Лицарське кредо
Віталій Босий
Не хочу я дивитись на банальщину Й оманою всипляти твою душу, З скорботою дивлюся на бувальщину, З скорботою. Не плачу, але мушу. Все виплакати маю до краплини Й в той час, одраз, звільнить дитячі очі До тебе говорю, як батько до дитини, Мов батько, колихаючи, цілуючи щоночі, Співаю колискову, розказую казки. Сьогодні ми з тобою вже не діти, Не юнаки, а лицарі меча - Меча зі сталі. Ним не вбити, з ним злетіти, І підкорять знедолені серця. Не впасти, хоч життя відріже крила, Не повернуть - сміливим кроком йти. Ти пам'ятаєш як раніше ми безсилі, Нескорені тримались висоти? Моє дитя, моя любов, мій кращий друже, В веснянім полі маків і волошок, Тобі збудую форт незламний, дужий, З розбитих світанкових іграшок.
2021-05-21 18:03:44
1
0
Інші вірші поета
Грандбатько (до дідуся Міші) I палімпсест статика та істмен кодак
Інші поети
Схожі вірші
Всі
Темнота теней ночи ...
Позитивна Морквинка ( &Не Мілашка ;)
Пусто стало без границы Ночь взошла забрав луч дня Темны улицы, как тишины темницы , Освещает только свет одного фонаря ... Покров одеяла ночи вкрыто небо В далеке не страшны мне тени ветвей И не будоражит больше холод ветра , Что касается руками глубины очей ... Бурю льда он не приносит Темнота стала привычна мне Звук сверчков не веет грустью Больше ничего бояться нет... Свет от звёзд полны свеченьем Они стали снов мечты путей Для того , кто вдруг заблудит И поддастся темноте своей ...
44
13
2476
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
12549