Артемій Нахімовский
@a_nahimovsky
«– Так хто ж ти? – Я – частина тої сила, що завше хоча зла й завше діє для блага»
Книги Всі
Вірші Всі
Перше літо
Відлуння літа лине, відчуваю, Що осінь дихає услід йому. І дверь у зелень відкриваю, Щоб залишити їм пітьму. У темряві з близькими тише, Там можна дух перевести. І літо спеку там залишить, І осінь поскида листи. Прикриті двері. Тиша щезне, Як тільки відчинити їх. І вітерець, їм днини мерзнуть, Сьогодні в подумці затих. Бо вже втомився за рік, бідний, І восени і навесні За свою честну працю плідну Отримав тільки вихідні. І разом ми, я коло двері, А той віконце одчинив, І уявляємо моделі, Які тий сумнів спричинив. І у відлунні десь заграє Якась новітня мережа, Коли ся двері та відриває, Із неї вирветься душа. Минула осінь, літо – вийшло. Хай славне буде повсякчас! Пішов і вітер, мені смішно, Немов сміюсь у перший раз. Пітьма зникає, світло ллється І сонце сходить в небосхил. І літо за своїм женеться На розвії своїх вітрил.
1
0
474
Ти
Краї металевої ери мерехтінням над містами Рутинну днину зводять до небес. Вони слугують довгими мостами, Що наш вік якось сам до купи знес. А уявити тілько як живуть ті самі, Що на дахах димлять у небосхил, Вони ж страждають темними ночами, Бо їм бракує тих життєвих сил; Бо існувать одному, одиноко, Як все життя бажати виконаних мрій: Поглянеш раптом у вікно – глибоко Затягне в тінь замріяний розвій. На сутінках, розведених мостами, Складеться деколи у тетріси доби І зустріччю майбутньою й словами, Мерехтливими рекучими містами, Якесь нове й автентичне «Ти».
2
1
365
Спогадом...я пам'ятаю
У березневім знівеченім тлі світання Гойдають дух минувшини хрести. І проти нашого сімейного бажання Колись тебе знесли сюди... Не вистачає твого лагідного ока, Твій погляд на поріг не погляда, І не зайдеш угості, і тривога В душі по тому пам'ять вмить здійма. В душі я сподіваюся, що друга Можливість для життя на світі тім, А в ній бодай тепер все над тобой – райду́га. І тяжко все без тебе в світі цім. Спогадом... я пам'ятаю тебе вічно. Як ти сидиш, чарівна як весна, Собі на кухні з чаєм – все як звично. І так пройде година не одна, Поки у палкій розмові З тобою визначимо те, Що хмари най і кольрові, А життя краще там, де ми не є. У березневім знівеченім тлі світання Гойдають дух минувшини хрести. І не забуте твоє давнеє бажання: Живемо добре, як з тобой в ті дні.
1
0
390