Вірші
Lorelei
Не відаю, чом мене сум обіймає,
І плаче в душі вікодавня струна;
В скрижалях думок наче мара витає —
Од давньої казки спокóю нема.
Схололо повітря, і день швидко сплинув.
Задумливо Рейн безупинний пливе.
Убрáна промінням вечірнім вершина
Та сяйвом чаклунським втішає себе.
На троні скелястім — вродлива дівчи́на,
І золото коси летючі вкрива.
У вбрáнні палаючім дика царівна,
І пісня їй груди звабливі здима.
І голос могутній, неначе сам Рейн.
Леліє дівчи́на косу гребінцем.
Проводить — співає, спів ллється ключем
І ніби округи квітчає вінцем.
Рибалку в човні в його злую часину
Журба гострозуба до серця пройма.
Він дивиться вгору, та не на вітрила!
Під ним — вже могила, не буйна вода.
О скелі розіб'ється вщент утлий човен,
Рибалку поглине лихий водограй!
Убивчій наспів уперéдить плач вдóвин.
В тім винна лукава з ім'ям Лореляй.
3
3
312
Хіба тебе жінка земна народила?
Хіба тебе жінка земна народила?
Це статись, кохана, ніяк не могло!
Ти з серця троянди багряної вийшла,
Омила роса тобі світле чоло.
Хіба тебе жінка земна народила?
З'явилась ти з крапель осінніх дощів.
А може, із хмари, що валом котила,
Спустилась на землю на крилах птахів.
Хіба тебе жінка змогла б народити?!
Не втримала б бідна в собі ту вагу:
Із золота ти Всемогутнім відлита,
Хоч маєш і серце, і душу живу.
Хіба ж тебе жінка земна народила?!
Не вірю! Ти — квіточка. Мати твоя
Лише до тендітних грудей притулила Тебе, запаливши жагу до життя.
1
3
225
Чому з'являються зорі?
Нас було троє — ти, я й нічний Київ.
Чекала на ранок далекий планета.
Спитала я: "Що там у небі зоріє?.."
Не відповіла ти: рвонула ракета.
...Палали зіниці домів, що померли
У сні і зосталися тільки в думках.
Лишили по сóбі лихі "Іскандери"
Роз'ятрене серце і цéгляний прах.
З тобою розмова була, пам'ятаю:
"Підеш на нульовку, тендітна і сміла?
Та що скажеш мамі?!" "Мамуля вже знає".
"Не йди ж, моя мила!" "Країна чекає".
…Як через плече у чужому районі,
Дивилась у небо. Дощу рікошет
Тієї весни був так дивно солоний —
То кров цебеніла із ран від ракет.
Тягнулася вічно та швидко майнула
Вогнéнна весна. Під вірш Кобзаря
Я глянула в небо та тугу відчула:
І звідки ж з'явилась там нóва зоря?..
...Зосталися двоє — лиш я й нічний Київ.
Дотліла у скорбних вустах сигарета.
Що поруч з тобою так ясно зоріє?
Не відповіла ти. Блиснула комета.
1
1
231
Ви падали мовчки
Ви падали мовчки. Як вибух — удар.
Наче дві краплі кислотних дощів,
Спалили серця всіх, хто бачив той кадр.
"Я тéбе люблю" — лебединий був спів.
Лиш обриси крейдою на тротуарі
Зостались від двох нездійснених життів.
Не видно облич з-під пакетів вуалі
У скривджених тяжко кохання рабів.
О, юні серденька, навіщо дурні ви?
Коли поламався батьківський радар?..
Питання лишилися без перспективи.
Ви падали мовчки. Як вибух — удар.
2
1
169
Тим, кого з поля бою забрали янголи
Темрява воронів сонце закрила,
Залізним важким затулила крилом.
Козацькая кров і ворожа скипіла —
Мій край провалився у вогнений ров.
Проміння палá на гладіні ріки,
Неначе розжареним ріже мечем.
Здається — ось села згорають в огні,
Здається — орда незліченна тече.
Вітре мій милий, повій потихеньку
Відтіль, де мій звержений сокіл лежить.
Туманним рядном його вкрий, вітереньку!
Укрий, бо ж від жалю серденько горить.
О, мій Всемогутній! Навіщо забрав?
Ворожую кулю не стримав навіщо?
Та смертю тяжкою його покарав?
А я й зазирнути не встигла у вічі...
За тебе молюся, мій янголе, вічно.
Ти руських з небес блискавицей рази!
Знай, зірка ранкова — твоя це усмішка!
І в мирних серцях ти лишився живим.
1
1
263
До тебе...
Поглянь, моя мила, як травень вирує!
Серпанком молочним сади покрива…
Послухай-но! Чуєш — земля триумфує,
Співає — попереду нóве життя.
Голубко господня, а знаєш, що зорі —
То янголів очі блакитні, ясні?
Та тільки, кохана, так люди говорять —
Гарніші за зорі лиш очі твої.
А відаєш, квітко моя первозданна,
Що цè таке: сонце сяйливе весняне?
То миле обличчя твоє, моя панно,
Веселе, вродливе, пломінно-рум'яне.
А відаєш, мріє моя чорноброва,
Що цè є: бурхливий гірський водоспад?
Коли золотить його промінь ранковий —
Твої лише коси так дивно блищать.
А знаєш, моя дрогоцінна камеє,
Що десь, на дзеркальній гладіні ріки,
Розквітли прозоро-молочні лілеї,
Вразливі і ніжні, як руки твої?
А знаєш ти, сяйво морської перлини,
Про те, що ранкові тумани сріблясті
Нагадують, рідна, твій сум швидкоплинний,
Що вкрив твої плечі, мов шаль попеляста?
А знаєш, велична казкова царівно,
Що ці променистії райдужні роси —
То іскри любові твоєї нетлінной,
Жаданой, як перші веснянії грози?
…Поглянь, моя мила, вже день засинає,
Серпанком бузковим укрились сади…
Послухай-но! Чуєш, як вітер співає?
Побудемо разом ще трохи. Не йди…
2
2
247
