Знову біля розбитого скла І знову кажуть, що бачили мене, Та забудьте, адже я сказав, Що це згодом все пройде. Нічого страшного, потім витру, Болі? Пройдуть, Просто хочу вдихнути цього повітря, Яке раніше було тут. Кров? То я необережно голивсь, Не плач... чому ти плачеш? Якщо боляче, то не дивись, А як ні, то побачиш Який вогонь в мені горів, Ти не подумай, я не плачу, Просто крізь опіки років Я думав, що ти пробачеш... Що я був... я був не тим, Що слухав, як ти вночі плакала, Що тебе так легко відпустив І робив вигляд, що мені однаково Перед друзями та і всіма, Лише ти знала, що це неправда, Не знала навіть сім'я, А я чекав і вірив, що все зміниться завтра. Та виявилось, що все не так, Так легко не проходить все це, Наша відстань - витягнута рука, Яка на шматки роздирає серце. Ти цього не знаєш, Адже ми вирішили все давно, І коли при зустрічі мене обіймаєш Важко визнавати, що ми один одному ніхто. Ну як, ми друзі, ніби, Та це лише муляж для всього, Адже сильно не наїсишся лише хлібом... Хоча знаєш, то й слава Богу. З тобою все всередині горіло, Пересихало все в роті, Ми не зупинились, бо не хотіли, Перегоріли і залишився лиш попіл. На тому місці виросли квіти, Які надають весь час: У холод зими й у спеку літа, Чим все закінчилось для нас. Банальна простота - Я не той, ти не та, І лиш тинета на руках, Не дають достойно витримать удар. Завжди ці дурні "але...", Завжди був таким, Та треба заспокоїтись тепер, Коли вже відпустив. Ніхто ж не помер із близьких... Яку ж я говорю дурню, Вже опустився наскільки низько, Що навіть прошу того вогню, Який мене робив живим, І зараз не зустрічаюсь з ним, Не знаю навіть чи дійсно любив, Розумію лиш тоді, коли залишаюся один. Може правильно він зробив? Адже зрозуміло одне, Що я б не відпустив, А тут отак раз... і все. Немає того, що було, Та я... не лякаюсь, Бо залишив собі шматок, Тому й спокійно усміхаюсь. Чому шматок? Бо тут лише так можна з розуму не зійти, Це буде мені урок, Що або тебе покидають, або ти. Ні, не правда... Досі ці ілюзії і мари, Я її зустріну завтра, Та небо закрили хмари. Ніколи не помиляється небо, Йти проти нього важче, Отже так треба, Отже далі буде краще. Сама думка, що вільний, тримає в кайданах Чи принаймні в чотирьох стінах, Все що було, залишилося в планах, А інше виконане на відмінно. Закінчувати вже пора, Може якось і коли-небудь... Нічого. Прощавай. Надіюсь, що... забудь.