Вірші
Перше літо
Відлуння літа лине, відчуваю,
Що осінь дихає услід йому.
І дверь у зелень відкриваю,
Щоб залишити їм пітьму.
У темряві з близькими тише,
Там можна дух перевести.
І літо спеку там залишить,
І осінь поскида листи.
Прикриті двері. Тиша щезне,
Як тільки відчинити їх.
І вітерець, їм днини мерзнуть,
Сьогодні в подумці затих.
Бо вже втомився за рік, бідний,
І восени і навесні
За свою честну працю плідну
Отримав тільки вихідні.
І разом ми, я коло двері,
А той віконце одчинив,
І уявляємо моделі,
Які тий сумнів спричинив.
І у відлунні десь заграє
Якась новітня мережа,
Коли ся двері та відриває,
Із неї вирветься душа.
Минула осінь, літо – вийшло.
Хай славне буде повсякчас!
Пішов і вітер, мені смішно,
Немов сміюсь у перший раз.
Пітьма зникає, світло ллється
І сонце сходить в небосхил.
І літо за своїм женеться
На розвії своїх вітрил.
1
0
532
Ти
Краї металевої ери мерехтінням над містами
Рутинну днину зводять до небес.
Вони слугують довгими мостами,
Що наш вік якось сам до купи знес.
А уявити тілько як живуть ті самі,
Що на дахах димлять у небосхил,
Вони ж страждають темними ночами,
Бо їм бракує тих життєвих сил;
Бо існувать одному, одиноко,
Як все життя бажати виконаних мрій:
Поглянеш раптом у вікно – глибоко
Затягне в тінь замріяний розвій.
На сутінках, розведених мостами,
Складеться деколи у тетріси доби
І зустріччю майбутньою й словами,
Мерехтливими рекучими містами,
Якесь нове й автентичне «Ти».
2
1
418
Спогадом...я пам'ятаю
У березневім знівеченім тлі світання
Гойдають дух минувшини хрести.
І проти нашого сімейного бажання
Колись тебе знесли сюди...
Не вистачає твого лагідного ока,
Твій погляд на поріг не погляда,
І не зайдеш угості, і тривога
В душі по тому пам'ять вмить здійма.
В душі я сподіваюся, що друга
Можливість для життя на світі тім,
А в ній бодай тепер все над тобой – райду́га.
І тяжко все без тебе в світі цім.
Спогадом... я пам'ятаю тебе вічно.
Як ти сидиш, чарівна як весна,
Собі на кухні з чаєм – все як звично.
І так пройде година не одна,
Поки у палкій розмові
З тобою визначимо те,
Що хмари най і кольрові,
А життя краще там, де ми не є.
У березневім знівеченім тлі світання
Гойдають дух минувшини хрести.
І не забуте твоє давнеє бажання:
Живемо добре, як з тобой в ті дні.
1
0
452
Весняна неділя
Само займається й згасає світло денне,
І де-не-де бува шиплять дощі.
Але сьогодні, біле й натхненне ,
Мене цікавить й грає струнами душі;
Воно лежить горбами по дорогах,
Воно заспівує, як вітер проліта;
І, шамко танучи, водніє на порогах,
З дахів звисаючи, впадає в мить до сна;
Виємно тане, оминаючи калюжі
Та уливаючи у них свій гнів.
І люди йдуть сурові й байдужі,
І тане, тане теплий мокрий сніг,
Коли хмарки набили видноколо,
Коли гуде вітрами небосхил.
Рояться сумніви коло серця мого,
Життя ж іде, неначебто той віл.
Весна ж на розвії крокує маршем гучним,
Блакитна панна в небосхил пливе,
І, користуючись моментом слушним,
Натхненне щось в мені живе.
І до снаги йому перетворить цікавість,
І до снаги докорінно пройти
По всім речам, що нам дарують радість,
І серед них найкраще віднайти.
Але бажаєш щось чи автентичне,
Неначебто на розвії весна,
Чи щось такеє символічне,
Як присмерк на горбі хреста,
У час одноманітних тіней;
Із жалем ти грудьми вдиха,
І тягарем торкаєш іней,
Що топить у тобі весна.
• -------------------------- •
Само займається й згасає світло денне,
І де-не-де бува шиплять дощі.
Але сьогодні, біле й натхненне ,
Мене цікавить й грає струнами душі.
3
0
348
