Увечері влітку, в садку, що за домом
заслухались діти співом знайомим.
Сидів соловейко на гілці високій.
Та раптом, злетів забувши про спокій.
Садочок затих. Пісня урвалась.
Бо пташка, побачивши діток,
злякалась.
Уважно вдивляючись в лисття-сердечка,
один з малюків помітив гніздечко.
- До двору, мерщій, щоб сказати дорослим:
Там Пташенята. Соловейко їх бросив.
- Хто буде їх гріти і годувати?
- Нам треба негайно з гнізда їх забрати.
- Ми - вже дорослі і самостійні.
Пташок доглядати ми зможем
постійно.
- Ми крихтами будемо їх годувати.
Бідненьких, їх, зможемо ми врятувати.
Послухав дідусь. Похитав головою.
Малих посадив він поряд з собою.
Неначе крилом, пригорнувши рукою,
промовив він тихо, з тугой легкою:
"Без розуму добрії справи не роблять.
Той правий, хто злагоду й спокій боронить.
Не можна дітей від батьків відривати.
Не можна безкарно долі ламати.
Не можна в пташок відібрати свободу.
Як з вітром не можна укласти угоду.
Батьки їхні - поруч. Ви їх не турбуйте.
А вранці пташкам годівничку змайструйте.
І будуть садком линуть різні пісні.
І різні пташки прилетять навесні.
А ось, як почнуть пташенят годувати,
ви будете їх від котів захищати."
Послухались діти мудрого діда.
Від суму й тривоги не лишилось сліду.
А лагідна ніч цвіркунами співала
І в ліжечках їх, мов в гніздечках гойдала.
11.05.2022