...
В найбільш страшному сні В найбільш сумній печалі Я знахожу місце тобі Хоча ми цього не вбачали Хоча ми цього не бажали Й мріяти не могли Що прямо на цьому причалі Зустрінемось якось ми Страшно насправді жити Але страшніше - піти Бо серед гарячого жита І серед глухої пітьми Ми знаходимо один одного Серед тисяч, мільярдів людей Як частинки чогось природнього Ми знаходимось в вирі ідей В вирі мрій, в вирі втіх і бажань Але я вибираю тебе Я не знаю ні коливань Ні, пастельного Клода Моне Я не знаю нічого з минулого Я не знаю, що буде далі Від цього новоприбулого Потріскались всі скрижалі Зламались небесні полотна Розтріскалася земля Любов - вона допотопна Приблизно така, як я
2024-08-01 19:51:08
2
3
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (3)
R E
"Допотопна" звучить як нешативне, але матко бозка, це ж правда)
Відповісти
2024-08-02 16:08:43
1
R E
@R E про існування любоаи, не про негатив
Відповісти
2024-08-02 16:09:02
1
Серафім
@R E Я тебе зрозумів, сонце)))
Відповісти
2024-08-02 16:10:02
Подобається
Схожі вірші
Всі
Дитинство
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
11548
Все й одразу
Ти завжди хотів все й одразу. Жага зрушити гори з місця, не торкаючись навіть каменя. Писав про світло в своїй душі, але від тебе ні променя. Тобі моря по коліно, це звісно, але ти навіть не увійшов у воду. Ти з тих, хто забув про природу слова. Раніше вірші — це була мова любові, а ти радієш кожній римі, бо знаєш, що вони випадкові. Повторюєш, як мантру що прагнеш визнання та безперечної слави. Не занадто великі бажання, навіть без крихти таланту? Ти можеш римувати, але в тебе не має душі: Твої очі порожні, як і твої вірші.
84
2
4049