Бігодоріжка

Серафім

Біжи, спіши, подалі від спеки Подалі від шороху дивних примар Ох, лікарю, не відчуваю я стелі Не відчуваю ні ваш, ні свій дах Біжи, старайся, подалі від мряки Подалі від подиху стиглих вітрів Подалі від тих, хто не дасть тобі дяки І в саму глибинну сутність штормів Біжи, попри біль у суглобах і м'язах Вдавай, що так треба, що так вже було Вдавай, що якщо помремо - тільки разом З тим хто поблизу́ літав в нло Біжи, бо бігти сказали нам предки Бо бігти казали нам з пелюшок Послухай, скажи собі - пофіг на кепки Так само як байдуже на ланцюжок Що в'яжеться намертво споміж людей Що ніби-то родичі, ніби чужинці Прикинься, що пустоголовий. Ідей Ніяких не маєш, хоча самовбивця Біжи, попри те, що тобі так болить Біжи, ніби це не бігодоріжка. Біжи, бо саме у цю страшну мить Не скінчиться ця пробіжка.

2023-01-13 21:33:02

Інші вірші поета

25 кадр Повільне вбивство мене Покруч Три зозулі з поклоном

Інші поети

Татьяна Сидоренко

@tatv309

Рая Лебідь

@LebidRaya

The_Sadistic_Teen X

@The_Sadistic_TeenX

Схожі вірші

Всі

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

11352

Намалюю

Вікторія Тодавчич

Намалюю тобі на обличчі Сонця промені, хмари і гай... Я не зраджую тій своїй звичці І ніколи не зраджу. Це край. Небо синє, бурхливе і темне, Наче очі твої, наче рай. Наче сховище, замок підземний. Наче темний і лячний той край. Намалюю тобі на обличчі, На сторінці клітинку. Портрет... Я не зраджую тій своїй звичці, Знов малюю лиш твій силует.

1844