Коли танув місяць тьмяним серпанком,
з'явилось мале пташеня на світанку.
В шпакiвнi, що добрiї люди зробили,
з мiцного яйця воно вихiд пробило.
Беззахисне, голе, ледь може пищати.
Але ж, спромоглося шкарлупку здолати.
Щасливi i гордi його батько й мати,
щоб сили син мав - почали годувати.
I майже не мають вони вiдпочинку,
старанно годують єдину дитинку.
Не знали нi денної втоми й спочину,
але ж колискову спiвали шпачинну.
Та якось, коти пiд шпакiвнею сiли
і довго мурчали, наявчали i вили.
Аж поки до бiйки жага не вхолола,
вони не зважали на все, що довкола.
Наслухавшись тих гомiнких котюгiв,
Шпачок i собi став нявчать вiд нудьги.
А прилетiвшим батькам смiшно стало,
коли їх мале пташеня занявчало.
Було i таке. Як зведуть горобцi
той безлад гучний, що не знає кiнцiв...
I вже Шпаченя не нявчить, а цвiрчить.
Та вулиця може багато навчить...
I пiсню Синицi вже зна Шпаченя.
Радiють батьки за свое пташеня.
Ще зовсім малий, а такий голосистий.
I голос у нього - гучний, дзвiнкий, чистий.
А Ластiвки спiв став навчанню вiнець.
Вiдлуння легкi, мов весни вiтерець.
Тi звуки журчали нiжним струмочком,
де кожна краплинка гралась дзвiночком.
I в час, коли рiдну домiвку покинув,
створений ним,
власний спiв його линув.
Для всiх навкруги зрозумiлий був знак:
Не Шпаченя - вiн.
Справжнiсенький Шпак.
Вiн може пишатись, бо в голосi тому
ми чуєм, шось рiдне забуте-знайоме.
Шпак в пiсню єдину зiбрав голоси,
Що змалечку знав i в серцi носив.
27.04.2022