише в комп'ютерних іграх,
А особливо, щоб у це вірили діти...
Хоча це насправді не так зовсім,
Це виглядає десь приблизно так:
Комусь несуть каву і постіль
І пальцем лиш під кулі направляє війська.
Ми до чого дожились,
Що з війни зробили грошовий мішок,
Ми б могли змінити земну вись,
Та на це б дуже багато життів пішло.
Мені шкода однієї людини,
А їх вже скільки полягло,
Що у світі без батька залишила сина,
Не одного й не двох...
Треба ж смахаменутися люди,
Вживатися нам разом треба,
Бо колись місця не буде
Всім нам навіть на небі.
Як же ж болять ці рани,
Проте ми дізнаємось через роки,
Бо воїн і земля знає
Про шрами... болі набагато більше в них.
Як після такого вірити у Бога?
Пробачте, я не можу вірити, на жаль,
Адже всіх, хто вірив, немає нікого,
Про це їх ніхто не попереджав...
У мене вже сльози навертаються,
Хоча це ніколи не личило мені,
Але я посміхаюся,
Що усміхався світ.
Дякую всім, хто сьогодні тут присутній,
Побачив вас і захотів знову жить,
І запам'ятайте на майбутнє:
Витрачайте час на близьких, бо не знаєш, коли його в тебе відбере чужий.
2
0
290
15 сторінок улюбленого роману
15 сторінок улюбленого роману
Перед сном напишу чи прочитаю,
Прикладаю його до кожної рани,
Екземплярів мільйони, та такого більше немає.
Тут слова такі... колючі,
Тут кожен рядок болить,
Кажуть, що книга всюму научить...
Правда не мене, бо лить
Прісну воду до солоних океанів
Вже сенсу нема,
Я не перший, я не останній,
Кожна крапка - початок нового рядка.
Які ж вони глибокі,
Й буває й не помічаю сам,
Як сльоза м'яко лоскоче око
Й залишається солоним болем на губах,
Так вже виходить. Ти
Й помітити не встиг,
Як став ніким,
Хоча раніше був для них
Чимось високим, недосяжним,
Мрією чужих думок,
Ніби у клітці пташка -
Залишився серед сторін і сторінок...
Останній аркуш навіть пахне так,
Ніби породжує щось, а не закінчує. Не встиг
Закінчити останній абзац, як уста
Напам'ять цитують рядки... рука, замість крапки, ставить три.
Скільки часу пройшло,
Здається що це вічне,
Таке ніби вже було...
Мабуть, ніколи не закінчу.
Це проймає ще глибше
Й сидить всередині десь,
Ховається і боїться, що хтось прийде й напише
Замість трьох крапок кінець.
Я це зробив... не можливо передати цей стан,
Чесно кажучи, не повірим очам,
Це дійсно найкращий і улюблений роман,
Який почав і закінчив сам...
2
0
285
Казки
Я дивлюсь на нас, коли це було вперше,
Коли нас з тобою звів цей світ,
Ти була принцесою, я був вершник
На гривастому й білому коні.
Які ж ми були.... дурні,
Думали, що це казка, диво,
Та насправді давно вже вирішили всі
За нас ціну, щоб бути щасливими.
Не все так просто... просто не буває,
Адже в цьому й суть,
Всі ті, що чогось не знають,
Самі потім все переживуть.
Або не переживуть, ніхто ж не знає коли
Вже все приходить до кінця,
Буває ж так багато цього "болить",
Що забувається все, що говорив, що обіцяв.
Тоді ж то й палають мости між берегами
Від колючих слів гарячих уст,
Ніби те, що вже ось тримав руками,
Стало тим, над чим тепер сміюсь.
Так не можна, всім відомо,
Що так роблять лише лихі,
Зараз же йдеш з роботи додому
Й живеш життям, яким жити не хотів.
Читаєш казки дітям,
Надіїшся, що вони повірять, хоча не віриш сам,
Що все бувай й у світі
Так, я буває там.
Тоді в якийсь день мить одна проскоче,
І ти зустрінеш погляд сивої давнини,
Підійти й сказати хочеш...
Та ваша казка закінчилась:
Він не з нею... Вона не з ним...
7
1
329
Заковані
Я бачу, мила, як ти стоїш он,
Де чужа рука обіймає тебе,
Ми з тобою розпалили той вогонь...
Що ж нам робити тепер?
Всі ті миті, як фотоплівка,
Досі їх прокручую у голові,
Ти потрібна мені, я потрібен тобі,
Та ми це говорили дуже рідко...
Я думаю, що такий сценарій бачив вже,
І він, якщо чесно, не вражає,
Так хочеться, щоб було без жертв,
Та ми обоє знаєм,
Що в одному місті й кожне місце
Ми тут відвідали вдвох,
Тепер у себе вдома відчуваю себе гістем,
Ти он посиіхаєшся... не буду робити крок...
Я бачу, як ти дивишся на мене,
Думаєш, щаслива, коли тут стоїш не ти,
Проте ти й досі течеш у моїх венах,
Я так і не встигла тебе простить.
Дякую за ці чудові миті,
Що б там не було, та хочу
Знову повторить їх,
Та ніяк це не скажу тобі в очі...
Десь я бачила такий сценарій,
І він не захоплює зовсім,
Мали б закінчити все у людній залі,
Та не поділили навіть на двох постіль,
Що ж тепер нам
Чекати один одного у своєму краю?
Я посміхаюся... проте, ти ж знаєш, не можна вірити моїм губам,
Вони лише були чесними, коли сказали люблю
У ті дні невдалі,
Коли ми писали цей сценарій...
Що ж так сталось,
Ця мить вічно тривала,
Обоє посміхались...
Та знаємо обоє, що ми за ними ховали.
Тепер лиш плакати вночі,
Убивати тіло, адже мертва душа,
Залишати на полиці додаткові ключі
З надією, що все ж повернеться назад.
Ми втратили все самі,
Тому винити момент немає сенсу,
Адже ми не прийдемо навіть на поріг,
Один на одного не обернемся...
Ну от чомусь виходить так,
Досі палають уста... ми й не проти,
Сценарій.... ось наша печать -
Помада і кров... Тепер це завершена робота.
2
0
312
Я тобі вірю
Пробився перший підсніжник весняний,
Ми прилетіли вже з теплих країв,
Добре, що час ховається поміж днями
І я тебе нарешті зустрів.
Біжиш обіймати - не встиг сказати привіт,
Кожна зустріч зі мною для тебе свято,
Але єдине, через що не по собі,
Це те, що таких, як я, у тебе десяток.
Поки летів, то вітер шепотів про тебе
Речі, яких я не хотів чути й знати,
Адже мені самому все дізнатись треба,
А не з чужих уст... Та він не думав зупинятись.
Все лунало так правдиво,
Хоча здавалося б... вже відіграний концерт,
І знаєш, я повірив на диво...
Проте не сказав ні слова, коли побачив твоє усміхнене лице.
Ти все прочитала в моїх очах,
Все так ніби тоді, вперше,
Коли я так нічого й не почав,
Коли не починаючи завершив...
І ось ми знову з тобою вдвох сидим,
Сльоза підкрадається під твою вію,
Кажеш, що для тебе я такий один...
Можливо пошкодую, але я вірю тобі...
Я тобі вірю.
3
0
320
Хто якщо не ти?
Я знаю... буде важко:
Розірвана душа й біль у ній,
Босими ногами по розбитих пляшках,
Голими руками по бетонній стіні...
Але, хто, якщо не ти, нагадає цей мотив,
Про мрію і покладений на неї не один рік?
Хто, якщо не ти, поведе за собою ще десяток таких,
А потім змінить увесь світ?
Відкрий широко очі
Й подивися на цих людей,
Хочеш не хочеш,
Але вони чекають саме тебе.
Твій кулак вгорі,
Отже перешкод не може буть,
Серед вихору подій
До кінця, поки не впадуть
Вороги й не покотяться до долу,
Поки б'ється серце та лунає гімн,
Адже на моїх плечах життєва школа,
За моєю спиною дім...
Тому, хто, якщо не я,
Скелею стане, щоб захистить сім'ю?
Так вже виходить, що право на щасливе життя
Доводиться отримувати в бою.
Мене батьки ростили, щоб я міцнів,
Але вони й не чекали,
Що я буду зупиняти тих, хто хотів
Поставити крапку на історії, яку вони не починали.
Знаю, що цей шлях буде тернистий,
Повен глибин, печер і прірв,
Але я обрав його навмисно,
Щоб довести самому собі,
Що всередині мене це є,
І хоч це буде зовсім не казка,
Я все знаю, тому, що це не моє,
Казати не треба, будь ласка.
Мій шлях мені наворожили,
Тому це мій хрест і тільки мій,
Знаю, що вистачить сили
Витримати удар і закінчити бій
Останньою кулею в лоб,
Байдуже хто що планував і як хотів,
Звісно не хочеться казати "гоп",
Але я не маю права впасти серед своїх полів,
Де на мене дивиться родина,
Де мій світ на моїх плечах,
Я титан і ви не знаєте на що здатна людина,
Коли все на твоїх очах:
Затоптана трава, вибоїни,
Шаблі, іскри, кулаки,
Мене ще в утробі назвали воїном,
Тому я і народився таким.
Я загартований роками,
Скільки б їх там не було,
Готовий йти на армію з голими руками,
І ти ж руками дарувати своїм любов.
Стоп... пауза треба,
Ага, спробуйте зупиніть,
Кажуть, що а мною плаче небо,
А я думаю, чому ж це зачастили дощі...
Наш великий сценарист, прости,
Та це моє життя,
Тому тільки так: " Хто, якщо не ти,
Хто, якщо не я?"
2
0
411
Я здав книжки. І все,
Я здав книжки. І все,
Навіть не знаю, що буде тепер,
Ніби залишив у них частинку себе,
І, мабуть, вмер
Той учень школи,
Який залишив пам'ять тут, напевно,
Кажу, що не забуду ніколи,
Хоча знаю, що час назад вже не поверне
Ті дні й все те буденне,
Що досі в кошмарах мучить,
Скоро стану студентом
І забуду про те, як це бути учнем.
Вчителі, перерви й рідна парта,
Домашнє, яке залишав завжди на завтра,
Згадую, як із заплющиними очима тикав пальцем по карті,
Щоб визначити місце, у яке треба буде завітати
У майбутньому, що не за плечима,
А ось у тебе на руках,
Миготять ліхтарі й спогади перед очима,
Які залишилися в роках.
Перший дзвінок, перший урок,
Перший раз, коли покликали до дошки,
Коли кожен клас - це новий крок
Вперед і... всі не зізнаються,Та сумувати будуть хоча б трошки.
Тут перша бійка і перша любов,
Та це лише підготовчий етап,
Ми після школи вступаємо до школи знов,
Під назвою "Життя".
Читати книжки, мабуть, легше було,
Ніж почати свою власну,
І на перший дорослий урок,
Краще не спізнюватись і приходити вчасно.
Бо можеш пропустити
Головне й найцікавіше,
Скажу вам навіть більше,
Не вивчене доведеться пережити.
Тому треба цим дорожити
І вже не пройде маневр, що проспав,
Бо ми не починаємо по-новому жити,
Ми просто, як вчителі, починаємо вести свій журнал.
Чомусь погана погода,
Навіть сонце не не вірить, ховається,
Я знаю,що повернусь сюди через роки
І побачу ті самі лиця, що усміхаються.
Падає сльозинка на лист паперу,
"Молодчинка" палає в очах,
Просити й шукати можливості мені не треба,
Я сам знайду можливість прийти через роки туди, звідки почав.
А повернусь я до того класу, тієї парти,
Де ці часи і почались,
Справи всі відкладу на завтра,
Все, як колись, все, як колись.
2
0
422
Знаєш, я і не чекав
Знаєш, я і не чекав,
Що ти була рада дуже,
Коли отримала від мене листа,
Бо востаннє тобі писав і казав, що небайдужа,
Тоді ще трохи й нездужав,
Надворі хлюпотіли калюжі,
А я дійсно вірив у те,
Що щось буде, та отримав по заслузі
Через свою віру сліпу... І тільки тепер
Ти згадала, що ми друзі.
Ти так склала тоді,
А я не вірив довго,
Не підпускав до себе нікого
І це було, повір
Настільки важко і жахливо,
Що я ледь знаходив сили
Триматися і відповідати на дзвінки,
Я ж чоловік... маю бути таким.
Та все минуло, все нормально,
Я спокійно засинаю, вільно по вулиці йду,
Зручно вмощуюся в спальні
Й тепер щиро бажаю хорошого сну.
Може так і треба було,
Бо, що боліло, те зажило,
А от зараз мені нічого сказати... і ти мовчи,
Тебе покинули так, як раніше це робила ти.
І як воно? Трохи болить?
Навіть десь гризе, правда?
Але я скажу, як ти "Треба далі жить,
Все забудеться завтра"...
Ні, не забудеться, це сто відсотків,
Я знаю це, як ніхто інший,
Очікування були надто високі
І це, мабуть, найгірше.
Ти шукаєш проблему в собі,
Перед дзеркалом зі словами
" Як він так зі мною міг?
1
0
425
Все якось звично і банально
Все якось звично і банально
Чути від людей, між студій,
Між телевізійних каналів,
Що у всьому винні інші люди.
Я сам точно не святий
І святим не буду,
Я краще буду один
Ніж ці люди
Разом зі мною
Понесуться в світ,
А потім поділять між собою
Землю, де залишились діти.
Я себе дитиною не вважаю,
Пізно вже та й тепер не можна,
Бо поки мою країну обкрадають,
Я не чекаю прийде ласка Божа.
Бо поки чекаю, то з неї шкуру здеруть,
По обличчю потопчаться ногами,
Байдуже, що малим кричав: "Не треба!"...
Обіцяне залишилося словами.
Я не змирюся, хоч всі змирилися давно,
А ми ходимо ось поряд,
Мені набридло ховати голову за пюшон
І відводити від свого погляд.
Ми ж жителі однієї країни,
А всі країни жителі однієї планети,
Чому ж ми сіємо тільки війни?
Коли ж настане право вето?
На жаль, лише правило вендети,
Яке черпаєм з моря горя,
Справедливість, де ти?
У відповідь лише: "Скоро".
Нас у школах привчили,
Що нам будувати країну,
Це ж цим ще до нас жили,
Чому ж тоді залишили руїну?
Кажете, що майбутнє за нами,
Що ми маємо все повертати,
А чому ж ви нічого не зробили самі?
Спеціально для нас розбирали?
Набридло слухати ваші притчі,
Від них вже нудить,
Шанс не дають тричі,
Як ви його здобули?
Чесним, добрим словом?
Віриться не дуже,
Адже ви не бачите нікого,
А я бачу лише кроваві калюжі
І руки, що брудні не від бруду,
Сувеніри, які далеко не подарували,
Всеодно ж люди забудуть...
Кажете нічого не брали?
Так, не брали, а гребли,
Так продовжуватися не повинно,
Ніде в світі немає таких...
Ми самі в цьому винні.
Люди, будь ласка, не мовчіть,
Все за нами,
Ми не знайдемо ключі,
Якщо почнемо і закінчимо словами.
Ми дійсно провинились самі...
Маєм, що маєм,
Визнаємо, що винні,
Та згодом про це забуваєм.
Я чув не раз особисто,
Що треба тікати, бо винесуть вперед ногами,
Та я залишаюсь навмисно,
Щоб доторкнутись устами
До сонця і неба,
Упасти...та на квіти,
Зробити, не як кажуть, а як треба,
Щоб на цілому світі
Лише сльози щастя лунали,
Щоб навіть серед найдрібніших угідь
Батьки дітям країну залишали,
У якій хотіли жити самі.
Нас всіх час забере,
Кораблі покинуть причали,
Тому треба запитати себе,
Чому ми закінчуємо те, чого ще не почали?
Я хочу жити, а не існувати,
Хочу дій і змін хочу,
Щоб менші могли щось запитати
І я не ховав очі.
Часу втрачено багато,
Та я надіюсь, щоб від отруйних пригрітих змій,
Не була марною кожна втрата...
Час для змін...
2
0
365
Можливо, треба
Можливо треба було згадати нам всих,
Які нам так часто казали за мир,
Логічно, вони ж вже встигли пожити...
Нас вчили цінити людську доброту,
На ближніх казати, що він мені друг
І смішно шукати сенсу тужити.
А пам'ятаєш, як світ був зовсім нормальний?
Без війн і аномалій,
Де сліз не було ніде,
А пам'ятаєш, якою була та стежка,
І статус "Вже незалежна"
Робив щасливих людей.
Співуча родина сидить за столом,
І сонце всміхається їм у вікно
Так страшно, загубити хвилини,
Тепер ти цінуєш проведений час,
І він не старить, а об'єднує вас,
Бо варто, жити хоча б для дитини.
А пам'ятаєш, ті пусті обіцянки?
Сварки сім'ї за сніданком,
Бо у всіх думка своя,
Та забуваєш, живеш ти для кого?
Що віднесеш до дорогого?
Це має бути сім'я.
Ти не дивись наперед нікуди,
Краще дорогою вірною йди,
Яку, тобі доля обрала,
У нас у всіх різні смаки,
І кожен хоче своє вберегти,
Та подумай чи важлива та слава?
Ти забуваєш, що гроші - просто купюри,
Їх вже завтра не буде,
А люди завжди поруч всі,
А пам'ятаєш, що ми зовсім не звірі,
Може хтось не повірить,
Але ми змінимо світ.
А пам'ятаєш, як про тебе забули,
Залишили, не чули
Як ти залишився ніде,
А пам'ятаєш, як ти тоді піднімався,
Всім в лице усміхався
І досі ти тут є.
Всі ми тут є,
Хто пішов, а хтось ще прийде,
Така людська доля -
Спускатися з гори,
Не слухай нікого,
Просто живи, просто твори.
1
0
334
Знову біля розбитого скла
Знову біля розбитого скла
І знову кажуть, що бачили мене,
Та забудьте, адже я сказав,
Що це згодом все пройде.
Нічого страшного, потім витру,
Болі? Пройдуть,
Просто хочу вдихнути цього повітря,
Яке раніше було тут.
Кров? То я необережно голивсь,
Не плач... чому ти плачеш?
Якщо боляче, то не дивись,
А як ні, то побачиш
Який вогонь в мені горів,
Ти не подумай, я не плачу,
Просто крізь опіки років
Я думав, що ти пробачеш...
Що я був... я був не тим,
Що слухав, як ти вночі плакала,
Що тебе так легко відпустив
І робив вигляд, що мені однаково
Перед друзями та і всіма,
Лише ти знала, що це неправда,
Не знала навіть сім'я,
А я чекав і вірив, що все зміниться завтра.
Та виявилось, що все не так,
Так легко не проходить все це,
Наша відстань - витягнута рука,
Яка на шматки роздирає серце.
Ти цього не знаєш,
Адже ми вирішили все давно,
І коли при зустрічі мене обіймаєш
Важко визнавати, що ми один одному ніхто.
Ну як, ми друзі, ніби,
Та це лише муляж для всього,
Адже сильно не наїсишся лише хлібом...
Хоча знаєш, то й слава Богу.
З тобою все всередині горіло,
Пересихало все в роті,
Ми не зупинились, бо не хотіли,
Перегоріли і залишився лиш попіл.
На тому місці виросли квіти,
Які надають весь час:
У холод зими й у спеку літа,
Чим все закінчилось для нас.
Банальна простота -
Я не той, ти не та,
І лиш тинета на руках,
Не дають достойно витримать удар.
Завжди ці дурні "але...",
Завжди був таким,
Та треба заспокоїтись тепер,
Коли вже відпустив.
Ніхто ж не помер із близьких...
Яку ж я говорю дурню,
Вже опустився наскільки низько,
Що навіть прошу того вогню,
Який мене робив живим,
І зараз не зустрічаюсь з ним,
Не знаю навіть чи дійсно любив,
Розумію лиш тоді, коли залишаюся один.
Може правильно він зробив?
Адже зрозуміло одне,
Що я б не відпустив,
А тут отак раз... і все.
Немає того, що було,
Та я... не лякаюсь,
Бо залишив собі шматок,
Тому й спокійно усміхаюсь.
Чому шматок?
Бо тут лише так можна з розуму не зійти,
Це буде мені урок,
Що або тебе покидають, або ти.
Ні, не правда...
Досі ці ілюзії і мари,
Я її зустріну завтра,
Та небо закрили хмари.
Ніколи не помиляється небо,
Йти проти нього важче,
Отже так треба,
Отже далі буде краще.
Сама думка, що вільний, тримає в кайданах
Чи принаймні в чотирьох стінах,
Все що було, залишилося в планах,
А інше виконане на відмінно.
Закінчувати вже пора,
Може якось і коли-небудь...
Нічого. Прощавай.
Надіюсь, що... забудь.
2
0
387
Ми часто плутаємо симпатію з любов'ю
Ми часто плутаємо симпатію з любов'ю,
Бо ти не знаєш, що з тобою коїться,
Чому ж ми маємо махнути рукою,
Якщо нам це подобається?
То й що, що це ненадовго?
Про це ж ніхто, крім двох, не знає,
Ти ніколи не відчував такого
І це спокушає.
Десь вогні загорілись,
У серці запалала пристрасть,
І відразу захотілось
Бути в ролі принца.
Нам же ж лише раз дано жить,
Всьому буде кінець,
А так хочеться хоча б на мить
Відчути синхронний стукіт молодих сердець.
Молодих, бо молодим пробачають,
Це сивим не в образу,
Вони хочуть, але знають,
Що їх потім осудять відразу.
Та поки є час,
Треба шукати ключі,
І прошу не зупиняйте нас,
Просто мовчіть...
Адже що тут залишилось?
Минуть часи, а я згадаю,
Як ми удвох залишились
І я ,не подумавши, сказав, що кохаю.
Ти просто посміхалась,
А на ранок було холодно,
Ми неохоче прокидались
І були чужі один для одного.
Такі ж гарячі,
А за ніч змінились,
Тепер обоє вночі плачем,
Отже так нам судилось.
Ніхто нікому нічого не винен,
Скажемо, що це помилка була,
Та це ще не раз нахлине
Й залишиться на все життя.
Ми радіємо від усмішок людей,
Особливо коли вони нас взаємно кохають,
І ми колись один одного знайдем,
Ніхто не заговорить, але всі згадають.
Будемо в цей день же ж п'яні,
Вітер буде віяти у відкрите вікно,
Ми будемо лежати самі в спальні
Й забудемо про сон.
Зранку буде боліти голова,
Збоку будуть сопіти чиїсь губи,
Підірвемося: як я міг чи як я могла?
Та це будуть ті, кого ми любим.
2
0
270
А Симоненко все ж був правий
А Симоненко все ж був правий,
Що задуматись треба людству,
Ти сьогодні, тому живи,
А не пішов і вчинив самогубство.
І нічого не треба говорити,
Адже це дійсно правда,
Треба все вже починати робити,
Нічого не зробиш лише "Вчора" і "Завтра".
Завжди є звідки почати,
Це не вирок "Ніде",
Як би не хотілося кохати,
Та це не зробиш без інших людей.
Ти чиясь дочка чи чийсь син,
То подумайте хоч за батьків,
Знаю, що була метушня машин,
Знаю, що не хотів.
Впевнений, що в тебе хороше майбутнє,
Впевнений, що лихого ти не робив,
І моментів багато незабутніх,
Та чомусь точать зуби вороги.
Ти точи слово для добра,
Золоти душу словом,
Бо у всі часи мали силу слова,
Хоч і знайдуться ті, які скажуть, що ніколи не було такого.
Не слухай нікого,
Звісно це рішення та право твоє,
Звісно умови бувають строгі,
Але завжди надія є.
Як би не доводилось тужити,
Як би там не було,
Та на світі всеодно
Більше причин чому треба жити.
2
0
276
Ось ти перед мною метушишся
Ось ти перед мною метушишся
І збираєш свої речі,
Я тебе навіть не прошу залишиться,
Отакий вийшов романтичний вечір.
Ти кричиш, бо набридло мовчати,
Немає сенсу звинувачувати інших людей,
Адже я мовчу, бо нема чого сказати,
Залунала улюблена пісня - грохіт гаркнутих дверей.
Доведеться впитись так, щоб не міг стояти на ногах,
Бо занадто довго я довкола ходив,
Відчуваю, як у моїй руці твоя рука,
Але я в кімнаті один...
Вітер дме з відкритого вікна,
Серце стихає при кожному ударі,
А мене клює думка, що зараз йдеш сама
Через нічні вулиці й тротуари.
Хоч мені вже не має будь до цього діла,
Все вже вирішено, все,
Ти зробила так, як захотіла,
Цікаво,що буде тепер?
Тепер ми не будем разом,
Настала пора й відпустив,
Я знав, що так буде, відразу,
Та просто я тебе любив.
Я переживу, бо до мене вже хтось пережив,
Відпускаю, бо до мене вже хтось відпустив,
Раптом телефон зазвонив,
Та я знаю, що це не ти.
Твоє тіло - насалода,
Я відразу відчув це,
Виявилось, що найменшої прохолоди
Достатньо, щоб захололо серце.
На моїх губах досі слід твоїх,
Вони тепер такі гарячі,
Як я не хотів,
Та більше їх не побачу.
Любов нервово курить на балконі,
А ти у перехожих просиш підкурити,
Найгірше те, що ми живемо в одному районі,
Я знаю де ти будеш ходити.
Де і ким будеш працювати,
Знаю хто буде твоїм особистим касиром,
Знаю кого ти будеш цілувати,
Коли я буду проходити мимо.
Знають скільки буде дверей
І до скількох не буде ключів,
Я розчинюсь серед натовпу людей,
І буду радіти, що ви залишилися живі.
На Ви, бо тепер чужі,
Робимо це, хоч його й не треба,
Ти кохаєш іншого, щоб робити боляче мені,
А я шукатиму дівчину, яка була б схожа на тебе.
Все колись пройде,
Все забудеться зізнавшись,
Буде так тепер,
Бо ми спалюємо мости, так ні в чому не розібравшись.
1
0
280
Я це згадую, як сон дурний
Я це згадую, як сон дурний,
Ну принаймні так вважаю,
Ми часто плутаємося між людьми
Й дарма чогось не добачаєм.
Я не горда, тому сама запрошу,
Бо сам посоромиться запросить,
Він буде таким хорошим,
Та хіба ж він уміє любить?
Прогулянки у вечір,
Має в мене закохатися,
Ось дає мені свою кофту на плечі
І... починає прощатися.
Ось ми в ресторані,
Ось вже взяв мене за руку,
Ось воно справжнє кохання...
Та він лише улюблену мелодію слухав.
Ми вже у нього вдома,
Це була ініціатива його,
Я нарешті готова...
Показує свій випускний фотоальбом.
Сидимо на задніх рядах
І дивимось нудне кіно,
Ну тепер все у твої руках,
Повертаюся, а він заснув давно.
Ми їдемо у подорож і пустий вагон,
Він тільки по-дурному усміхається,
Я сьогодні гарна, як ніхто
А він на третій поличці ховається.
Гуляємо з друзями в парку,
Він жарти розповідає, непотрібні нікому,
Ходить за всіма, показує паркур
І байдуже, що я просила піти додому.
Які ж вчинки ці дитячі,
Так і хочеться вдарити що є сили,
Я розвитку цьому не бачу,
Хоч він і дуже красивий...
Сиджу на кухні вдома,
Не втримав... Відпустив,
Тепер не потрібен нікому,
Видихаю дим, хоч до цього не палив.
Такий тягар звалився на плечі,
Для чого ранила? Треба було вбити,
Я був закоханий у той вечір...
Я був школяр, хіба ж я вмів любити?
Іду по вулиці і тебе зустрічаю,
Твій відвернутий погляд, на нім сльоза,
Їх, як книжку читаю:
Я так хотіла, щоб ти це сказав...
І я б сказав, якби тільки ти ...
Згоден, вже не можна було чекати,
Сама пішла, але я відпустив,
Шкода, що тільки це вдалось сказати.
Так вийшло, що якось тебе не прогавив,
Цей момент був довгожданий,
- Що запитаєш цікаво
- Як справи?
Ти не виправивний.
Тиша ця мене душила,
Все ж ти відвернулась,
Лише ти знала в чому сила,
Тому на прощання тільки усміхнулась.
Вечори залишилися незмінні,
Лиш ми, люди, змінилися тоді,
Адже моменти лише тоді цінні,
Коли вони наперекір тим, яких хотів.
Я б все хотів змінити
Але реальність убиває,
Тепер нам лиш мимо ходити
Й робити вигляд, що один одного не знаєм.
Це б змогло мене змінити,
Але невиправним мені досі жить,
Бо я як не вмів любити,
Так, на жаль, і не навчивсь любить.
Не знаю де в тобі бралась та сила,
Інша б пішла давно іншою дорогою,
Я радий, що ти тепер дійсно щаслива,
А я... Я такий, на що заслуговую.
Лягаю у ліжко й не сплю,
Адже знов понасинається,
Висновок простий:
Замість непотрібного й зайвого "люблю",
Краще просто усміхайтеся.
2
0
269
Здається, що це було так давно
Здається, що це було так давно,
Та не забуде вже ніхто,
Як ми співали під вікном
Навіть тоді, коли впали вже на дно.
Життя дає можливість це відчуть,
Не знаєш хто подасть руки,
Це будуть ті, хто ще не встиг забуть,
Ті, кого перевірили роки.
Тримай мою руку і не відпускай,
Я проведу тебе у казку,
Ти тільки очі не відкривай,
Ніхто такого раніше не робив? Будь ласка.
Хтось шукає те, що мав завжди,
Біжучи, все на шляху змітають,
Зупинись на хвилину і скажи
Чи тебе там чекають?
Ходімо краще до країв,
Які ти бачив у своїх снах,
Де найкращі спогади і дні твої,
Де зайвими будуть слова.
Де сонце сходить у долоні
Й ховається у золоті поля,
Де ти бачиш, коли спросоння
Усміхається, цвіте земля.
Ти лиш тримай мою руку й не відпускай,
І я проведу тебе у казку,
Ти тільки очі не відкривай,
Ніхто такого раніше не робив? Будь ласка.
Бувало, що в гості приходить відчай,
А сум виє під вікном,
Та ми завжди збирали віче
І співали... Як же це було давно.
Так давно, що я досі пам'ятаю,
Так давно, що згадую кожного дня,
Таке просто не забувають,
Кажуть так усі, у кого б не спитав.
Мабуть, знають щось вони,
Таке не дінеться нікуди,
Бо такими, як ми колись були,
Ніхто й ніколи більш не буде.
Тож тримай мене за руку,
Ні, дай мені дві руки,
І ми повернемося... забудьте,
Закінчимо з того, з чого почали.
3
0
296
Якось дивно...
Якось дивно,
Коли туман пахне чадним димом.
Серед туману ледь блиснули ліхтарі,
Куди ти нас привів?
Чого зомлів?
Нікого не хвилює, що не хотів,
Впринципі, я так живу,
Кажу, що не хотів зробити,
Перепросити? А для чого?
Нікого це не цікавить,
SMS відправить? Ну-ну,
Ні одну досі не прочитали,
Сказали лиш, щоб сам порпався в багні,
Тільки мені тут був невидимим обман,
Я сам заварив цю кашу,
Не питайте нашо,
Так треба було зробити сьогодні,
Просто я дуже голодний,
Але не сьорбати буду, а давитись,
Дивитись будуть інші такі ж самі:
- Твоїй мамі не буде соромно за тебе
Не треба вирішувати за інших людей,
Ніде такого не признають,
Вона мене вже і не впізнає,
Все змінилось - вдома немає,
Хтось десь обіймає,
Друг словом заховає,
Тому всієї правди вона і не знає...
Зрадив? Ніколи і нікому,
Завтра повернуся додому
І обіцяю, що ніхто нікого не обмане,
Лиш прошу, мамо, не питай звідки ці рани,
Бо все буде так само,
Як до того, коли додому явивсь,
Все закінчиться обманом,
Все так, як було колись.
Алгоритм той самий знову,
Ритм серця змушує знайти дорогу,
Але далі порогу мені не ступити,
Адже зробити щось легко й просто,
Навколо космос і тут залишив сліди ти,
А наслідки концервуємо у банку,
Прокидаєшся зранку - довкола зеркала,
Всім казали, щоб не повертався більше,
Але ще гірше, коли перед походом багато обіцяв,
Добре, що,йдучи, я промовчав,
Тепер совість не бере і серце не хапає -
Будній день минає.
2
0
331
Час відправився, як пароплав
Час відправився, як пароплав,
Недостача всередині чогось,
Я тебе так палко покохав,
Та бути разом нам не довелось.
Скинув вже грамів двісті -
Ти в мені розчиняєш клітковину,
Тому не можу нормально їсти,
Бо згадую свою вину.
Тому спиртом заливаю горе
Він руйнує печінку,
Ти у кожній краплині крові,
Тому й не можу бачити іншу жінку.
Існувати стало неможливо,
Твоя сльоза скотилась і ніхто не витре,
Йде мимо, перехоплює подих наскільки красива,
Але безнадійно, бо повітря і те тобою вкрите.
Немає де дихнути вільно,
Сіль на ранах - рани у твоїх сльозах,
Я навіть не можу нормально заспівати гімну,
Бо пам'ятаю лише слова, які я тобі востаннє сказав.
Їх зустрічаю у кожній книзі,
Читати від цього перестав,
Бо від кожного слова серце в кризі,
А я лише раз замерз, з того часу й не розмерзав.
Думав подивитись фільм,
Та ти у кожній ролі,
Чужим став рідний дім,
Обдерті стіни трощать руки голі.
Не відчуваю болі давно,
Піду вип'ю води склянку,
Але й це випльовую знов:
Смак тих губ, які зустрічали зранку.
Піду, напевно, до аптеки,
Щоб дали припарат, бо забути все треба,
Замість двох ковтаю всі таблетки
І забуває всіх і все, крім тебе...
Піду просто прогуляюсь,
Думаю, що легше буде відразу,
Але тепер від цього ховаюсь,
Бо всі стежки ведуть до тих, якими ми ходили разом.
Ці спогади, мені нікуди не дітись з ними,
Б'єш, кусаєш, колиш, ще й
Стріляєш, але холостими,
Не щоб вбити, а щоб робити боляче...
Сльоза тече по щоці,
Даремно я змагався з любов'ю,
Декілька різких рухів на лівій руці
І ти витекла разом із кров'ю.
2
0
317
Варто задуматись...
У світі нічого не проходить просто,
Мимо лихо не пройшло,
Зустріло молоду дівчину невеликого зросту,
Яка, від чужинців, завжди лице ховала за капюшон.
Такою її зробили, таке її "Я",
Всі на бідолаху дивляться з коса,
Думаєш, що не пощастило, коли порвалось взуття?
То подумай про неї, адже вона боса.
Вона покритка нещасна,
Бо немає того, хто б пригорнув у важку хвилину,
Щось задумались усі невчасно,
Лиш тоді, коли проявили силу...
По всій кімнаті брудними ногами,
У наш дім заходять і не знімають капелюх,
Рідні терикони розривали руками,
На це ми чомусь втратили мову і загубили слух.
Немає міцного плеча,
А міць не в обладунках, а в будові серця,
Невидимий постріл меча
І їй сміятися доводиться, як Українка Леся...
На руках металеві браслети,
Обпалені крила, розбиті взлети,
Вона стоїть невинна лиш у білизні,
А за нею на смерть біжать і кричать "Вітчизна!"
Бідні вдови, матері нещасні наші,
Ви ті вишиванки сльозами прали,
А дайте відповідь собі - якби там не лижали сини ваші,
То ви б так плакали?
Таке мовчання я давно не чув,
От би тиші, де гримлять гармати,
Кожен кожен свою ціну заплатить і я заплачу,
Але з такими темпами не буде за що воювати.
Де зараз творці вогнепальної зброї?!
Чи бачать вони до чого призвело?
Ви давно у спокої,
Та хіба ж ви хотіли, щоб так було?
Знаю, що не було б пороху, то іскрили б мечі,
Знаю, якщо не мечі, то палки б точили,
Якщо ні, то пішли б у кулачні бої,
Але тоді б більше залишилось живими.
Якщо ти знаєш все, що можна і не можна знать,
Вмієш жити, вмієш гроші зароблять,
То дай відповідь на питання болюче до болі :
Що гірше калюжа сліз чи калюжа крові?
Не хочу бачити рідну у шрамах,
Щоб тіло не було блідим, а волосся не смерділо димом,
Я хочу бачити, як усміхається мама,
Тішиться і живе єдиним сином.
Ми можемо на планету впливати,
Ми - рушійна сила наших днів,
Але собі подібних не виходить зупиняти,
Зупиняти ніхто і не хотів...
Я хочу, щоб стріляли лиш салюти на свята,
Я хочу, щоб горіли люди від палкої любові,
Хочу, щоб на вимученій землі виросла зелена трава,
Хочу, щоб вибухали лише зорі.
Кажуть, що немає правди,
Та її кожен хоче знати охоче,
Свою правду я побачу завтра,
Ми всі дійдемо до свого, якщо тільки сильно захочем.
Людям від природи дано розуміння,
Як жити мирно, як зустрічати гостей,
Невже всім нам, а в часності дорослим, не вистачить сумління
Зупинити зло, заради майбутнього дітей?
3
0
340
Уяви зараз на хвилину
Уяви зараз на хвилину,
Ну просто уяви,
Що ти міг би повернути людину,
Яку до безтями любив.
Якби все ж міг повернути,
То відмовився б від такого?
Знаєш, що хотів давно забути,
Але ж це було важливіше всього.
Мені можливо скажеш "Ні",
Тут арифметика проста,
Але перед цим запевнись у собі,
Чи не болить всередині "Так".
Ну от згадай, як це було,
Як ви гуляли разом вечорами,
Як у середині щось горіло, ожило,
Але це не міг передати словами.
Тебе натхнення розпирало,
Вигадував історії, присвячував вірші,
Здавалося, що цього всього замало,
Хотілося дати їй більше.
Читав їй реп на лавці біля дому,
Тоді так модно було,
Казав, що не віддасть нікому -
Впевнений і зміцнілий жаргон.
Бувало різне за цей час,
Вважав правильним суперечки і бійки всі,
Казав, що все заради вас
Приклалаючи лід на синці.
До таких вчинків вона була прихильна,
Як такому можна сказати "ні" ?
А ти її любив наскільки сильно,
Що був рідний кожен уламок її брехні.
Ти вже і не знав відколи
Почали пліткувати, але це неважливо,
Яка різниця, що вони говорять,
Якщо ми справді щасливі?
Тобі так думати довелось,
Бо було чому дійсно,
Але виявилось потім, що жилось
Пташці у твоєму домі тісно.
Можна було вчини інакше,
Ну хоча б не здатися вкінці,
Адже тепер так боляче дивитися, як вона плаче
Тримаючи все, що має, у руці.
Ти ніколи й нікому не скажеш,
Лиш ти свою відповідь знаєш,
Немає того, що було ваше,
Від цього ще важче, для чого ти себе картаєш?
Так десь особливо болить,
Адже на серці ці сліди,
Ти можеш почати інакше жить,
Але дай відповідь самому собі чи відпустив.
Ти хотів лиш бути щасливим,
Тому не скидай все на себе,
Я вірю, що витерпіти тобі вистачить сили,
Так сталося, отже так треба.
А я? Я вигадав десяток реальних змін,
Бо вже сталось, як сталось,
Але якби я повернутися у часі зміг,
То я б не робив так, щоб щось мінялось.
Чому? Бо життя дасть відповідь на все,
Головне лиш тримати удар,
А потім, хай дивляться де ти тепер
Після того, як надцять разів упав.
Я знаю, що можна змінити щось,
Але треба пам'ятати кредо :
"Якщо щось вже відбулось,
То значить так треба. Так треба..."
3
0
345
Заборонене кохання
Буває так, що любити ми не можем
І байдуже хто старший, а хто молодший,
Заховатись може хтось допоможе?
Бо заборонений плід найсолодший.
Цей мед залишився на губах -
Це найвищий гатунок,
Адже так ніхто ще не кохав,
Адже це перший поцілунок.
Це перша неспана нічка,
Наскільки швидко все відбувалось,
Але здавалося, що кожна мить вічна,
Та все ж нічого не склалось.
Причини? Для чого?
Всього треба стати ніким,
Як після такого вірити у Бога?
Хтось загинув, когось не відпускають батьки.
Тепер ночі з фото у руках,
Мокрі від сліз подушки,
А хочеться, щоб зараз тихенько сказав
Любий чи люба, що любить, на вушко.
Отак розбивають серця,
Отак народжується зневіра до долі,
Для чого тоді воля ця,
Якщо на власний вибір ми не маємо волі?
Як любити інших людей,
Коли довкола мариться лише одна особа,
Ми всі різні, таких більше не знайдеш ніде,
Тому марно робити навіть першу спробу.
Розливаються вина і б'ються бокали,
Душа рвана, як і модні джинси,
Забудь, ти вже" мені казали,
Але треба любити одну - такий принцип.
Далі місяці міняються з роками,
Вони нічого не забули,
Ті, шо клялися, не гралися словами,
Зробили, як годиться - в один день навік заснули.
Батьки лиш плакали над могилами малих,
Не знаю, почну прямо і з простого,
Ви маєте їх хвалить,
Що вони зв життя не розбили нікого.
Така доля Ромео і Джульєти,
Такі історії лише життю під силу,
Спочатку носити його светри,
А потім лягати з ним в одну могилу.
На жаль, така реальність сувора,
Або так, або залишатися назавжди одним,
Єдиний шанс - зайти зі заднього двору
І вигадати зміни у сценарії самим.
2
0
365
Вона пішла
Вона пішла. Пішла...
Не зупиняв, у слід лиш побажав їй миру,
Обручка купається у бокалі вина,
І тарілка з набором дорого сиру
Залишились стояти на столі святковім,
Такого я точно не чекав,
Не дарма її улюблено вино кольором крові..
Отже таким мав бути причал.
Хвилі, омивають душу,
Вона розвіялась над морем,
Тепер тебе забути мушу,
Після пережитого щастя і горя.
Скільки обіцянок не втілив,
Квартира і та в оренду взята,
Ми ще стільки всього зробити хотіли,
Але за нашим столом сьогодні не буде свята.
На жаль, це правда,
І все, що було, все марно,
Я прокинуся у ліжку сам завтра,
Надворі почнеться злива, буде хмарно.
Вийду на балкон, сяду на перило,
І задимиться цигарка у руках,
А з цього найбільш жахливо
Те, що до цього ні разу не тримав подібного в зубах.
Потім задзвенять чарки,
Що буде далі краще не знати,
Ці довгі години - роки,
Змусять все згадати.
Вдих-видих і повертаєшся в минуле,
З боку дивишся на себе дурного,
Розумієш, що більше такого не буде,
Розумієш, що втратив себе самого,
Адже вона частинка десь у районі грудей,
Вибирає серце, а вирішує голова,
"Мені байдуже на інших людей"
Ти ж сам тоді таке сказав...
Відкриваєш очі. Скоро на роботу,
Хоча, тепер вихідним буде субота,
Адже зарплату можуть і на картку покласти,
Не звично, що виходить трішки відкласти.
Скільки зруйнувалося за мить,
Хоча це дійсно були миті лише,
Адже вона любила ходить
Сама частенько до "Бушше",
Там за кавою з кимось...
Та що я придумую дурню,
Таке лише комусь приснилось,
Просто треба, щоб винним хтось був.
І нікуди не дітись від стандарту,
Так всі завжди роблять,
Знаю, що шукати винних не варто,
Але ж рани серце колять.
Тому треба зарадити чимось,
Або бокал цього вина, або... Вона,
Сидить зараз із кимось,
Та кого обнаюю сидить сама,
Бо я ж знаю її ніби,
Вона не робитиме з цього парад,
До горла не йде шматок хліба...
Ні, я хочу повернути все назад!
Ті вечори, ті ночі,
Прогулянки,подарунки, фільми,
Гарячі губи, блакитні очі,
Всі були щасливі, все було спільним.
Все було чудово,
Я не проклинатиму, обіцяю,
Даю чоловіче слово.
Мабуть ти чогось не знаєш або я чогось не знаю.
Це загадка для обох,
Розгадками лише ті рани солим,
Тепер просто болюче - ніхто...
Тепер, на жаль, ніколи...
Знаю, що час розрахувати треба було,
Але я не поспішав,
Тепер вже можна поспішати, бо
Вона пішла. Пішла.
3
1
369
