П'яте жовтня 2021 року. За пройдешній час Атлас став героєм відомим на весь світ, а також він трохи підріс, тепер його зріст складав метр вісімдесят п'ять сантиметрів. Його костюм був трохи оновлений, були додані гнучкі та тягнучі елементи, щоб можна було рідше міняти костюм. Він вирішив почати відрощувати волосся, і тепер в цивільному житті може зав'язати собі невеликий хвостик. Також за цей час Андрій спробував почати стосунки, але нажаль життя героя та простого студента не дуже сумісне. Ну і він з'їхав від батька, так само двоповерховий будинок, за містом, живе сам але по вихідних навідується до Сашка з Сергієм. А разом з цим він та Марія стали найкращими друзями, все дійшло до того, що в мережі їх почали вважати парочкою. З'явились й певні проблеми, як от те, що ОЗГО почало фіксувати в різних точках планети невідомі та активні пристрої неземного походження. Якісь з них вдавалось вимкнути, чи знищити.

Дванадцята година дня за Києвом. Андрій в процесі патрулювання Європи пролітав над одним з районів Лондону, досить бідним і жалюгідним, аж раптом раптово побачив слово «Атлас», намальоване яскравою жовтою фарбою на даху, щоб навіть з супутнику було помітно. Поруч стояв високий чоловік, чиє тіло було прикрите високим чорним плащем, а голова прикрита капелюхом. «Можна було й простіше зі мною зв'язатись.», – сказав Андрій англійською мовою.

– Але ж спрацювало. – відповів чоловік.

– Твій голос видається знайомим. Хто ти?

– Я й не думав, що ти впізнаєш мене. – відповів чоловік та зняв капелюх, а потім його шкіра стала діамантовою.

– Діамант… Ти місяць тому втік з в'язниці. Хочеш повернутись?

– Я не… мені потрібна твоя допомога.

– В якому ж ти відчаї, що просиш допомоги в того, хто тебе засадив у тюрму… Я слухаю.

– Бачиш он ту будівлю? – спитав Діамант та показав рукою собі за спину.

– Так, її важко не помітити серед будинків де максимум чотири поверхи.

– Місцеві кличуть її псевдохмарочосом.

– Я не погоджувався на історичну екскурсію.

– Колись цей район був приємним і в ньому квітло життя. Але коли з'явилась ця будівля… сам все бачиш.

– Якщо я її знесу, користі з цього буде небагато.

– Річ не зовсім в ній, а в тому, хто в ній. Ти чув про Пророка?

– Хіба Біблійних пророків знаю.

– Це кримінальний авторитет. Прізвище отримав через уміння заглядати в майбутнє на кілька хвилин уперед. А відомий своїм бізнесом. Наркотрафік, торгівля зброєю, людьми, надлюдьми, органами… Все чого душа побажає. Моє завдання його ліквідувати.

– Помста?

– Не зовсім. У в'язниці я змінив деякі погляди на своє життя… про це довідалось ОЗГО і до мене прийшли агенти. Запропонували волю, якщо я ліквідую його.

– Що ж… – сказав Андрій та заглянув у думки Діаманта. – Я тобі вірю. Але як я можу допомогти? І щось мені підказує, що ти недоговорюєш.

– Без тебе мене вб'ють. Вся його охорона це суперсолдати, а він сам може навіть від кулі ухилитись. Ти моя надія – елемент сюрпризу.

– Я можу допомогти, але розкрий всі подробиці.

– Я мушу замінити його собою. Якщо просто вбити його, від цього не буде сенсу. На його місце прийдуть інші і так до безкінечності. ОЗГО потрібен хтось, хто зможе взяти все на себе та повільно знищити цю кримінальну імперію зсередини.

– Що від мене вимагається і який план?

– Тримай це. – сказав Діамант та віддав Атласу пристрій схожий на смартфон. – Це пристрій для відстеження. Він реагує на маячок схований в моєму тілі. Коли я його активую ти отримаєш точні мої координати і увірвешся туди. З допомогою цього нам вдасться ліквідувати Пророка.

– Я не вбиваю.

– А я чудово знаю, що це не так. До того ж вбивати будеш не ти, а я. Домовились?

– Чекаю сигнал.

Діамант зістрибнув з даху та попрямував до псевдохмарочосу. Атлас же злетів у небо і почав чекати на сигнал від маячка. На вході, колишній злочинець зіткнувся з охороною, яка не надто квапилася його впускати, тому він вкрився діамантом та продемонстрував рішучість намірів. Його пропустили всередину. Діамант пройшов до ліфту та піднявся на один з останніх поверхів, де його з радістю зустрів Пророк. Це був чоловік тридцяти років, блондин, зелені очі, зріст метр сімдесят вісім, одягнений у суворий чорний костюм. «Френк! Давно не бачились, як справи?», – спитав він.

– Все файно. – відповів Діамант. – А в тебе?

– Живу як у раю. Присядь. – сказав Пророк та сів на один з диванів та взяв на журнальному столі дві склянки з пляшкою віскі. – Будеш?

– Я по роботі. – відповів Діамант, сідаючи на диван.

– Це мені відомо. Місяць тому втекти з тюрми… До речі як тобі це вдалося? – спитав Пророк попиваючи алкоголь.

– Пощастило. Тюрма представляла з себе великий корабель з купою стабілізаторів посеред Атлантики. Десь біля берегів Бразилії.

– То як ти втік?

– Просте везіння. Почався шторм, техніка не була розрахована на його силу, це підняло хаос. Я ним скористався та втік.

– А хіба ти мусив бути там у нашийнику щоб силами не користуватись? – спитав Пророк встаючи з дивану.

– Ображаєш. Я ж солдатом був.

– Так… був. Є в мене для тебе одна робота. – сказав Пророк та непомітно натиснув на ґудзик на рукаві свого піджаку. Охорона була готова, а сам він підійшов до свого столу.

– Уважно слухаю. – сказав Діамант та підійшов до нього.

Вони дивились в очі один одному. Френк вкрився діамантом і спробував нанести удар, але Пророк ухилився, а його охорона схопила Діаманта. Кримінальний авторитет дістав кувалду з-під столу та почав бити нею по голові колишнього злочинця. «Ти був моїм найкращим найманцем. Діамантом в колекції. І ти так мене розчарував.», – говорив він, б'ючи Френка по голові. В якийсь момент на його голові почали з'являтись тріщини. Діамантове покриття не витримувало ударів. Діамант повернувся у свій звичайний стан та сплюнув кров, разом з цим активувався маячок. Пророк спинився, а потім відскочив. Через стіну до кабінету влетів Атлас та зависнув по повітрі. Охорона була непритомна оскільки отримала добрячу порцію цегли по голові. Діамант спробував атакувати Пророка, але не розрахував власну силу та стан, а тому промахнувся та впав трохи далі. Кримінальний авторитет повільно відходив від Атласа, панікуючи. «Чому ти не атакуєш!?», – кричав він. Андрій же повільно, без руху жодним м'язом, наближався до нього, та читав думки. Пророк навів пістолет на Френка та сказав: «Куля долетить до нього швидше ніж він вкриється діамантом. Не підходь!». На що Атлас відповів: «Чхав я на нього. Просто тоді в мене буде менше мотивації не вбивати тебе.». Пророк почав бачити видіння майбутнього, що б він не робив – Андрій його вбиває. Аж поки він не побачив варіант як можна врятуватись. Все йшло так як він і хотів, але як виявилося ці видіння були ділом рук Атласа, тому він без жодних проблем схопив кримінального авторитета за шию та підняв його у повітря. Пророк безнадійно стріляв в обличчя Андрія, намагався вирватись але ніщо не допомагало. Коли він вже почав благати про милість оскільки ведіння зі смертю все ще його переслідували. Атлас зламав йому шию та обережно вклав його на землю.

– А казав не вбиваєш. – сказав Діамант, встаючи на ноги.

– А я й не вбив. Він паралізований і до кінця життя буде їсти через трубочку та гидити під себе.

– Це навіть краще. – прокоментував Діамант та дістав з під язика маячок. – Буде мучатись. Може віддати пристрій? Я через нього викличу ОЗГО.

– Та будь ласка. – відповів Андрій та віддав бажане.

Діамант хотів подякувати, але Атлас вже полетів геть. А через лічені хвилини на місце прибули агенти ОЗГО та почали зачищати територію від бруду. Андрій же в цей час вже був на Гексагоні на зайшов до кабінету Бена, щоб отримати відповіді на питання щодо сьогоднішніх подій. Але Директор ОЗГО натомість телепортував його та себе геть з Гексагону, на одну зі старих баз.

– Де ми? – спитав Андрій, йдучи по металевому коридору.

– Один зі старих об'єктів ОЗГО. Розташований в Сумах. Його будували на випадок повторного нападу Росії на Україну. Того, що від неї лишилось якщо точніше. Але як виявилося їх достатньо трохи притиснути і вони будуть білі та пухнасті.

– Чому ми тут?

– Зустріч з деким.

Вони пройшли до одного з приміщень, наче кабінет для нарад. Там був Адам та Сергій, які вже чекали на Бенджаміна з Адрієм. Директор ОЗГО коротко ввів Атласа у справу та більш детально ознайомив з Живою Машиною «То що сталось?», – спитав Сергій.

– Адам, прошу до слова. – сказав Бен.

– Отже, причина у Вартових та Невразливій Леді. – почав Адам.

– А що з ними? – спитав Андрій.

– Річ у наступному. Кожен герой користується мережею ОЗГО. Для отримання місій, спілкування, обмін інформації і подібне. А останнім часом Вартові та Анна звели користування мережею до мінімуму. – сказав Адам.

– Тобто ви не можете їх контролювати і вас це лякає? – спитав Андрій.

– Річ не в контролі. Як показує практика це один з перших дзвіночків зради. – відповів Сергій. – До того ж… плани Анни досі невідомі.

– Так. Тому потрібно трохи свіжої крові та старого доброго досвіду. – підсумував Бен.

– Хочеш створити нових Вартових… впевнений у цьому? – спитав Андрій.

– Поки створювати команду може бути небезпечним. – відповів Бен.

– Оригінальні Вартові були створені тоді, коли небезпека переходу Холодної війни в «гарячу» була найвища. І з тих пір команда мінялася. Незмінними були та лишаються Біла Зірка та Отаман. – додав Сергій. – Для створення нової команди потрібна гарна причина.

– Для офіційного створення команди рівня Вартових потрібна вагома причина. – підправив Бен.

– Ти хочеш обійти правила ОЗГО? Це на тебе не схоже. – сказав Сергій.

– Але й ситуація нетипова. – відповів Бен. – Вартові можуть виявитися загрозою.

– Найбільша загроза це Невразлива Леді. – сказав Андрій. – Знаючи на що я здатен… вона була і є найбільшою загрозою.

Коли почалося обговорення майбутніх членів команди, Адам, з допомогою супутників, засік неподалеку сплеск енергії та відкриття порталу. Все вказувало на позаземність цієї події. Андрій та Сергій покинули базу на направилися по координатам, щоб дізнатись, що там. Жива Машина пішов в слід за ними, оскільки йому потрібно було дослідити це явище особисто.

Вже на місці був виявлений портал. Виглядав він як світло-фіолетовий диск, розташований вертикально. Енергія з якої він складався була схожа на рідину яка постійно сама в себе перетікала та сяяла. Герої вирішили зберегти дистанцію, про всякий випадок. З порталу вийшла одна істота і він одразу закрився. Прибулець візуально нагадував велику гуманоїдну комаху. Ніг було дві і на кожній було по два коліна. З тулуба росло дві пари рук, на кожній з яких було по три досить довгих пальці. Істота була закута в обладунок, який нагадував хітин мурахи. Статура прибульця була витонченою, а зріст був близько двох з половиною метрів. Вибивалось з цього образу лише ємність на спині, наповнена чи то рідиною, чи то газом. Андрій спробував заглянути в голову істоти і спіймав себе на дивному відчутті, ідентичному до того, яке він іноді вловлює коли літає до місяця. Раптом прибулець повернув голову в його бік та закричав. Його рот відкрився, віддалено нагадуючи квітку з кошмарів та жувало мурахи. Сергій схопив істоту телекінезом ще до того як воно встигло напасти, аж раптом з рота почала текти біла піна. Псих опустив вже мертве тіло на землю. Адам одразу підійшов до тіла та почав його сканувати. Врахувавши щільність тіла, зріст, а також склад газу в ємності на спині, він дійшов висновок, що перед ними марсіанин, але для більш точних даних йому потрібен час на дослідження та хірургічний стіл. Також Андрій сказав про дивні відчуття, які на нього нахлинули коли він спробував проникнути в голову прибульця. Адам припустив думку, що це може бути колективна свідомість.

Андрій та Сергій полетіли по домам, відпочивати. Адам же потягнув тіло марсіанина на об’єкт для більш детального дослідження. Бен був трохи вражений цим і повернувся на Гексагон, щоб не відволікати Живу Машину від роботи. Та як виявилося того ж дня, це був лише початок. В різних точках світу почали відкриватись портали, звідки виходили марсіани. При спробі вийти з ними на контакт, вони атакували, тому доводилось їх убивати. За тиждень прибульці почали з'являтись групами, ще за тиждень вони мали при собі зброю. Факт того, що скоро буде вторгнення став очевидним. На щастя ЗМІ про це ще не довідалися.

Двадцять дев'яте жовтня, сьома ранку за Києвом. По всій планеті водночас почали відкриватись масивні портали з Марсу. З них почали виходити цілі військові загони та штурмувати міста. В перші ж хвилини були сотні тисяч жертв. ОЗГО швидко мобілізували сили протидії. Людські армії та супергерої пліч-о-пліч бились проти завойовників з Марсу. Техніка прибульців, як і вони самі, сильно нагадували комах, переважно мурах. Вторгнення вже йшло три години, завойовники не мали успіхів, тому їх тактика миттєво змінилась. Портали закривались один за одним, але натомість відкривались інші, більш масивні, для масових і швидких атак. Перший такий портал відкрився поруч з Вашингтоном, Вартові направилися туди. Другий відкрився в Бразилії і туди направилась Невразлива Леді. Третій подібний портал відкрився у Сіднеї туди направили Атласа. А четвертий відкрився в Києві, туди направився Псих. Далі почали з'являтись більш малі портали але в більшій кількості.

Зовсім скоро портали знову почали закриватись, навіть один надмасивний у Бразилії, тому Невразлива Леді доєдналась до Вартових. Зробила вона це досить вчасно, оскільки натиск Марсіан з трьох останніх порталів почав зростати. До Києва також прибула Золотий Спалах та Адам. Та навіть так їм було досить важко. Окрім марсіан, були ще й цивільні які потребували допомоги, що не давало сконцентруватись. Окремі вулиці Києва були залиті червоною та жовтою кров'ю. Аж раптом туди додалась яскрава червона блискавка, яка руйнувала всю техніку. Метью Коллінз прибув. Його костюм зберіг певний стиль байкера, але разом з цим набув більш військового та просунутого вигляду. Це був майже обладунок. Пластини броні були обтічними для створення мінімального опору, а все разом було чорного кольору. Голова була прикрита суцільним шоломом. На внутрішній стороні обох рук, були сенсорні екрани для контролю енергії яку поглинає та безпечно розсіює костюм. Метью отримав псевдонім Меркурій. З допомогою своїх блискавок та швидкості він миттєво нищив техніку марсіан. Проте навіть його допомоги було недостатньо. Прибульці швидку адаптувалися і продовжили тиснути з новою силою.

В цей час, в Сіднеї Атлас нищив всіх Марсіан яких бачив, в якийсь момент вони почали тікати в портал і скоро він зачинився. Коли це сталось, з Андрієм на зв'язок вийшов Бен і повідомив, що хлопець терміново необхідний у Києві. Атлас миттєво вилетів у бік столиці України. Один з торгових центрів, поруч з центральною площею, отримав сильні пошкодження в результаті дистанційних атак марсіан. Психу довелося відлучитися від групи героїв, щоб з допомогою телекінезу тримати будівлю у відносній цілості, тим самим рятуючи людей в ній від досить жорстокої смерті. Проте це створило сильні проблеми для решти героїв. Адам ледь-ледь тримався. Метью доводиться бути в постійному русі, що сильно виснажує його, але в інакшому випадку його просто розірвуть на шмаття. Золотий Спалах же досить гідно та довго трималась, але в кінцевому результаті проти неї виставили потужні лазери, які могли пробити її шкіру. На щастя, вона опанувала вміння створювати енергетичний щит довкола себе, це і врятувало її, але поставило в безпомічне становище, оскільки вона не могла більше вести атаки.

Стало чутно вибухи, земля почала трястись, техніка марсіан почала вести вогонь в іншу ціль. Атлас зависнув в повітрі, на нього й вели вогонь марсіани. Їх ресурси виснажились і їм довелося припинити атаку. В ту ж саму мить, Андрій почав нищити їх. Бронетехніку він рвав на шмаття, наче папір. Київ вперше почув крик страху з боку марсіан. Скоро натиск спав і більшість героїв зібралися на центральній площі Києва, прямо перед порталом.

– Вітаю, Спалах. – сказав Меркурій.

– А ти… хто? – спитала вона.

– Ти мене завербувала в минулому році. А зараз я Меркурій. – відповів він.

– Точно! Вітаю з оновленням і вчасно ти прийшов. – сказала Золотий Спалах.

– Де Псих? – спитав Атлас.

– Тримає ТЦ телекінезом, щоб людей не вбило. Без нього було тяжко. – відповіла Золотий Спалах.

– Добре… Отже поки затишшя, треба обговорити хоч якийсь план. – озвучив свою думку Атлас.

– Підтримую. – сказав Адам.

– А нищити цих ксеносів і рятувати населення вже не є планом? – спитав Меркурій.

– Вони вже втратили купу солдатів і навіть не думають здаватись. Це не дієвий план. – відповів Адам.

– Добре… а перейти на той бік і влаштувати різню на їх території? – поцікавився Меркурій.

– По той бік порталу Марс. Ми задихнемося. – відповіла Золотий Спалах.

– Ну я ні. Але це буде абсолютна меншість і до того ж невідомо які в них там сили. – сказав Атлас. – Та й портали це не думаю, що зачинить.

– Я можу піти з тобою. – сказав Адам.

– Ти впевнений? – спитав Атлас.

– Я хоч і жива, але все ж машина. В мені є певний запас кисню. Хвилин на десять вистачить. – відповів Адам.

– Це добре, але сумніваюсь, що з тебе буде багато користі. – сказав Псих. – Тут ти будеш потрібен більше.

– Ти звернув увагу на їх поведінку? Однозначно колективний розум. – зауважив Адам.

– І… що з того? – спитав Атлас.

– Вся їх техніка за схожим принципом під'єднана до однієї мережі. – відповів Адам. – Я вже зміг увійти туди з допомогою однієї з гвинтівок. Якщо я зможу знайти їхню панель керування, мені вдасться не тільки закрити портали, а й взагалі відкинути їх до умовного середньовіччя.

– Отже це вже схоже на план. – сказав Атлас. – Починаємо?

– Агов-агов-агов! Ви впевнені що це безпечно буде? – спитала Золотий Спалах.

– Ні, але це хоч щось. – відповів Атлас.

– Начхати як, але повернутись маєш живим. – сказала Золотий Спалах українською. – Не дуже хочу втрачати таке личко.

– Що? – спитав Меркурій. – Можна англійською?

– Нічого важливого. – відповів Адам.

– Повернусь, не хвилюйся. – відповів Атлас, Золотому Спалаху.

Марсіани знову почали виходити з порталу. Цього разу вони були на диво неорганізовані та не такі зосереджені. Так чи інакше, герої успішно, але з останніх сил, стримували їх натиск. Атлас з Адамом на руках влетів у портал, обидва перед цим вдихнули як можна глибше. Вони опинились у печерах Марсу, де тепер вони були прибульцями. Двоє героїв з боєм пробивались до панелі керування. Адам зміг до неї під'єднатись та почав вивантажувати в систему вірус. В цей час Атлас обороняв його та випадково заглянув у голову марсіан. Цього разу йому вдалося пробитися так глибоко, що він почав бачити їх очима. Андрій побачив свою матір, яка влаштувала цілий геноцид, знищуючи місто за містом на червоній планеті. Він вирішив не втручатись у це. Коли Адам завершив роботу, всі прилади довкола почали збоїти і це швидко розповсюдилося на всю планету. Атлас взяв Живу Машину у руки і влетів у портал за мить до того як той закрився.

Андрій відпустив Адама, після чого герої у відносно повному складі добили решту прибульців. Атлас приземлився і телепатією перевірив місто, в цю секунду заминку до нього підійшла Золотий Спалах та обійняла його. Він був трошки шокований від цього але обійняв її у відповідь та злетів у небо. Високо в небі, далеко від будь-яких очей, Марія спустила маску з обличчя Андрія і вони почали цілуватись. Коли пристрасть трохи згасла, вони спустились на землю, а разом з цим Атлас знову підняв маску. Раптом вони почули руйнування будівлі. Торговий центр склався як картковий будинок, а звідти вилетів псих. Агенти ОЗГО вже евакуювали людей звідти, але сам ТЦ врятувати вже можливості не було.

По всьому світу, як окремі герої так і цілі команди, допомагали розбирати завали, шукаючи людей під ними. В цей же час ОЗГО вже подекуди починало повільне відновлення інфраструктури, а також вівся підрахунок загиблих. Через два тижні вже було розпочато активне будівництво. Також стало відомо про загибель близько семи сотень мільйонів людей. ОЗГО досить успішно тримало все в купі, навіть світова економіка не понесла сильних втрат, але ООН вирішило почати власну гру.

Двадцять перше грудня. Світ потроху оговтується від війни, хоча її наслідки будуть відчутні ще найближчі роки якщо не десятиліття. Глобальна інфляція, безробіття, велика кількість сирість та вдів, бідність та надзвичайний рівень злочинності і навіть можливі війни – все це лише малий перелік наслідків які очікує світ.

Перша година дня. Андрій святкував свій дев'ятнадцятий день народження, звичайно у себе вдома. Окрім Сашка з Сергієм, була присутня й Марія. Вона вже якийсь час зустрічалась з іменинником, тому пропускати його свято не хотіла, та й не дуже могла собі це дозволити. Близько дев'ятої вечора Сашко разом з Сергієм повернулись додому та пішли спати. Парочка лишалась на одинці. Вони ще трохи посиділи, трохи випили і усвідомити не встигли, як вже була опівніч.

– Так не хочеться додому… ти б знав. – сказала Марія.

– Натякаєш на ночівлю? – поцікавився Андрій.

– Ну якщо ти так вмовляєш… згодна! Хех.

– Тоді йди за мною, проведу екскурсію. – сказав Андрій та встав з-за столу. Марія пішла за ним.

– Можна щось спитати? Може бути незручно.

– Так, будь ласка, питай.

– А що з твоєю матір'ю?

– І справді не зручно.

– Можеш не відповідати… пробач.

– Та нічого. Вона жива і я гадки не маю, що в неї у голові. І до речі вона відома на весь світ.

– Серйозно? І хто вона?

– Невразлива Леді.

– Що? Виходить вона і Псих…

– Він мене всиновив. Справжній батько на війні загину. – сказав Андрій. Він брехав, щоб не ризикувати.

– Вибач… я не хотіла.

– Та нічого, з усіма буває. Ось ми і прийшли. – сказав він, відкриваючи двері в свою кімнату.

– А тут… гарно на диво. – сказала Марія, коли увімкнула світло. – А диван тобі нащо?

– В минулому році купив. Іноді готувати собі постіль ну дуууже не хочеться, а ліжко забрудняти я не сильно хочу. А диван не сильно шкода і можна впасти на нього. Досить зручно.

– А що це? – спитала Марія, беручи до рук, одну з фігурок, які плів Андрій. – Чоловічок?

– Ооо так! Я в минулому році цим трохи займався. Моторику рук розвивав.

– Та вони плетені! Ще й дріт металевий. Це ж скільки часу ти на кожного убив? І скільки їх тут?

– Пара днів на кожного. І їх тут десь сімдесят. Може більше.

– Це ж с кільки часу в тебе було… – сказала Марія та поставила фігурку на її місце.

– То я напевно піду в іншу кімнату.

– Це ж твій будинок, краще я піду.

– Ні-ні-ні! Інші кімнати значно гірше.

– Тоді одна кімната на двох це гарний варіант. Як тобі?

– Ну якщо тааак… то диван мій.

– Ти впевнений? – спитала Марія та сіла як раз на диван. – Якщо хочеш спати окремо, я не пихата, можу й на диван лягти. Ти ж хазяїн будинку.

– Ні-ні-ні. Ти гостя, ще й дівчина, тобі найкраще. – відповів Андрій та сів поруч.

– Ну найкраще тут ти. – сказала Марія та поцілувала його. – Обіцяю вести себе виховано і не лізти.

– Зізнайся, ти хочеш дізнатись, які сніданки я готую! – сказав Андрій, щоб трошки розбавити розмову.

– От же… спіймав на гарячому! Нічого від тебе не приховаєш.

– Добре, якщо будеш вести себе виховано… приготую тобі щось цікаве.

Скоро вони лягли спати. Марія дотрималась слова, вона не швидко заснула і вела себе стримано. Проте вже зранку Андрій прокинувся в її обіймах. Вирвавшись з цієї раптової пастки ніжності він швидко встав, одягнувся, потім умився, а вже після цього пішов на кухню. Оглянувши продукти, у нього з'явилась ідея, яку він миттєво взявся втілювати. Близько восьмої ранку прокинулась Марія та почала йти у бік кухні. Андрій дізнався про це з допомогою телепатії, окрім цього він в цей момент користувався телекінезом щоб прискорити приготування. Йому довелося все розставити так наче ніяких додаткових здібностей він не має, а потім почав очікувати. «А що це ти тут таке готуєш?», – спитала Марія, зненацька схопивши Андрія.

– Хах. Я ж обіцяв щось особливе. – нагадав він.

– Значить секрет?

– Так. Але… можеш поки сходити умитись. Має бути вже готове до тієї миті.

– Умієш вмовляти та інтригувати.

Поки Марія була зайнята, Андрій знову почав користуватись телекінезом. Він напік вафлі, але з начинкою у вигляді шинки, сиру та грибів. А потім він увімкнув телевізор та обрав телеканал з новинами конкретно для працівників ОЗГО, все захищено паролем. Скоро підійшла Марія і вони почали разом снідати.

– А це дуже смачно! Де навчився?

– Життя навчило і інтернет.

– Ну що я можу сказати? В тебе талант.

– Є трохи. – відповів Андрій з легкою посмішкою.

– Що за… додай звуку. – попросила Марія, звернувши увагу на телевізор.

– Зараз. – сказав Андрій та додав гучності.

– ЗАЕС була захоплена групою терористів. Наміри в даний момент з'ясовуються. – озвучив ведучий новин. – Нагадую, що у випадку вибуху, під загрозою швидко опиниться вся Європа.

– Дзвони Бенджаміну… думаю ти потрібен. – сказала Марія.

– Не те слово… – відповів Андрій та подзвонив Бену. – А моя допомога точно не треба?

– Ні. – відповів Директор ОЗГО. – Все під контролем.

– Просто тут новини…

– Знаю. Ми вже розбираємося, відпочивай. В тебе ще три дні відпустки.

Андрію довелося повірити на слово Бену, а потім вимкнути телевізор, щоб не нагнітати атмосферу. Марія вирішила відволікти його парою цікавих історій і поцілунком. А в цей же час до ЗАЕС під'їхала масивна вантажівка. З неї вийшов Ігор, у модифікованій військовій уніформі. На ній не було камуфляжу, вона була темно-зеленого кольору з чорними елементами. Рукавиці не мали кінчиків пальців, але мали надміцні металеві пластини, для посилення ударів кулаками. Також передпліччя було вкрито пластинами з цього металу. Бронежилет був чорний і не мав жодних прикрас. Його просто називали Четвертим. Ігор йшов до станції, повільно та впевнено, а разом з перед його очима поставала картина того як він намагався гасити пожежу на ЧАЕС.

Терористи хоча й захопили ЗАЕС, але про свою безпеку не надто сильно дбали. Першому з них, Ігор тихо згорнув шию та пішов далі, зачищаючи приміщення за приміщенням та вбиваючи всіх, хто не мав тут бути. Скоро він постав перед кімнатою управління, всі енергоблоки були дестабілізовані і могли вибухнути. На щастя Четвертий був ознайомлений з роботою ЗАЕС і тому повернув все в стабільний та безпечний робочий стан. Але майже миттєво після цього, його викинув з будівлі, прямо через стіну, останній терорист, який зміг активувати в собі сили з допомогою радіації. Зріст його був під три метри, шкіра бліда як у мерця, очі повністю чорні, волосся відсутнє, вени стали видні і були вони чорні, а м'язи тіла стали перекачаними. Одягу не було оскільки він порвався від різких змін тіла. Разом з цим, ця істота випромінювала неймовірні об'єми радіації, Ігор це відчував.

Четвертий піднявся на ноги та пішов в атаку. Не дивлячись на велику різницю у розмірах, бій був досить рівний. Ігорю вдалося відвести божевільну істоту подалі від станції і подалі від будь-якої цивілізації. З кожною миттю він ставав сильнішим, оскільки поглинав радіації з терориста і живився нею. Коли йому вдалося накопичити достатньо сил, він притиснув істоту до землі ногою. По його очам пройшлась жовто-зелена іскра. З тіла почало вириватись світло того ж кольору, можна було легко розгледіти весь скелет який був наче темна пляма. Потім стався вибух. Від істоти не лишилось й сліду, як і опромінення. Ігор все поглинув, а його костюм не був навіть подряпаний. Скоро після цього його забрали і він знову повернувся на Гексагон.

Двадцять третє грудня. По всім новинним каналам світу, велась трансляція надзвичайно важливого, на думку ООН, моменту. У місті Лос-Анджелес проводилась міжнародна виставка військових технологій. Там показували як те, що вже створено і було готове для використання, як от екзоскелети для військових чи бойові стимулятори нового покоління, так і щось чого ще ніхто не бачив і воно лише очікує на створення. Найбільший стенд був виділений для вченого Джозефа Кокса. Чоловік близько двадцяти п'яти років, з темно-зеленими очима, чорним зачесаним назад волоссям, вельми гострими рисами обличчя та світлою шкірою, зріст трохи більше метра вісімдесяти. Одягнутий він у сірий костюм з чорною сорочкою без краватки та у чорних туфлях. Коли він вийшов на сцену та підійшов до мікрофона, всі камери перевели на нього, щоб кожен почув його слово. Джозеф оголосив про створення зброї, що перевершить будь-що створене до цього, що перевершить всіх супергероїв, всіх прибульців. Він назвав це квантовою бомбою. На відміну від ядерної чи термоядерної бомби, ця використовує квантове опромінення з високим енергетичним рівнем. Це робить її в рази небезпечнішою та потужнішою за будь-що. В кінці свого виступу, Джозеф очікував питань.

– Ви хочете стати Оппенгеймером двадцять першого століття? – спитав один з журналістів.

– Ні. В нього були інші цілі. Моя ціль це захист людства від загроз на кшталт марсіан, в той час як він хотів створити зброю на стільки страшну і сильну, що навіть думка про її використання могла припинити будь-яку війну. – відповів Джозеф. – Герої показали, що не готові до зовнішніх загроз. Ми надто сильно покладались на них і поплатились за це.

– Які можуть бути наслідки підриву вашої бомби? – спитав другий журналіст.

– Я не можу дати відповідь на ваше питання. Мій проєкт знаходиться на ранніх етапах створення. Я не можу виключати факт того, що він може закритись, якщо виявиться надто небезпечним. – відповів Джозеф.

– Наскільки нам відомо, ви являєтеся племінником нинішнього Директора ОЗГО, як він ставиться до вашого проєкту? – спитав третій журналіст.

– Життя так склалось, що ми майже не спілкуємось. Але мені здається, що він не в захваті. – відповів Джозеф.

– У ваших словах, на відповідь до одного з попередніх питань, була відчутна певна неприязнь до супергероїв. Якби не вони, ми б зараз тут не стояли, вам так не здається? – спитав четвертий журналіст.

– Я згоден, що одна з моїх відповідей могла прозвучати… зневажливо в бік героїв. Можливо навіть в бік всього ОЗГО. Я підібрав не зовсім коректні висловлювання. В мене не було на меті принизити їх чи применшити їх досягнення. Я лише хотів зауважити, що це… була складна перемога з великою кількістю жертв. – відповів Джозеф. – Якщо я задовільнив вашу цікавість, то прошу перейти до наступного питання.

Поки талановитий вчений продовжував відповідати на питання, Бен спостерігав за цим зі свого кабінету. Він не був у сильному захваті від того, що ООН знову почали втручатись у безпеку планети. Джозеф створював бомбу саме на їх замовлення. Раптово до кабінету зайшов Ігор та сказав: «Я бачу, ти не сильно в захваті від появи нової зброї?».

– М'яко сказано. ООН не тямить, що робить. – відповів Бен та вимкнув звук телевізору.

– Тобто не тямить?

– Ти знаєш коли війна почалась та скінчилась. До цього, ОЗГО лише займалось керуванням супергероями та захистом планети від зовнішніх загроз. Частіше за все масивні метеорити. Проте ми намагались розширити цей вплив.

– І що з того?

– ООН не могло передбачити, що в Росії відновиться комунізм і вона об'єднається з Китаєм та Північною Кореєю, після чого почне третю світову. Ми їх попереджали про це, але нас ігнорували. Казали, цитую: «Маєте займатись фриками в костюмах та метеоритами.». Але коли все остаточно вийшло з-під контролю, мій попередник зміг підписати договір з ООН і з того часу ОЗГО має не менший вплив на політичне життя світу. Наші «фрики» зупинили війну. Ми подарували Землі довгі роки без війн. Три держави з неадекватним управлінням були розірвані на набір республік без армії і озброєння. І це все поки ООН сиділи в куточку.

– Мені таких подробиць не розкривали.

– Нічого страшного. Але це відміняє факту, що ООН знову допускається помилки.

– Чому це?

– Мій племінник розумний. Справжній геній. Але порівняти його можна з якимось джином. Він може дати все, але це означає, що це те чого ти хочеш. ООН попросили бомбу, а він може створити апокаліпсис. Підірвати всю планету.

– Може тоді логічно було б… перетягнути його до нас?

– Вертайся до себе.

Бен торкнувся до Ігоря і повернув його до приміщення де він і мав знаходитись. Досить простора імітація квартири в самому центрі Гексагона, кожен елемент якої просякнути радіоактивним опроміненням. За сумісністю це місце де Четвертий набирається сил. За кілька годин Бен телепортувався прямо на поріг будинку свого племінника, в одному з елітних районів Лос-Анджелесу, та постукав у двері. Джозеф відкрив їх, на його обличчі була певна огида в поєднанні з прихованою образою, але він впустив свого дядька. Вони сіли на кухні за стіл та почали розмову, звичайно в компанії пляшки міцного віскі.

– Я казав раніше і повторюсь ще раз. Мене не цікавить робота в ОЗГО. – сказав Джозеф.

– Я й не прошу в тебе цього. Просто припини. ООН й гадки не має куди лізе. – відповів Бен.

– Як раз таки має! Це ООН, вони знають що роблять.

– Нагадати війну? Ти втратив батька, я втратив брата. А знаєш, що корисного зробило ООН? Дозволило ОЗГО все владнати.

– Ти… не смій мені про це нагадувати.

– Не буду, але це яскравий приклад компетенції ООН. Вони вже давно не можуть впоратись зі своїми обов'язками.

– Не всі ми бездоганні. До того ж, з моєю допомогою, планета буде під ефективним захистом.

– Ти хоч сам у це віриш? Твій проєкт може не спрацювати, або… підірвати половину планети, якщо не всю.

Джозеф хоча й усвідомлював всі небезпеки, не бажав припиняти роботу. Особливо враховуючи, що завдяки марсіанським технологіям, йому вже майже вдалося досягти бажаного результату. Але про це не знає ні ООН, ні ОЗГО. Він не користувався нічиєю допомогою, лише його розум та технології більш просунутої цивілізації.

Йшли дні, а за ними тижні. Світ повільно але впевнено повертався до норми. Конфлікт між ОЗГО та ООН наростав, але жертв поки не було. Квантова бомба Джозефа була майже готова і під охороною ООН, вони набрали найкращих бійців для цього. Все здійснювалося потаємно і анонімно. Аж раптом чотирнадцятого січня 2022 року стався напад, здійснений групою супертерористів. Вони налетіли з нізвідки і зникли разом з бомбою. Джозеф отримав серйозні поранення і потрапив до лікарні в результаті нападу.

Поки ОЗГО знову розбиралось з помилками ООН та вишукувало бомбу, її випадковим чином знайшов канадський архітектор, який прибув у Париж до Лувру під час відпустки. Ім'я цьому щасливцю було Пітер Лі. Молодий тридцятирічний чоловік афро-американського походження. Зріст метр вісімдесят вісім, досить міцна та навіть трохи спортивна статура. Дуже коротке чорне волосся, гладко поголене обличчя. Одягнутий у теплі джинси та теплі чоботи, світло-сірий светр з високим коміром та довгий чорний плащ, на руках шкіряні рукавиці. Пітер ходив по Лувру, насолоджуючись та шукаючи натхнення для майбутнього проєкту. Аж раптом він почув щось підозріле та цікаве – тишу. Абсолютну тишу та відсутність людей в одній із зал. Пітер бродив по ній з метою зрозуміти причину, аж раптом він отримав сильний удар по голові і втратив свідомість.

Близько одинадцятої ранку, ОЗГО змогло відстежити квантову бомбу. Туди направили Атласа, Живу Машину та Меркурія. Метью швидко оглянув всі приміщення і знайшов зниклу зброю, але жодного терориста. Коли до приміщення, де була бомба, увійшли Андрій з Адамом, їх очам відкрилась досить жахлива картина. Пітер Лі був підключений до бомби, яка була ще й модифікована, та стікав кров'ю. Бомба представляла з себе сферу діаметром півтора метри, виглядала вона не бездоганно, на ній була купа дротів і датчиків, але вона була абсолютно готова. Жива машина все просканував та сказав: «У нас великі проблеми.».

– Які ще проблеми? – спитав Меркурій.

– Знайомся, це Пітер Лі. Молодий талановитий архітектор з Канади. А це бомба. – відповів Адам.

– Він співучасник? – спитав Меркурій.

– Ні… жертва. – відповів Атлас.

– Судячи з характеру травм, його вирубили та підключили до бомби, а потім нанесли сильне поранення для довгої та смертельної кровотечі. Він живий таймер – загине і бомба вибухне. В кращому випадку половину Європи знищить, якщо не половину материка чи планети. – доповнив Адам.

– Бляха-муха… ми можемо щось зробити? – спитав Меркурій.

– Припечи рану блискавками, це дасть нам додатковий час. – відповів Адам.

– Зараз. – сказав Меркурій та став на коліна поруч з Пітером. Він прибрав зі свого шляху плащ та светр, після чого вкрив свою руку блискавками та приклав до рани. Здавалось, що крик болю можна було почути на іншому боці Парижу, але він швидко стих. – Все. – сказав Меркурій та прибрав руку з припаленої рани.

– Чудово, є зайві кілька хвилин. – підсумував ситуацію Адам. – Тепер треба зрозуміти як від'єднати від нього бомбу, без вибуху.

– А якби з нами був Псих чи хтось сильніший нього? – спитав Атлас.

– Це б не допомогло. – відповів Адам. – Хоча і зайвим назвати не можна.

– Що… де… Аааааааа! Де я?! – закричав Пітер коли прийшов до тями.

– Тихіше-тихіше. Заспокойся. – сказав Атлас та використав телепатію щоб посилити ефект. – Все добре, ти будеш в безпеці.

Адам в результаті сканування та прорахунків, зміг знайти спосіб від'єднати Пітера від бомби, не зважаючи на досить грубі модифікації. Але з'явилась інша проблема – коли вони будуть роз'єднані, бомба вибухне у будь-яку мить. Меркурій запропонував віднести бомбу в Тихий океан, але Адам відкинув цю ідею, оскільки вона все ще може знищити планету. І тоді Атлас спитав: «А якщо викинути її у космос?». На думку Живої Машини, це єдиний ідеальний варіант – вибухова хвиля не пошириться у вакуумі, а опромінення розсіється або ж буде відбите магнітним полем.

Поки Адам від'єднував Пітера від бомби, довкола Лувру вже зібрались журналісти. Їм було відомо, що там відбувається і які герої там знаходяться. Це транслювалось на весь світ. Марія спостерігала за цим по телевізору з будинку Андрія. Раптом з даху Лувру вирвався людський силует з бомбою у руках. За кілька секунд Атлас покинув атмосферу Землі і полетів у глибини космосу, де його швидкість вийшла за будь-які межі. Коли він був на півшляху до орбіти Марсу стався вибух, який було видно навіть на Землі. Короткий спалах в якому блідо-жовте світло перетікало у світло-фіолетовий, а потім у світло-синій. Земні супутники засікли рух у бік планети. Марія вже була в Гексагоні, завдяки порталу, і очікувала новин щодо Андрія. Її пустили аж до кабінету Бенджаміна, де також був і Псих.

У Лівійській пустелі було помічено грубе приземлення невідомого об'єкту. Група реагування ОЗГО відправлялась туди на джетах, оскільки Атлас якщо лишився живим, то перебуває у критичному стані і телепортація зробить лише гірше. Бен телепортувався на місце, разом з Сергієм та Марією. Вони побачили невеликий кратер у піску, частково перетворений на скло, а в самому центрі лежав Андрій. Від його костюму майже нічого не лишилось. Сам же він лежав та сіпався в агонії, іноді здавалося наче він оточений дивною аурою. Марія хотіла кинутись до нього, але Сергій її спинив. В цю саму мить група реагування ОЗГО вже була на місці, на щастя опромінення довкола не було. Вони просканували Атласа і виявили, що він безпечний, а тому завантажили його на джет. До них приєднались Марія з Сергієм. Бенджамін же відправився у штаб-квартиру ООН для роз'яснення ситуації.

Атласа доправили до Гексагону де одразу ж помістили у медичне відділення, як власне і Пітера Лі. Обох детально сканував Адам і виявив в обох виявив високий рівень квантового опромінення. У випадку з архітектором все досить просто – він мав померти, проте живий, а значить в найближчий час у нього проявляться сили. З Андрієм же все складно. Факт того, що він мав померти якщо не від самого вибуху то від опромінення очевидний, проте всупереч всьому він живий. Кожен раз коли Атлас здійснював мимовільний рух будь-якою частиною свого тіла, за ним лишався короткий напівпрозорий слід який був точною копією його кінцівки або всього тіла. Окрім цього хоча він і був опромінений, проте він не заражав цим інших.

Адам підключив до Андрія різноманітні датчики які фіксували всі можливі показники тіла, а також почав вводити знеболююче. Це припинило всі несвідомі дії Атласа і нарешті дало йому змогу спочити. Сергій лишився з ним в палаті та приглядав, оскільки це його син. Марія ж лишилась оскільки вже встигла закохатись ледь не по самі вуха.

В цей час Бен був на терміновій зустрічі ради безпеки ООН. Він стояв у центрі зали та вичитував їх. «Ваші дії, ваші рішення ледь не призвели до знищення всієї Європи.», – говорив Бен. Згідно з підрахунків на основі даних отриманих з супутників, якби вибух стався, Європа б перетворилась на частину світового океану. Джозеф Кокс приблизно в цей же час зробив заяву, згідно з якою його примусили працювати над бомбою і він сам чудово усвідомлював всі небезпеки. Досить агресивна стратегія захисту до якої він сам дійшов і яку схвалили його адвокати. Цього ж вечора ООН підписало документи згідно з яким віднині вони являються не більше ніж підструктурою ОЗГО. Обидві сторони погодилися на це і визнали це рішення єдиним вірним, оскільки воно зможе запобігти масовим протестам чи навіть агресивним повстанням.

П'ятнадцяте січня, перша година ночі за Києвом. Сергій сидів на стільці поруч з ліжком свого сина та пив каву, щоб не заснути. Марія також була в палаті, але вона прилягла на диван та заснула. Вони між собою домовились, що будуть по черзі глядіти за Андрієм та спати. Дівчині снився напад Марсу. Інший, сильніший, з застосуванням нової зброї. Вона довго і відважно билась, але марсіани затискали її. Марія вже була готова прийняти смерть, аж раптом тиша. Вона розплющила очі і окинула своїм поглядом все довкола. Нема битви, нема смерті. Довкола неї була прекрасна, квітуча галявина, чисте блакитне небо та тепле сонце. А потім перед нею став Андрій, з'явився ні звідки. Марія кинулась його обіймати.

– Це все сон. – сказав він.

– Що? Як це сон?

– Я все ще лежу в ліжку, а ти заснула на дивані.

– Ні-ні… це… я пам'ятаю… Але як це можливо?

– Псих мій справжній батько. Прокинься і скажи йому це, тільки на вухо щоб ніхто не почув.

– Тобто?

– Скажи йому це. – сказав Андрій і поцілував дівчину у лоба. Вона зірвалась з дивану та хапала як можна більше кисню.

– Тихіше-тихіше. – сказав Сергій. – Кошмар наснився?

– Майже. – відповіла Марія та підійшла до нього. – Андрій твій рідний син. – сказала вона йому у вухо та відійшла.

– Звідки… звідки ти це дізналась? – спитав Сергій, з неабияким подивом на обличчі.

– У сні поговорила.

– Сильно. Радує, що він живий і усвідомлює це.

– А хтось ще знає?

– Ще Адам. Більше я сподіваюсь, ніхто.

– Бляха…

– Що?

– Сашко… я про нього геть забула. Його сюди ж можна привести?

– Зараз я за ним сходжу, ти будь тут.

Поки Марія була поруч з Андрієм, Сергій повернувся до себе додому. Йому довелося розбудити Сашка, швиденько йому все пояснити і через портал повернутись на Гексагон. Коли хлопчик побачив Андрія то кинувся до нього. Тіло почалось трястись і з'являлись сліди, але вони не вказували де тіло було, вони вказували де воно буде. Потім все заспокоїлось. Андрій відкрив очі та притиснув до себе Сашка. Сергій перевів ліжко у положення для сидіння. Марія сіла на ліжко та поцілувала Андрія у щоку. Єдиним у кімнаті, хто стримував емоції був Псих, але навіть він ледь тримався. Коли ніжності скінчились, про пробудження Андрія повідомили Бена та Адама.

Жива Машина та Директор ОЗГО прибули в лічені хвилини. Адам швидко обстежив Андрія. «Клітини повністю поглинули квантове опромінення і стабілізувались. На мою думку це чисте везіння.», – сказав він. Зовсім скоро Андрій повернувся додому разом з Марією. Сашко та Сергій звичайно пішли разом з ними, щоб особисто все проконтролювати.

Вже на місці, парочці ледь вдалося спекатись батька з меншим братом, які ніяк не хотіли полишати героя, що тільки прийшов до тями але хотів побути трошки на самоті та в тиші. Марія спочатку хотіла спитати в Андрія щодо його сил про які вона дізналась, він це розумів навіть без телепатії але відповідати в нього не було бажання на той момент. А далі все саме йшло. Жоден з них не хотів спати бо вже встигли виспатись. На додаток один з них ледь не помер, а інша справді боялась за нього. Вони пройшли у спальню Андрія де ще трохи порозмовляли, а потім почали цілуватись. За кілька секунд обидва зрозуміли, що спинятись вони не хочуть і, що їм цього мало. Пристрасть наростала. Андрій зачинив двері у кімнату з допомогою телекінезу. Пара почала роздягатись. Телекінез виявився надзвичайно корисною річчю, яку можна легко використати у найрізноманітніших ситуаціях. Хлопець дістав зі свого столу захист, щоб не ризикувати зайвий раз.

По завершенню обидва лежали в ліжку, під ковдрою та обіймались з періодичними поцілунками. Для обох це було щось нове, щось приємне, щось захоплююче. Але найголовніше – це було символом серйозності, закоханості та повної довіри. Трохи пізніше вони обидва зрозуміли, що зробили це на емоціях, але їх це не надто хвилювало. Потім парочка увімкнула телевізор та почала насолоджуватись часом разом.

Сьома ранку за Києвом. Джозеф прокинувся в лікарняній палаті, медсестра одразу викликала старшого лікаря і той повідомив, що у вченого сильне пошкодження хребта та параліч нижньої частини тіла. А також додав, що провести успішну операцію з відновлення просто неможливо. За кілька годин він покинув лікарню в інвалідному візку та компанії особистої охорони. Джозефа відвезли до його лабораторії, за його ж проханням. Там він планував хоча б якось повернути собі можливість самостійного пересування на певний час, поки йому в голову не прийде спосіб вилікуватись.

Тридцять перше січня, десята ранку за Києвом. Атлас облітав Європу за своїм звичним маршрутом і пролітаючи над Лондоном він знову побачив своє ім'я на одному з дахів, але тепер замість фарби це був лежачий екран. Поруч стояв Діамант в компанії пари охоронців та гелікоптер. Андрій зависнув над ними та спитав: «Знову з чимось допомогти?».

– Я хотів подякувати. – відповів Діамант. – Як і все населення району.

– Невже все аж так покращилось?

– Так. В першу чергу я змінив направленість бізнесу. Жодної торгівлі людьми, надлюдьми та органами.

– Вітаю.

– У вільний час я повертаю цьому району життя.

– І знову вітаю, але до чого тут я?

– Без тебе б нічого не вдалось. Я гадки не маю як, але… ти змусив Пророка верещати як сучку. Я бачив записи. Завдяки тобі, твоїм діям, я зміг врятувати багато людей. Дякую.

– Будь ласка. Ще щось треба?

– Ні-ні-ні. Я лише подякувати. Ну і я все ж вважаю, що винен тобі. Якщо потрібна буде допомога, з будь-чим, звертайся. Зроблю все, що зможу.

– Сумніваюсь, що колись скористаюсь цим, але запам'ятаю. Хммм… схоже тюрма справді змінює людей.

Атлас повернувся до патрулювання, а Діамант вимкнув екран та полетів на чергову ділову зустріч з приводу закриття одного зі старих бізнесів Пророка. Десь у цей же час Пітер Лі в усю займався на тренувальному полігоні ОЗГО. Його фізичні та розумові характеристики покращилися, але здібності поки не були виявлені. Після тренування він пішов до виділеної під нього кімнати та продовжив роботу над одним зі своїх проєктів. Сама кімната була досить темна, а світло було лише від настільної лампи, яка наповнювала кімнату легким світло-жовтим світлом. Пітер відвернувся у кріслі від стола в протилежний бік та відкинув голову назад. Він просто дивився в стелю та збирав думки до купи, тримаючи в голові креслення. Аж раптом з'явилось нове дивне світло. Темно-фіолетове світло, джерело якого було прямо перед архітектором. Пітер опустив свою голову і побачив як його креслення, двоповерховий будинок, стояв перед ним. Сильно зменшений, висота не більше сорока сантиметрів, але це був він. Пітер від здивування та радості не стримався та крикнув. До кімнати одразу ж увійшла охорона, щоб зрозуміти, що сталось і побачили конструкт зі світла який швидко щезнув, оскільки архітектор злякався та перестав концентруватись.

Охоронці викликали на місце вчених та лікарів, ті коли прийшли одразу провели огляд Пітера та навіть провели швидкий аналіз крові. За всіма ознаками в нього проявились здібності. Архітектора відвели до лабораторії де через серію питань, став зрозумілий приблизний механізм його сил. Потім його попросили відтворити все, але вже під наглядом. За кілька хвилин Пітеру вдалось знову сформувати будинок зі світла. До вивчення доєднався й Адам, який просканувавши конструкт, виявив, що це тверда форма енергії, пов'язана на пряму з нервовою системою архітектора. До того ж ці сили злегка нагадують психічні здібності. Потім Пітер спробував внести певні зміни до будинку і йому це вдалося, він збільшив його десь у півтора рази, потім змінив форму даху, а слідом і взагалі всю структуру. Це справді вразило Живу Машину, подібних сил він ще не бачив.

Сьоме березня, перша година дня за Києвом. Андрій, перебуваючи на патрулюванні, отримав повідомлення, в якому його викликали на Гексагон. Він миттєво звернув з маршруту та полетів в Атлантичний океан, це було швидше ніж через портал вдома, оскільки відстань була менша. Вже на місці його одразу ж направили на нижні рівні Гексагону. А саме у досить просторе приміщення. Там був Бенджамін в компанії Психа, Живої Машини, Меркурія та Золотого Спалаху. Майже одразу після Атласа до них доєднався й Пітер Лі, який взяв ім'я Архітектор. Його костюм фактично представляв з себе світло-сірий військовий комбінезон в обтяжку, з чорним бронежилетом, чорними тактичними рукавицями для ближнього бою та чорними військовими чоботами, а обличчя приховувала маска, яка тримала відкритою лише нижню частину обличчя. Але незважаючи на загальний похмурий стиль були також і елементи, що сяяли темно-фіолетовим кольором в момент використання сил.

– То для чого ти нас тут зібрав? – спитав Атлас у Бена.

– Формування нової команди світового рівня. – відповів Директор ОЗГО. – Вітаю вас Титани! – сказав він та досить гучно закашляв. Протерши рота хусткою він виявив на ній кров. – Можете познайомитись ближче, хто не знайомий і займатись своїми справами.

– А це фінальний вигляд команди? – спитала Золотий Спалах.

– В мене є ще кілька кандидатів, але про них потім. – відповів Бен. – Ще питання?

– А хто лідер? – спитав Меркурій.

– Псих. Як найстарший і найдосвідченіший. І Жива Машина як права рука. – відповів Бен. – А тепер я йду. – сказав він та зник у яскравому білому спалаху, у супроводі звуку, схожого на малий вибух.

Герої переважно були знайомі один з одним, але для Архітектора це був виключно новий досвід, тому він намагався одразу показати себе з кращого боку. Так чи інакше коли знайомство було завершено, Адам, як права рука лідера команди, а також головний асистент Бенджаміна влаштував екскурсію по базі Титанів. Велика зала в якій вони були – для тренувань, вона оснащена голографічними проекторами, які в майбутньому зможуть використовувати тверде світло для більшого реалізму. Також був показаний саме спортзал де були тренажери навіть для Атласа. Звичайно була досить простора кухня, кімната відпочинку, а також окремі кімнати для кожного члена команди.

Десь у той же час Бен, в лікарняному халаті пацієнта, встав з ліжка, яке знаходилось у апараті подібному до апарату МРТ. Дроти від машини були під'єднані до комп'ютера, за яким сидів Джозеф. У нього на спині, прямо по хребту, був закріплений пристрій та під'єднаний до його нервової системи. Візуально це був додатковий хребет з титану, пофарбований у матовий чорний колір. Це дозволяло вченому вільно ходити і бути повноцінною людиною.

– Мої вітання. – сказав Джозеф, переглядаючи результати глибокого сканування організму.

– З чим це ти вирішив мене привітати? – спитав Бен та знову закашляв.

– Твої сили стали потужніші, але разом з цим менш стабільні.

– Я це помітив. Ще… рік чи два тому без спалахів міг телепортуватись.

– Це був перший дзвіночок який ти успішно проігнорував.

– В цьому весь я. Є здогадки?

– Є конкретні причини. Отже. Через те, що сили тобі привили штучно, ще й експериментальним методом, зараз це дається в знаки. Зараз ти кашляєш з кров'ю, скоро будуть часті носові кровотечі, а в кінці вірогідно твій мозок почне з вух витікати.

– Оптимістично.

– Ти чудово знаєш, що я говорю напряму.

– Знаю-знаю. Щось можна зробити з цим?

– Зі мною вже нічого не вдієш, як і з твоїм недугом. Але десь за місяць у мене буде готовий препарат, який ослабить твої сили та покращить здоров'я. А також зворотній препарат – посилить сили і погіршить твій стан.

– Цікавий метод убивства.

– Знаючи тебе, тобі згодиться. Ти як і батько, і дід, любиш віддати себе задля більшої мети.

Дні йшли досить одноманітно. Титани почали повільно та впевнено завойовувати серця людей. В порівнянні з Вартовими вони були значно молодші, більш сміливі та амбітні. І також їм допомагала новизна. Людям подобалось щось нове але при цьому знайоме, оскільки герої які увійшли в цю команду здебільшого встигли гарно себе показати. Періодичні сутички з супертерористами сектами або супер та простими злочинцями швидко формували командний дух та досвід. Титани досить успішно заміщували Вартових, які між іншим все більше ставали незалежними від ОЗГО як і Невразлива Леді. Звичайно це впливало на ряд речей. До прикладу ОЗГО більше довіряло новій та молодій команді, аніж старій та вже не такій надійній.

Двадцять третє березня супутники зафіксували наближення до Землі невідомого малого об'єкту на великій швидкості, гуманоїдного. Атласа відправили на перехоплення цього гостя, оскільки він міг вільно знаходитись у вакуумі і був ледь не найсильнішим активом ОЗГО. Коли Андрій вже був у верхніх шарах атмосфери то зміг роздивитись гостя. Це був гуманоїд з сірою шкірою, одним великим чорним оком, волосся на тілі відсутнє повністю, зріст трохи більше двох метрів, статура міцна, а м'язи гарно накачані, на руках по три пальці, на ногах по два. Одягнутий він у щось на кшталт уніформи. Біло-сірий комбінезон, який не закривав долоні та стопи. А зверху була темно-помаранчева куртка.

Коли Атлас вже був готовий вступати в бій, він почув у голові фразу: «Я прийшов з миром». Це було схоже наче він почув думку прибульця, але інакше, наче не він ініціатор цього. Сам же гість спинився в кількох метрах від Андрія. Вони домовились поговорити на Місяці. Вже на поверхні супутника Землі, Атлас спитав: «Для початку… як я чую тебе у себе в голові?».

– В твоїх клітинах є технологія яка дозволяє це. Біонаніти. Це одна з їх функцій – спілкування в умовах вакууму. – відповів прибулець. – І краще представитись, моє ім'я Барл.

– Добре, Барл, я Атлас. Чому ти тут? І хто ти?

– Я являюсь офіцером Міжгалактичної Федерації Незалежних Планет, МФНП. Мене надіслали сюди для розвідки, оскільки дійшли чутки про військовий конфлікт між двома цивілізаціями.

– На нас напали марсіани. Вже місяці пройшли.

– Я розумію, що пройшло багато часу, але ми не всемогутні. На реакцію потрібен час. А тепер, якщо ти не проти, я б хотів почути більше подробиць.

– Почалося з малого, з порталів. Вони відкривались у випадкових місцях на планеті звідки вилазили марсіани, агресивні, атакували всіх. Спочатку по одному, потім групами, а в кінці було вторгнення. Ми втратили сімсот тисяч.

– Це багато?

– Після останнього… внутрішнього конфлікту… якщо коротко то ми ледь до семи мільярдів дійшли.

– Схоже це критична втрата населення… Ми зробимо все щоб цього не повторилось.

– Ще щось треба? До лідерів відвести?

– Ні. Це створить надто багато паперової роботи. Краще я скажу, що вийшов на контакт з чемпіоном планети.

– Ким?

– Чемпіон… Землі, правильно ж? Дивна назва… Це титул. Якщо тебе надіслали проти мене, то вірогідно ти найсильніший актив.

– Певною мірою так.

– Тоді я запишу тебе як чемпіона і уникну проблем. Такс… загалом я отримав, все що хотів. Удачі.

Барл полетів геть від Землі, в той час як Атлас відправився на Гексагон щоб скласти звіт. А трохи пізніше він ще й переказав все Адаму. Нові подробиці щодо біонанітів, були досить цінними, оскільки їх остаточне призначення, ще не було відоме.